У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗

О. Брік, Л. Брік та В. Маяковський. 1928 рік

Зрозуміло, що при всій жорсткості суджень, які мають суто текстуальний характер, за поетичними рядками залишаються людські риси. Судити про них після смерти власника — справа не дуже вдячна. «Покійник цього страшенно не любив», — жартома зазначив поет перед смертю. А що саме любив «покійник», нині, здається, вже мало кого цікавить. Оскільки В. Маяковський для нащадків — це тільки текст. І вже не одіозні «сто томів партійних книжок», а той бік поетової творчости, помережаної знаками погребальної обрядовости. Адже саме В. Маяковський був найбільш «ритуальним» з усіх радянських авторів, чия поетична обрядовість лягла фундаментом усієї соціялістичної культури. І навіть вибір «точки пули в конце» був зроблений ним не стільки з точки зору побутової карми, скільки з позиції соцреалістичної доречности вогнепальної розв’язки.

Запрошення на чай: самогубство Миколи Хвильового

Декаданс, що зробив самогубства модою, — це зліпок з епохи «бурі й натиску», що породила в Европі відповідне ставлення до життя і смерти. Культ вольової особистости, що протистоїть юрбі бюргерів, привів до проблеми відірваности від людей взагалі й до романтизації самогубства. Клясичний приклад — історія німецького поета й драматурга Генріха фон Клейста. У 1811-му році друзі познайомили його з літньою заміжньою жінкою Генрієттою Фоґель, що страждала на невиліковну хворобу. Клейст на той час уже захоплювався думками про самогубство. Коли він закинув про це коханій, та підтримала його, майже не роздумуючи. Разом вони обміркували всі деталі і придбали зброю. 21-го листопада 1811-го року Клейст і його подруга відправилися до Ваннського озера, що неподалік від Берліну. Там пройшов їхній останній день. У сільському готелі Клейст залишив прощальні листи, сповнені гіркої рішучости. Спочатку Клейст застрелив Генрієтту Фоґель, а потім покінчив із собою.

Несуть товариша. Художник І. Падалка. 1927 рік

«Старенька, ти взяла в мене нагани?» — питався М. Куліш у своєї дружини, коли та сховала зброю після самогубства М. Хвильового у 1933-му році. До речі, на вимогу НКВД, якому було чудово знати про безумні «чаювання» в середовищі пролетарських письменників, М. Куліш вимушений був здати небезпечну віднедавна зброю. Пізніше, а саме навесні 1937-го року, пишучи заяву наркому внутрішніх справ СРСР, генеральному комісареві державної безпеки Єжову H. І., ув’язнений М. Куліш також пригадував: «У вересні 1936 р. раптом згадав про п'яний випадок з мого минулого. Будучи прапорщиком на фронті, я отримав у листопаді 1915 р. коротку відпустку до м. Олешки, що в колишній Таврійській губернії (нині Цюрупинськ). Був за містом із шурином Невель В. І. у винороба. П'яного шурин віз мене візником увечері додому. На шосе зустріч з двома вояками, що були з дівчатами й не відкозиряли, сварка, постріл у повітря. Про випадок забув, і лише у вересні 1936 р. ізнову згадав. Вночі галюцинація — голос: „Міг убити, вбив людину“. Потрясіння. Почалось пригадування кожного мого кроку в минулому, але вже схоже на марення (уривки пережитого, реального з літературними вигадками, зафіксованими свого часу в пам'яті), психічне затьмарення, нав'язлива думка про те, як був у минулому божевільним, що скоїв протягом життя низку злочинів, які сам не пригадую».

«Все частіше дивлюсь на наган, / все страшніше мені його дуло», — і собі жахався В. Сосюра, який так само згадував у власній «Третій роті» про кулю, що її випустив навмання вбік ворожого бронепотяга, в результаті чого хтось обов’язково міг загинути, і якого дружина здавала в божевільню, пишучи заяви про «допомогу» до партійного начальства. Так, декадентського штибу «родинних» самогубств у Радянській Україні 1920—30-их років бути вже не могло, оскільки тут, навіть начитавшись, як М. Хвильовий, книжок О. Шпенґлера, довіряли тільки собі та поодиноким друзям-соратникам, яких іноді заступали більш надійні застільні співрозмовники на кшталт звичайнісінької пляшки. «Давно б себе застрелив я, / давно б мої зів'яли зорі. / Та тільки те мене спиня, / що не один я п'ю із горя», — бідкався В. Сосюра у вірші «П'янь» 1926-го року.

