Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Саме під впливом Анни Григорівни Квітка-Основ'яненко дуже пізно, майже в самісінький полудень віку, і став письменником. У листі до Петра Плетньова від 26 квітня 1939 р. він признавався: я став писати під впливом «посланої мені Богом Анни Григорівни». Те саме стверджував і найкращий Квітчин біограф Григорій Данилевський: «Колишня замріяна, лагідна, ніжна інститутка першою збудила в ньому бажання стати цілком „літературною особистістю“». Воно й не дивно, адже Анна Григорівна, як казав той-таки Данилевський, дивилася на Квітчину «літературну долю, як на свою власну, а на його твори – як на щось надприродне».
Спершу була драма. Упродовж 1827—1830 pp. Квітка-Основ'яненко пише одразу шість комедій: «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника», «Турецкая шаль, или Так водится», «Шельменко – волостной писарь», «Ясновидящая». У них він змальовує перш за все темні боки життя дворянства – провідної верстви тодішньої Російської імперії. Кожна з цих драм – свого роду відповідь на запитання Фалалея Повинухіна: «Чи добре ми живемо? І чи так ми повинні жити в нашому стані?». Іншими словами, це була спроба, як писав сам Квітка в листі до Михайла Погодіна від 2 липня 1832 p., «возопить пред правительством» про те, що провідний стан імперії далеко не в усьому взірцевий.
Квітчиною пробою сил у ділянці драматургії стала «оригінальна комедія в п'яти діях» під назвою «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе». Як зазначено на заголовному аркуші першої її публікації, вона була написана в 1827 р. Цензурний дозвіл на її друк дав 18 жовтня 1828 р. Сергій Тимофійович Аксаков – на ту пору голова Московського цензурного комітету. Щоправда, тоді ця «комедія помилок» так і не була надрукована. Сюжет п'єси такий. До повітового міста, судячи з усього, слобідського, прибуває із Санкт-Петербурга титулярний радник (чиновників цього рангу презирливо іменували «штулярами» чи «титуляшками») Владислав Трохимович Пустолобов, який видає себе за поважного ревізора, а місцеве начальство на чолі з городничим Хомою Хомичем Трусилкіним, за збігом обставин, саме так його й сприймає. Доки справа не з'ясувалась і спритний пройдисвіт не опинився під арештом, місцеві чиновники запобігливо виконують усі забаганки Пустолобова, він встигає отримати від городничого чималу суму грошей та ще й ледь не одружується з його племінницею, котра, як він довідався, є дуже багатою нареченою. Анекдотичний сюжет про дурисвіта, сприйнятого за поважну особу, дозволяє драматургові порушити цілу низку питань: гарного та поганого виховання, хабарництва, «галломанії», побуту повітового панства, яке щосили пнеться за столичними манерами й модами, а головне – подати в сатиричному ключі, сказати б, показушність «владної вертикалі», де кожен менший начальник будь-що прагне засвідчити перед більшим картину всеосяжного «благоденствія», створити ширму, котра приховує справжній безлад, – один із «вічних» сюжетів українського життя від давнини до сьогодні. Чого варті бодай «велемудрі» розпорядження городничого, які він дає приставу: «Оскільки в нас нема тротуарів, то на нижній вулиці треба зняти паркани, ревізор туди не поїде, а дошки покласти скрізь на вищій вулиці, прибивши їх сяк-так кілочками. Замість ліхтарних стовпів знайди що-небудь, примудрись; та з лицьового боку підмаж їх сажою, дьогтем, чи що, як знаєш. А щоб під час перебування ревізора не сталось пожежі, – скрізь у бідняків запечатай печі, нехай поки що всухом'ятку їдять. На мосту поручні нефарбовані? Тут не знаю, як бути! Хіба зібрати народу побільше, мов, прийшли подивитись на ревізора, та звеліти їм прикрити собою поручні; нехай хоч і міст завалять, річка неглибока…». А пристав своєю чергою, турбуючись про острог, пропонує таке: «Арештантів мало, всього п'ятеро, але що це проти такого огрому! Багато казарм порожніх. Щоб не подумали, що ми арештантів розпустили, чи не набрати кого завгодно та й розсадити по порядку?».
