У Києві в 1940 році - Парфанович Софія (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
На коридорах панував сморід з клозетів, що були в жахливому непорядку. З своїми хворобами й щоденним життям, сиділи ті жінки більшу частину дня похилені над паперами. Нагадувались новелі російських письменників, що в отих «Надєжд Міхайловних» вишукували проблеми, романи й видобували з-під поторганих светерків клапті їхнього життя…
Все таки боляче було дивитись так на Надєжду Михайловну, важкі й нудні були години чекання, а холод разом з брудом і смородом творили одну вагу оцих сірих буднів серед праці, — якій інколи немає й глузду, вже не кажучи про якісь ідеали. Ідеалом був тут хліб. Якже ж він виглядав у тих Надєжд?
До години одинадцятої я найчастійше не могла діждатися ще мого референта. О тій приблизно порі більшість службовців виходила до буфету на третьому поверсі, щоб поснідати. Вони виходили до праці без снідання. Відповідь «вдома ніколи». З рівною правдою можна було додати «і нічого». В буфеті був свій лад: купували бльочки, сідали при маленькому покритому брудним полотенцем столику, клали перед себе бльочок і ждали. Ждати можна було доволі довго — тим ніхто не хвилювався. Все таки в кінці підходила офіціянтка, брала бльочок і за деякий час приносила склянку молока й кусок хліба, якийсь «суп» з куском хліба, чи якийсь кусок мя’са. Над усім панував запах «сєльодки», випари з кухні й почування тісноти й недостачі…
Скінчивши працю десь пізно пополудні (було вже сутінно), вони йшли знову в їдальну і їли, правда на не дорогі гроші «суп» і якесь м’ясо, найчастіше «отбівная». Їла я раз чи два там, зробивши велитенський перескок з Континенталю сюди. Але кусок оцього засушеного, пісного м’яса без крихітки товщу і дві чорних, сухих та пісних картоплі не хотіли мені пройти крізь горло. Після такого обіду ставало на душі отак же холодно, тяжко й мляво як мабуть і у них.
Хто мав кого не працюючого в дома, а таких було мало, та жив близько і не мусів бігти на «другу ставку» в іншу установу, може й їв у дома. Та навряд, коли ж і Замнаркомові не варили. З людей, що я пізнала, ніхто не їв домашньої їжі. Якщо в вихідний жінка мала силу зготовити щось, тоді й справді було для всіх свято…
За порадою Г. — про неї скажу ще далі — я пішла раз їсти до Клюбу письменників. Там обід вже коштував майже втричі більше, ніж у Наркоматі, але був кращий: юшка, січеники з ячмінною кашою, чай і якийсь коржик до нього. Та обідала я там тільки раз, бо й зайшла там в один із останніх днів мого перебування в Києві і було там щось чуже й тяжке, від чого хотілось втікати якнайдальше. Може то була неввічливість Р., а може радше неймовірний і підозрілий, щодо виробу, виробу й його мети націоналізм С. — факт, що я туди більше не пішла. Врешті я захворіла і вкінці хвороба примусила мене зїсти раз в гуртожитку, де харч був зовсім добрий.
Так отже їла я в різних місцях, помічаючи якість їжі, спосіб її подавання й людей. Раз була зовсім без обіду, бо не дістала у відомих мені льокалях, (мабудь запізнилася), а ще раз їла у Г. власної роботи обід у вихідний. Ще гірше було з іншими родами їжі. Коли я перейшла жити в гуртожиток школи, снідання повинні були зникнути для мене, як і для інших громадян. Та про гуртожиток окремо.
Та вернемося до Наркомату і моїх справ. Отже вкінці приходив мій референт. Тепер починалося для мене — далі чекання. Поки ми не вийшли, він мав ще дещо до поладнання в уряді, то ж треба було почекати. І знову мур і Надєжда Міхайловна… В міжчасі я старалась поладнати справу в плянфінвідділі, де знову чекала годинами, подивляючи швидку й дуже зручну гру на незнаних мені досі рахівницях. Усі ці службовці грали на рахівницях як справжні жонґлери. Я не могла зрозуміти, що вони роблять і як можна перегортати завжди тіж самі кульки. Це видалось мені подібним до перебирання чотків і відтіля війнуло на мене далеким сходом. Потім щойно вже в школі мене повчили, що робиться з рахівницями. В тому відділі, щойно після кількох таких візитів, подали мені до відома, що внас буде теж фельдшерський відділ, проти чого я ходила протестувати до завідуючого Відділом Кадрів, та безуспішно. Чомусь нам, галичанам, так назва як і звання фельдшера були немилі. Вони були рівнозначні з неуцтвом і курфушеркою і коли я їхала до Києва, мені наказували товариші, щоб я противилась фельдшерському відділові.
