У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗
Ось клясик Ю. Олєша нетямиться у щоденнику: «Дитинство було заповнене страхами. За що його назвали золотим?»
Ось чорнушну природу отроцтва підтверджує фотограф А. Родченко: «В юності, коли майбутнє видавалося особливо темним і було нестерпно самотньо, я тікав на „Чорне озеро“. Це був громадський сад, народний сад у Казані, де грала оркестра військової музики, а після того, як оркестр ішов, було чути струнну оркестру кафе-шантану. В саду гуляли люди „нижчого стану“, сад знаходився в сирому місці, на дні висохлого озера».
Ось про те саме свідчить наш сучасник В. Єрофєєв: «У кожного росіянина тяжке дитинство. Російське дитинство мусить бути тяжким. Інакше хіба це дитинство?»
Нарешті, один з найкращих російських дев’ятдесятників і «найбільш клікабельний автор російського Інтернету» Д. Яцутко в романі «Божество» — а саме божеством уявляють себе діти: егоїстичним і вимогливим! — значить про своє дитинство 1980-их років: «Вважається, що дитинство — період несвободи, період, коли людиною ти ще не став і тому нецікавий».
Як знати, у Росії 1910-их років багато писали й говорили про юнацькі самогубства. Такі самогубства часто інтерпретувалися як ознака соціяльної кризи, як останній, запеклий протест проти шкільної системи, байдужої до психіки дитини. Однак у повісті «Перед сходом сонця» М. Зощенка автобіографічний епізод із самогубством майбутнього письменника, що мав місце 2-го травня 1913-го року, позбавлений соціологічних ознак, будучи представлений як ланка в ланцюжку психічних травм автора у період 1912—1915 років, і дає уявлення про його тип особистости, що на сучасному психологічному жарґоні назвали б «депресивним», а за тих часів — «мелянхолійним», «іпохондричним» чи «неврастенічним».
Так, головний герой вищезгаданого епізоду з повісти «Перед сходом сонця» М. Зощенка, одержавши одиницю за твір, робить спробу самогубства: «Я лежу на операційному столі. Піді мною холодна церата. Спереду величезне вікно. За вікном яскраве синє небо. Я проковтнув кристал сулеми. Зараз мені робитимуть промивання шлунку». До речі, трагікомічність цієї ситуації має реальну основу, адже статистика самогубств учнів у Росії 1900-их років, згідно з даними Міністерства народної освіти, свідчила про наступне. Якщо в 1901—1905 роках середньорічна кількість самогубств серед хлопчиків складала 18—28, серед дівчат — 0—10, то в 1906—1912 роках ці числа зросли до 49—106 і 13—49 відповідно. Зросла також кількість спроб самогубства: у 1901—1905 роки відбувалося 4—20 спроб на рік серед хлопчиків і 1—8 — серед дівчат; у 1906—1912 роках — 22—64 і 3—44 відповідно. Медицина пояснювала це дитячою вразливістю, нестабільністю психіки, а також тим, що екзаменаційна система (пік самогубств і спроб самогубства припадав на травень, себто час іспитів), а також твердолобі вчителі гнітюче впливають на душевне здоров’я учнів.
Слід зазначити, що згодом М. Зощенко не змінив свого ставлення до «живого» життя. «З часом з’ясувалося, — занотував 5-го серпня 1927-го року К. Чуковський у своєму щоденнику, — що люди йому як і раніше огидні, що весь навколишній побут викликає в нього як і раніше гидливість, що він обмежив усе коло своїх близьких трьома людьми».
Отже, далі починалося «доросле» життя, в якому інтерес до проблеми самогубства виявляли багато письменників, але більш за всіх, мабуть, Ф. Достоєвський. Похмурим полем його романів і щоденників неможливо пройтися без здригання — неодмінно наткнешся на людину, що наклала на себе руки. Утім, тут винен не лише потяг письменника до «проклятих питань», але й російська дійсність. Наприклад, хронікер, що питається у героя «Бісів» Кирилова, мовляв, чи не забагато самогубств, узятих із «живого» життя. У пресі тих років Достоєвський читав, нотуючи таке: «Останнім часом газети повідомляли майже щодня про різні випадки самогубства. Якась дама кинулася недавно у воду з єлагінської „стрілки“ в той час, коли чоловік її пішов до екіпажа за конфектами… В Ізмайлівському полку застрелився молодий офіцер; застрелився ще якийсь хлопчик, років 16-ти чи 17-ти; на Митрофановому цвинтарі знайдений, з перерізаним горлом, кронштадтський міщанин, що наклав на себе руки через кохання; у Москві дівчина, спокушена якимсь паном, утопилася від того, що інший пан назвав її „утриманкою“». Усі цитати зі щоденника Ф. Достоєвського стосуються 1871 року. А всього лише за період з 1870 по 1887 рік у Росії вчинили самогубство 36 тисяч осіб.
Загалом у Російській імперії в 1860—1880-ті, а потім ще й у 1906–1914 pp. були зафіксовані епідемії самогубств. Причини були здебільшого соціяльного характеру, адже це, по суті, була діягноза суспільства періоду епохи реформ. Додамо до цього також конкретні пояснення самогубства — нігілізм і атеїзм, зростаюча бідність, розвиток цивілізації, чи то пак капіталізм. Словом, суцільний розклад соціяльного тіла держави.
Борис Савінков
У 1906—1914 pp. діягноза залишилася та сама, але епідемія самогубств вразила вже й російську духовність, себто літературу. Література була сповнена героями-самогубцями, викликаючи цим особливий інтерес громадськости. Літературу обвинувачували в тому, що, зображуючи самогубства, вона робила їх зразком для наслідування в житті, сприяючи збільшенню числа самогубств. До речі, активним пропаґандистом такої точки зору був М. Ґорький, що провадив аґітаційну кампанію проти постановки в московських театрах інсценівок романів Ф. Достоєвського.
Загалом варто виокремити три форми суїциду в часі 1920—1930-их років, і всі вони, будучи застосовані до історії літератури, не відповідають офіційним визначенням.
Отже, перша форма суїциду — це щира спроба самогубства, коли людина справді хоче вбити себе. Як в історії літератури, так і в художніх текстах прикладів цієї форми існує мало, оскільки творчий індивід апріорі не може бути «щирий» із собою. Стверджувати, що всі «літературні» самогубці — люди з психічними відхиленнями навряд чи варто, але траплялися й такі випадки, і тому «щирість із собою», за В. Винниченком, стосується лише моральних, а також суто прижиттєвих чеснот.
Ось як описується це в оповіданні «Студент» того ж В. Винниченка:
«Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по них очима й закричав:
— Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!
Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, і револьвер блискав. В гурті хтось ойкнув.
— Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?
— Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!
— Не застрелюсь? — хрипко крикнув чоловік, і лице йому враз стало блідо-синім. — Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?
Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і, важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима водив по гурту.
— Та що ви його слухаєте! — раптом стрепенувся дід. — Жили йому вимотать… Жили йому!!!
— Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!
І всі заворушились, але зараз же знов закам’яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.
— Брешу? — хриплим шепотом промовив він. — Брешу?
І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувся револьвер, і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчка упав лицем униз.
Люди закам’яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка: нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому».