Неважко помітити, що сюжет комедії «Приезжий из столицы» точнісінько такий самий, як і сюжет геніального гегелівського «Ревизора». Свого «Ревизора» Гоголь написав через вісім років після появи «Приезжего из столицы» (роботу над ним він розпочав восени 1835 p.), але оприлюднив раніше – уперше Гоголь читав комедію на одній з літературних субот у Василя Жуковського в січні 1836 p., а вже 19 квітня цього ж таки року відбулася прем'єра п'єси на сцені Александринського театру. Імператор Микола Павлович сидів у своїй ложі й, за свідченням очевидців, «був надзвичайно задоволений, реготав від усієї душі». Правда, загалом публіка сприйняла твір досить холодно. Як іронічно зауважив Петро Андрійович В'яземський: «Усі претендують на те, щоб бути більшими монархістами, ніж сам монарх». Та й Гоголь 29 квітня 1836 р. писав Щепкіну: «Усі проти мене. Літні й шановані чиновники кричать, що для мене нема нічого святого, коли я посмів так говорити про служилих людей; поліцейські проти мене, купці проти мене, літератори проти мене…». Але головне полягало в тому, що проти нього не був монарх. Перегодом, у листі до Плетньова від 5 серпня 1839 p., Квітка, порівнюючи своє становище зі становищем Гоголя, скаже: «Добре Гоголю! На ньому по суті почивають монарші милості, він і не боїться нікого: кожен знає про покровительство. А тут у нас правдою не візьмеш».
У своїй «Авторской исповеди» Микола Гоголь стверджував, що сюжет «Ревизора» підказав йому Пушкін. Пушкін і справді розповідав Гоголеві історію про те, як під час його поїздки до Оренбурга в грудні 1833 р. (поет збирав там матеріали для історії Пугачева) один із його знайомих надіслав комусь із градоначальників листа, в якому сповістив, що Пушкін їде до них як таємний ревізор, і цей лист викликав у місцевого начальства неабиякий переполох. Окрім того, поет пригадав, що схожа історія трапились у Бессарабії з Павлом Свиньїним, а в місті Устюжна Новгородської губернії якийсь чоловік, видавши себе за чиновника міністерства, обібрав довірливих мешканців. Та попри це, а також те, що між комедіями Квітки й Гоголя є чимало істотних розбіжностей (наприклад, Пустолобов – свідомий шахрай, тимчасом як Хлестаков від початку й гадки не мав грати роль ревізора), ці твори надто вже схожі, щоб не виникло запитання: чи не скориставсь бува Гоголь сюжетом Квітчиної комедії, списки якої ходили по руках не тільки в Харкові, але й у Санкт-Петербурзі та Москві? Сергій Аксаков прямо питав про це Гоголя. Перегодом він писав Данилевському: «Я питав Гоголя (десь у 1840 році), чи знає він цю комедію? І він відповів мені, що чув про неї, але не читав». Так чи ні, коли Квітка 1836 р. дізнався з чуток про сюжет «Ревизора», він, кажуть, був просто обурений і став з нетерпінням чекати публікації Гоголевої комедії. Коли ж «Ревизор» нарешті з'явився в Харкові, Квітка покликав своїх друзів до себе додому, прочитав їм спершу «Приезжего из столицы», а потім «Ревізора». Гості були вражені схожістю творів. Справді-бо: дія обох комедій відбувається в повітовому місті, у будинку городничого, а історія починається з того, що городничий отримує з губернського міста якогось не надто зрозумілого листа про те, що до них їде ревізор; «ревізор» – недовчений легковажний хлопчисько; дві «приємні дами» (сестра городничого та його племінниця) закохуються в «ревізора»; чиновники приходять до «ревізора», і той «позичає» в них гроші; поштовий експедитор дізнається з листа, що чиновник, якого вони прийняли за ревізора, ніякий не ревізор; та й розв'язка одна й та сама: «німа сцена», коли персонажі заклякли на місці, почувши, що прибув справжній ревізор. Словом, приятелі Квітки в один голос заявили, що Гоголь явно скористався його комедією.
Судячи з усього, Квітка того ж таки 1836 р. пробував поставити свою комедію на московській сцені. Принаймні він надсилав її директорові імператорських московських театрів Михайлу Миколайовичу Загоскіну. 10 листопада 1836 р. Загоскін писав Квітці: «Я із задоволенням прочитав комедію „Приезжий из столицы“, яку ви зводили доправити до мене разом з вашим листом… Якби я отримав її до того, як „Ревизор“ був даний на тутешній сцені, то вона була б неодмінно прийнята; але зважаючи на те, що головна ідея цієї п'єси така ж сама, як і в „Ревизоре“ пана Гоголя, я майже впевнений наперед, що ця п'єса не може мати успіху. Публіка завжди надзвичайно строга до наслідувань, а запевнити її в тому, що ця комедія написана раніше за комедію пана Гоголя, навряд чи буде можна…».
