Брати вогню - Андрусяк Михайло (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Із ресторану Вітенко невдовзі перевів проворного хлопця до своєї крамниці мішаних товарів, де продавала його дружина. Здібний до мов, товариський і кмітливий юнак швидко завойовував симпатії не тільки покупців-українців, а й поляків та німців. Двері крамниці не зачинялися. Здобуваючи фахові навики, Осип наполегливо вивчав чужі мови, відчуваючи, що вони знадобляться йому в житті.
Вітенків родич Дмитро Гриджук відкрив крамницю в Казанові біля Коршева й попросив, аби той дав йому Осипа за наставника. У Казанові Осип енерґійно взявся за звичну справу. Крамниця тіснилася в одній половині хати Івана Досина. Сюди часто заходили коршівські лісники Василь Тороус, Прокопів та інші. Розсідалися довкіл столика в саду. По другій чвертці й довгих розмовах п’ять немолодих чоловіків згадували якісь давні образи. Від запальних слів поступово переходило до рук. Один давав ляпаса другому, той віддячував тим же. Третій намагався розборонити, за що діставав ляща від обидвох. Суперечка незмінно закінчувалася миром і ще однією чверткою. Після третьої плящини лісники розходилися по домівках, наспівавшись перед тим до хрипоти.
У скорому часі Дмитро Гриджук переніс крамницю на присілок Чепелиху в Коршеві, бо в Казанові справи йшли кепсько. Зате в орендованій хаті Бойчуків, що стояла при битій дорозі, торгівля аж вирувала.
До вчительки в Жукотині зачастив із Коршева польський поліціянт. Приїздив щовечора на ровері. Попереду незмінно біг величезний собацюра. Якось хлопці нашпанували впоперек дороги, від верби до верби, дріт. На нього й напоровся захмелілий нічний кавалєр. Наступного дня добряче побитий поліцай заявився до крамниці. Здалеку став розпитувати, чи Осип не бачив-не чув чогось підозрілого…
– А що таке, пане поліціянте? – поцікавився хлопець, який власноруч допомагав сільським батярам натягати дріт.
– Та ніц, – посоромився признатись гоноровий страж порядку.
На першу Богородицю 1939-го Коршів, як звично, святкував храмове свято. Від відвідувачів у крамниці не було відбою. Осип ледве встигав самотужки, бо Дмитро подався в село на гостину. Поночі хлопець із друзями завершили празник стрільбою з обрізів у лісі. Заночували разом з Бойчуками в їхній стодолі. Обрізи поховали в сіні під головами. Пізно вночі до стодоли ввійшла Бойчукова з ліхтарнею в супроводі чотирьох поліціянтів. Хлопці завмерли, гадали, що стражі порядку прийшли по зброю. Але ті забрали Осипа й пішли до крамниці. На головах усіх чотирьох металеві каски з орлами, багнети в кожного нагостро, патронташі аж тріщать від набоїв. У такому обладунку розносять селом мобілізаційні картки. В крамниці поліцаї поналивали собі повні склянки горілки. Сказали сонному крамареві, що німці мають напасти на Польщу.
– Не дамо швабам ані ґудзика. Через тиждень-два війна закінчиться. Ми будемо в Берліні.
Осип зауважив, що пити в крамниці не дозволено. На це один із поліцаїв відповів іронічно:
– Тераз юж можна.
Розігріті спиртним поліцаї залишили для Дмитра Гриджука мобілізаційну картку й подалися до інших резервістів.
У хатах скрізь світиться, собаки гавкають, провіщуючи лихо.
Через три дні розпочалася Друга світова війна.
Гриджук коротко розповів Осипові, як має далі вести торгівлю й поспішив до ґміни. Наступного дня селяни, прочувши про війну, розхапали весь крам.
Забрали на фронт й Осипового брата Михайла. Із ним хлопець ще встиг попрощатись у Коломиї.
Через кілька днів Осип передав залишки товару Гриджуковій родині й пізньої зоряної ночі подався навпрошки лісом до рідної Ценяви.
Селом на схід до Дністра гуркочуть легковики й вантажівки з польським панством і його майном. Невдовзі, охоплені панікою, польські багатії мчать назад до Коломиї, щоби звідти прорватися до румунського кордону на Черемоші. Лише сільська польська біднота не зривається з насиджених місць, покладаючись на Божу ласку.