Це був очевидно, консерватизм і з часом так вони, як і наша молодь, звикли до фельдшерів, та вважали їх за корисних медробітників.
Там подали мені також копію бюджету, затвердженого нам на провадження школи.
Нарешті ми входили до книгарні, де мали дістати потрібні мені пляни. Це вже був поступ у моїх справах. І вкінці я виходила з цієї завороженої інституції на світ, та могла його хоч трохи розглянути.
Книгарні були всі приблизно в одній околиці: по вул. Леніна і на Хрещатику. Але ці програми мала тільки одна. До неї ми направили наші кроки. Розмова відбувалась українсько-російською мовою, бо мій товариш не говорив по-українськи, хоч мені потім сказали, що він українець. Тільки ж який — я не дізналася, бо як потім виявилося українцями звали себе всі громадяни України, отже впершу чергу жиди. Як інші і цей молодий чоловік не виявляв ніякого зацікавлення моєю особою. Він теж був якийсь отяжілий і сонний, і він теж відмовився провести мене по Києву…
А книгарня, до якої ми йшли, була замкнена і на ній виднілася картка: «Переучот». Змісту я не розуміла, здається в капіталістичному устрою вона називається інакше, але факт, що це слово подіяло на мого товариша ще більше заспокійливо, і він вирішив, що «нічево не поделаєш», і що прийдемо завтра.
Другого і третього дня дополуднева програма мого дня виглядала так само, третього «переучот» був скінчений, але не було керівника цієї ділянки, як заявила нам жінка в гранатовому хвартусі і хустці на голові з сильно лакованими нігтями.
Коли хтось не має багато часу, а хоче і той протратити, хай вибереться на такі роздобутки, як я. Зрозуміє, що мій настрій ставав з дня на день гірший, пригноблення росло, а почування безсилля й якоїсь неминучости, що тяжіла над усім, зачинали й мене робити подібною до тих людей, що жили наче під колесами тяжкого, повільного потягу. Здавалось: їде він, тяжко постогнуючи понад їхніми головами, а вони не можуть більше розправити спини, як на це дозволяють колеса машини, що їде понад їхніми головами.
Так «поладнавши діла» ми, треба це визнати, без жалю прощалися, і я йшла, похнюпившись, вулицями Києва. Мій шлях вів мене на обід, а відтіля найчастіше в школу.
Доки жила у К-ченків, я ходила пішки, бо все це було розмірно недалеко, коли ж я випровадилася майже за місто, справи значно ускладнилися.
Києва розглянути мені так і не довелося. Причиною був мороз. За декількі днів, коли я все таки поладнала мої нещасні програми й вийшла на місто, був вже тридцятьступневий мороз, я сама, як теж і уся публіка, бігла швидко, закутавшись по очі, з заледенілими руками й ногами, дрижачи з холоду. Скла склепів були як замальовані вапном і нічого не було видно. Врешті склепи я розглянула, окрім конфекційних, роблячи в них покупки в один із останніх днів. Були там загалом великі крамниці з величезними виставовими вікнами й великим внутрішнім простором. В тзв. «бакаліях» було багато какао, консерви, якісь тістечка, вина, подекуди теж городина. Це так в основному. Ми вибрались раз з одною громадянкою, з якою я познайомилася принагідно, школяркою десятирічки Женею (мабуть не боялася мене) робити покупки. А саме хотілось мені купити чаю, щоб робити в гуртожитку снідання, чоловікові до дому гостинця: ікру. Тож ми ходили з магазину в магазин і діставали невідмінну відповідь: «чая нєту», те саме про цукор. Про ікру ніхто й не хотів слухати, як теж про південні овочі, тобто мандаринки й цитрини, які були в Континенталю і які я хотіла привезти додому. Це було тим дивніше, що як раз був святочний час новорічних празників. На площах горіли ялинки, прикрашені кольоровими жарівлами. Щойно потім, живучи вже довший час у Львові, я зрозуміла спосіб постачання місту харчів: завезли раз, було багато й усюди. Люди розкупили, вичерпано призначений за пляном «фонд» і деякий час того продукту вже не було. Треба було купувати тоді, коли був…
