Іван Мазепа - Журавлев Денис Владимирович (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Соціальна політика гетьмана Мазепи протягом усього гетьманування в чомусь продовжувала політику його попередника – Івана Самойловича, хоча реалізовував її Мазепа іншими темпами, а інколи й іншими методами. Ця політика в цілому сприяла кількісному та якісному зростанню козацької старшини, зміцненню її економічної бази, соціального становища та перетворенню її на справжню еліту Української козацької держави. Козацька старшина являла собою резерв, з якого воєнізована Українська козацька держава брала кадри для військової та цивільної служби. В ту епоху, коли головну цінність усе ще являла собою земля, замість зарплатні старшина отримувала земельні володіння – села, хутори, млини тощо та селян, що мешкали на цих землях і мали відбувати певні повинності.
Джерела збільшення старшинського землеволодіння наприкінці XVII – на початку XVIII століття були різні. Це могла бути спадщина, надання земель за гетьманським (або полковницьким) універсалом, нерідко підтверджене царською владою, «займанщина» (самовільне створення хуторів та слобід, дозволене на початку існування Української козацької держави), купівля, сплати за борги або за провини. Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне збільшення кожного з них створює яскраву картину зростання старшинського землеволодіння.
Щедра роздача «земельних» універсалів у перші роки гетьманування Мазепи (1687—1689) пояснюється тим, що новому гетьманові треба було віддячити своїм прихильникам і забезпечити собі якнайширшу підтримку серед старшини.
Друга хвиля надання земель Мазепою припадає на 1699—1701 роки. Вона могла бути пов’язана з подальшим зростанням старшинської еліти, яка мала тепер змогу все наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціально-економічні та політичні вимоги, особливо за умов закінчення війни з Туреччиною та Кримом і підготовки до нової війни – зі Швецією.
Нарешті, втретє процес надання маєтків гетьманською владою прискорюється в останні роки правління Мазепи (1706—1708), можливо, у зв’язку з тим складним політичним та економічним станом, у якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи. Гетьман намагався забезпечити собі підтримку старшини в переддень подій, вирішальних для Української козацької держави.
Загалом за підрахунками М. Петровського та О. Оглобліна, за увесь період гетьманування Мазепи старшині, монастирям і частково великому купецтву було надано сотні сіл з кількома десятками тисяч селянських дворів. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де 1729 року було 4252 двори (крім того, було підтверджено володіння 14 селами, де того ж таки року нараховувалося 830 дворів).
Особливо щедро надавав Мазепа земельні володіння своїм найближчим прибічникам з числа генеральної та полкової старшини. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко майже щороку отримував від Мазепи нові маєтки: у 1694 році він одержав села Сергіївку, Ковтунівку і Яблунівку, в 1699-му – село Білошапки, в 1701-му – Ярошівку, в 1703 році – Мамаївку, в 1705-му – Калюжниці та Попори, в 1706-му – Вечорки і, крім того, ще декілька сіл в різний час. І Горленко не був винятком.
Чимало представників вищої (і навіть середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена Михайла Миклашевського, Данила Апостола, Василя Кочубея, Дмитра Горленка, Леонтія та Павла Полуботків, Івана Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Леонтій Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а пішли з державної служби, маючи величезні володіння.
Саме в цей період на Лівобережній Україні формується таке явище, як старшинська аристократія. Найважливіші державні посади в центрі та особливо на місцях, зокрема полковницькі «уряди», в цей час довго займають одні й ті ж особи. Так, Данило Апостол був миргородським полковником у 1682—1727 роках, Михайло Миклашевський – стародубським у 1689—1706 роках, Іван Мирович – переяславським полковником з 1692-го до 1706-го, Дмитро Горленко – прилуцьким полковником з 1692-го до 1708 року. Це було нове, незвичне для Української козацької держави явище.