Дев’ятнадцятого вересня 1939 року зі сходу, з Городенки, цісарською дорогою в Ценяві з’явилися червонозоряні танки. Дехто з місцевих радів, що нарешті й у них буде комуна, заживуть заможно та щасливо. Зносить селянин одні чоботи й відразу ж дістане нові, бо в комуністів так водиться. Прибульців вийшли зустрічати з хлібом-сіллю, над головами майорять синьо-жовті прапори. Члени КПЗУ, що прискакали на конях із сусідніх П’ядиків, порадили синьо-жовті фани замінити на червоні, бо лише такі знамена визнає совітська влада. Подивитися на прийшлих вояків збіглося все село. Політрук вихопився на броню танка й трохи незвичною для галичан українською мовою став казати про майбутнє заможне життя селян у колгоспах, де все стане спільне й не буде експлуатації.
Кілька днів здіймали густу куряву над покутськими полями московські танки з одними й тими ж номерами на броні, колуючи з Городенки на Коломию, звідти на Заболотів і Снятин, а відтак знову польовими дорогами на Городенку й Коломию… Радянська влада демонструвала свою міць.
Чотири низькорослі червоноармійці в гостроверхих будьонівках із довжелезними багнетами на ґвинтівках женуть полонених поляків, яких запопали десь на березі Дністра. На сільському пасовиську зупинилися. Старший конвоїр наказав бранцям сісти в коло, ноги досередини. Червоноармійці гризуть сухарі, а зголоджені поляки лише слину ковтають. Сільські дітлахи кидають польським воякам яблука, а ті з небаченою швидкістю поїдають даровану садовину. Солдати відганяють пастухів від конвойованих.
На цегельному заводі в Коломиї потрібні були сезонні робітники. Влаштувався туди й Осип. Підносив сирі заготовки. Одного дня, збираючись полуднувати, замість шматка хліба, пляшки молока й варених яєць, знайшов у торбині половинку перепаленої цегли. Спересердя жбурнув торбину в бур’яни і з порожнім шлунком почимчикував додому. На цегельню більше не йшов.
Осипа прийняли до п’ятого класу першої школи в Коломиї, директором якої працював Роман Шипайло, колишній сотник УГА. Учителювали тут Юліан Ковалів, Храпливий, Богдан Левицький… Чимало вчительок прибуло до Коломиї зі своїми чоловіками-офіцерами. Якось на уроці вчителька намагалася втовкмачити школярам, що людина походить від мавпи. Осип бовкнув, не подумавши про можливі наслідки, що від мавпи походять хіба що москалі. Жінка виявилася людиною порядною й не доповіла про цей його вибрик.
Учитель Гаврилюк завідував шкільною бурсою (гуртожитком), де жили учні з дальших сіл. Прийняв до неї й Осипа. Тут панувала військова дисципліна. Молодші школярі мусили беззаперечно виконувати всі накази старших колеґ, які стежили й за успішністю «молодих», іноді впливаючи на неї за допомогою паска.
Уподобав Осипа вчитель математики Іван Баб’юк. Колишнього сотника УГА свого часу за приналежність до ОУН ув’язнила була польська влада. До смерті (1965 року) не давала йому спокою і влада радянська, за якої вчитель десять років карався в концтаборах. Іван Баб’юк давав здібному учневі найскладніші задачі й дуже радів, коли той швидко їх розв’язував.
Одного дня учнів посеред уроку повиганяли з класів і вишикували під стіною. Чотири похмурі енкаведисти з пістолетами в шкіряних кобурах зловісно йшли довгим коридором. Поперед них настовбурчила вуха здоровенна вівчарка. І офіцери, і собака суворо глипали на кожного школяра. Когось шукали. Того дня заарештували кількох старшокласників. Необережні критичні вислови на адресу радянської влади коштували юнакам життя.
У ніч з двадцять першого на двадцять друге червня сорок першого року Осип із братом Степаном міцно спали в стодолі на сіні по репетиції в читальні. Перед ранком посхоплювалися від грімкого вибуху. П’ять німецьких бомбардувальників із хрестами на крилах скидали бомби на військовий аеродром у Корничі. Жоден червонозоряний літак не піднявся в повітря. Усі, мов стоги сухого сіна, палали посеред широких піль. Кілька бомб упали на Коломийський вокзал. Позбувшись смертоносного вантажу, повітряні розбійники лінивими джмелями погули на невеликій висоті до свого невидимого летовища. Ніхто їх не обстрілював і не доганяв.
До Коломиї Осипа, куди він усупереч батьковій забороні помчав на велосипеді, не пропустили сердиті озброєні червоноармійці, які перекрили дорогу до столиці Покуття й Гуцульщини. Крім бомб, німецькі літаки скинули ще й чимало різних забавок, що вибухали в руках солдатів. Влада спішно організувала збирання цих небезпечних «подарунків».