Отже, крім інтелектуального допінґу на кшталт творів А. Бєлого, М. Арцибашева, А. Андрєєва, Б. Пільняка, суїцидними мотивами яких сповнені прозові імпресії М. Хвильового, до божевільних думок про суїцид зазвичай приводили також зловживання алькоголем, прийняття наркотиків тощо. Гастрономічно-бакалейна тема взагалі зчаста присутня в історії самогубств 1920—30-их років. Сєрґєй Єсенін, як знати, зловживав алькоголем, будучи завсідником богемних закладів: ресторанів, клюбів, кафе. «В пьяном виде стеклом вскрыл себе жилы по левой руке и не давался, когда хотели перевязать рану», — згадує про поета В. Полонський (редактор «Нового міра»), хоч натоді це була не спроба суїциду, але нещасний випадок. Так само Микола Хвильовий скінчив життя самогубством в стані пост-алькогольного катарсису, знаного в народі як «суха» біла гарячка. Навіть у випадку з головою українського радянського уряду П. Любченком вільно буде згадати, що самогубство він здійснив, приїхавши з вікопомного пленуму на обід, Точніше, вже після бурної трапези.

Загалом у мистецькому середовищі 1920—30-их років самогубство — звична справа. Причини, як правило, зводились до одного: утрата популярности, успіху і, як наслідок, відсутність грошових пропозицій від начальства. Так, знаменитий актор німого кіно Макс Ліндер після 1922-го року відчув падіння популярности, що привело до нервового захворювання, а потім до самогубства. У 1933-му році світова зірка танцю Дженні Доллі (вона виступала разом із сестрою Розою) потрапила в автомобільну аварію, після якої лишилася зі спотвореним обличчям. Невдовзі Доллі повісилася на віконній рамі в номері готелю.

Та сама банальна втрата популярности, а також, відповідно, невдачі на любовному фронті, призвели до самогубства російського «горлана-главаря» В. Маяковського, якого у 1930-му році вже відверто критикували молодші колеґи.

Український комуніст М. Хвильовий, до речі, бачився з В. Маяковським 1929-го року в Москві. «В будинку Ґерцена вечеря з Маяковським, — згадував А. Любченко, — де обоє вони — і Хвильовий і Маяковський — пильно один до одного принюхувались і багато пили». М. Хвильовий, як і його російський колеґа, так само вкоротив собі віку пострілом у голову в 1933-му році, нібито надивившись жахів голодомору по українських селах. Оскільки йому, як колишньому чекісту, до будь-яких «революційних» жахів було не звикати, то переймання комуніста Хвильового трагічною долею українського села виглядає малоймовірним. Насправді ж головна небезпека бачилась М. Хвильовому в занепаді власної популярности, через що незадовго до самогубства було влаштоване соцзмагання між ним та О. Слісаренком, у результаті якого обидва мусили представити нові «пролетарські» романи. М. Хвильовий романів, як знати, не писав, видаючи на-гора «романтику вітаїзму» в оповіданнях, новелях, повістях. Незавершений роман «Вальдшнепи» був демонстративно спалений ним, немов третій том «Мертвих душ» М. Гоголя. «Ще рік — і ти скажеш: / — Краще смерть, ніж таке життя. / І я відкажу: / — Ось бравнінґ», — значив Л. Чернов у кіно-симфонїї «Харків» 1929-го року.

Отже, через творчу безвихідь надходили думки про іншу «творчу» розв’язку соцзмагання. «Хвильовий п’яний бився головою об стіну — з відчаю, — згадує А. Любченко. — А от ще головою об стіну, де висіла мапа географічна півкуль — топитися в океані хотів». Мрії про героїчний суїцид — як відповідь на всі питання пролеткульту, літературної дискусії, українського націонал-більшовизму — часто лунали у розмовах М. Хвильового з приятелями по «творчому» застіллю. Але що це були за розмови? Хвильовий, як згадує А. Любченко, «коли запалювався — бив кулаком по столі, скакував, бігав і перекричати його було неможливо». Тож надалі Хвильовий пив уже наодинці. «Раз, коли сам перепився, Юлія Григорівна викликала мене телефоном з ДВУ — провадив далі А. Любченко. — Приходжу. Він уже сидить, щось ніби читаючи у себе в кабінеті. А потім мені каже: „— Вночі був Блакитний“. — Як? Що ви? „— Так, так, Аркашо. Ось з-за шафи вийшов і каже: Ну, що ж далі буде?“ Мені стало моторошно, бо Хвильовий говорив це цілком серйозно».