Іноді полковницька посада фактично передавалася як спадщина від батька до сина. Так було з прилуцьким полковництвом, коли, після смерті Лазаря Горленка, вбитого під час бунтів 1687 року, і короткотермінового полковництва І. Стороженка, цю посаду дістав син Л. Горленка Дмитро; Яків Лизогуб був чернігівським полковником у 1687—1698 роках, а його син Юхим – у 1698—1704-му. Не випадково в цей період зростають цілі полковницькі і навіть сотницькі династії…
Особливо характерним у процесі консолідації української старшини наприкінці XVII – на початку XVIII століття було юридичне оформлення такого цікавого прошарку, як «знатне» («значне») та «бунчукове» військове товариство.
Цих осіб міг судити тільки Генеральний суд Української козацької держави. Подібна гетьманська кадрова політика була досить виправданою – майже всі правителі будь-яких часів, прагнучи зміцнити свою владу, намагалися розставляти на всі провідні посади особисто відданих їм людей, незалежно від їх походження. Проте це завжди викликало ворожість з боку місцевої еліти, що із заздрістю сприймала швидке просування по службі всіх прийшлих, «чужих», – звідси постійні скарги лівобережної старшини на засилля «поляків» при гетьманському дворі (найчастіше малися на увазі вихідці з Правобережжя, здебільшого українці за походженням). Важко сказати, наскільки подібні розстановки і взагалі кадрова політика гетьмана Мазепи виправдали себе – зрештою, гетьманові вдалося сформувати цілком дієздатний адміністративний механізм, що непогано працював за умов миру та війни, але дав фатальний збій у вирішальний момент – під час виступу Мазепи проти політики Петра I. Саме тоді з’ясувалося, що показна лояльність більшості старшини була справді формальною, а ось відданість «прийшлих» старшин – висуванців гетьмана – часто виявлялася міцнішою і надійнішою.
Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була досить ясна і послідовна. Козацтво Гетьманщини являло собою на той час дуже значну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. У його руках опинилися і чималі земельні володіння, і важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне – права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за часів Богдана Хмельницького. Щоправда, за тридцять років «від Богдана до Івана» козацтво вже втратило багато прав, а разом з тим і свої земельні володіння, промисли тощо. Адже процес економічної диференціації чимраз більше зачіпав козацьке «товариство», козацьку «чернь», як її офіційно називали гетьманські універсали середини та другої половини XVII століття. Проте недарма і гетьманські та полковницькі універсали, і царські жалувані грамоти старшині, монастирям та багатим купцям на різні промисли, торгівлю тощо застерігали, що з усіх цих надань виключаються козаки («опроч козаков»).
Усі ці обставини і визначали політику Івана Мазепи щодо козацтва. Основні принципи цієї політики О. Оглоблін сформулював так:
1) оборона традиційних прав козацтва проти старшинських та інших зазіхань;
2) закріплення відокремлення козацтва від селянства;
3) сприяння заможнішим шарам козацтва оформитися як «виборним козакам», а іноді й просунутися в ряди нижчої старшини.
Найбільші суперечки серед дослідників завжди викликала політика гетьманського уряду Мазепи щодо селянства. Радянські дослідники завжди змальовували гетьмана «як кріпосника», «лютого ворога трудового народу», історики-державники намагалися знайти більш раціональні пояснення тим чи іншим крокам гетьмана в цій сфері. Підданське становище селянства, власне основної його маси – так званих посполитих, було визначене ще до гетьманства Мазепи, за часів Самойловича. Підданські повинності – натуральні данини та різні шарварки (повинності), грошові данини (чинш), зародки панщини – усе це було ще до Мазепи. Але саме за його часів, з одного боку, зростають і регламентуються всі ці повинності, а з другого – змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тоді як грошові та натуральні данини переважають у «вільних військових» і особливо рангових маєтностях (у тому числі і в гетьманських), посилення панщини було характернішим для маєтностей «повного» володіння (насамперед монастирського).
