Данило Апостол - Тома Леонід Васильович (лучшие книги онлайн .txt) 📗
Саме в Сорочинцях у 1728—1734 роках очільник козацтва підписував універсали про призначення на старшинські посади, про надання рангових маєтностей та дарування угідь і сіл тим, хто відзначився у бойових походах та на державній службі.
Сорочинці, як і Миргород, мали свій «город» – укріплене городище, оточене дерев’яним і земляним валами, ровом з баштами, де в бійницях було видно гарматні жерла. Були також два ряди оборони з внутрішніми і зовнішніми воротами. У центрі фортеці височіла кам’яниця, здатна витримати нищівні удари ворогів. Саме тут на узвишші, над крутим обривом тихоплинного Псла у 1732—1734 роках постала чудова Спасо-Преображенська церква, споруджена за наказом гетьмана.
Але повернемося до 70-х років ХVIІ століття, коли Данило Апостол, фактично виконуючи обов’язки полковника, офіційно ще не очолював Миргородський полк. Саме тоді, у 1677 році, він одружився з Уляною Іскрицькою. (Її батько, Василь Іскрицький, був племінником гетьмана Павла Тетері.) У них народилося дев’ятеро дітей: троє синів – Іван, Петро, Павло і шість доньок – Тетяна, Парасковія, Ганна, Марія, Марфа та Анастасія.
На той час гетьманом був Іван Самойлович (очолював Лівобережну Україну з 1672-го до 1687 року). Молодого миргородського полковника вважали його довіреною особою. Тому коли після невдалого Кримського походу, що його організував князь В. В. Голіцин, Самойловича скинули з гетьманства, становище Данила Апостола ускладнилося. Новий гетьман Іван Мазепа, що мав безпосереднє відношення до відсторонення Самойловича, не дуже «жалував» миргородського полковника.
Багато дослідників вважають, що спершу Данило Апостол уник зміщення з посади завдяки приятельським стосункам із севським воєводою Л. Неплюєвим, який, за спогадами С. Величка, «з миргородським полковником дружив». Ця прихильність впливового російського вельможі заважала Мазепі розправитися з полковником, якого він повинен був остерігатися. Гетьман, не бажаючи мати у власній команді «не свого» старшину, вдався до випробуваного ще на початку своєї кар’єри засобу: подав до Москви компрометуючі дані про небажану персону. Уже на початку 1688 року Малоросійський приказ був проінформований про те, що Д. Апостол «пишет к запорожцам без ведома ево, и противные на возмущение народу малороссийскому письма».
У жовтні того ж року з Москви до Батурина приїхало посольство Ф. Шакловитого у справі Другого Кримського походу. Мазепа знову повідомив: «Полковник де Апостоленко, который в прошлую зиму запорожцев кормил и дарил, и обещал им дать зимовые становища в своем полку, также челядника своего, без его ведома, в Польшу посилать и по возвращении челядника о нем не писал же и в том не оправдался, – теперь еще учинил также поступку: был он поставлен с полком своим на побережье для опасения от неприятельских людей, и писал к нему, гетману, чтоб ему для лучшаго поиска над неприятелем перейти за Днепр, и он вместо промыслу, учал иметь съезды, и банкеты и разговоры с вором и беглецом с Апостольцом». Але московські урядовці, ознайомившись у листопаді 1688 року з цим гетьманським звинуваченням, схоже, прислухались до думки Л. Неплюєва і залишили все по-старому. Та й відставка миргородського полковника в момент розгортання військових дій теж була, очевидно, небажаною, а тому Апостол утримався на полковницькому уряді.
Та згодом ставлення Мазепи до молодого полковника змінилося. Можливо, не останню роль в цьому зіграли родинні стосунки Апостола з Іскрицьким.
Як ми вже згадували, дружиною Данила Апостола стала Уляна Іскрицька. Іскрицькі служили у гетьмана Виговського, а тому після його поразки залишились у Польщі. Можливо, там вони зустрічалися з Мазепою. Та хоч би як там було, зустріч Василя Іскрицького з Іваном Мазепою зняла напругу у стосунках Данила Апостола з гетьманом.
Миргородський полковник «у дусі традицій часу» відразу після реабілітації перед гетьманом знаходить «неложныи сведытели», які дають свідчення проти генерального писаря Кочубея: «Кочубей с Жученком, тестем своим, на той час бившим полковником Полтавским, до Сечи и до Криму виправили Петрика». Так Данило Апостол стає довіреною особою Івана Мазепи, і той пізніше неодноразово покладає на нього обов’язки наказного гетьмана.
До речі, саме гетьман Іван Мазепа і миргородський полковник Данило Апостол були ключовими фігурами з української сторони при крутому повороті політичних подій на Московщині і «воцарении» Петра І. Сталося це так. Князь Василь Васильович Голіцин, фаворит царівни Софії, відчуваючи нетривкість її становища, прислав до гетьмана Мазепи грамоту з монаршим указом (але без відома царівни), щоб той їхав з генеральною старшиною та полковниками в Москву. З України на Московщину потягся великий обоз, який налічував близько трьохсот людей. Це були полковник миргородський Данило Апостол, чернігівський Я. Лизогуб, полтавський Ф. Жученко, лубенський Л. Свічка, ніжинський С. Забіла. При кожному був полковий писар, а іноді й суддя. За деякими свідченнями, Мазепа постійно радився з Данилом Апостолом, розуміючи, що українців хочуть використати як розмінну монету в інтригах царського двору. І саме Апостол порадив гетьману не йти у кільватері політики Голіцина, нагадуючи Мазепі про крах гетьманування Самойловича, якого зробили винним за невдалі кримські походи, що їх ініціював саме В. Голіцин. Апостол нагадав, як розправилися з синами І. Самойловича. І хоча Мазепа прийшов до влади саме з «легкої руки» Голіцина, куди він поклав чималу суму із скарбниці Самойловича, гетьман вирішив дослухатися порад досвідченого полковника, який зумів зберегти своє становище і при Самойловичі, і при ньому самому.
Але, як повідомляє «Літопис» Самовидця, перш ніж Мазепа з генеральною старшиною приїхав до Москви, відкрилася змова проти царя Петра, і той виїхав з Москви з Донського монастиря у Радонезький Свято-Троїцький монастир і прикликав до себе кілька полків. Дипломатичний та іронічний Самовидець красномовно описав панічну втечу Петра «в одном исподнем».
Тим часом Мазепа з обозом прибув у Москву і вже тут одержав указ їхати у Свято-Троїцький монастир. Голіцин зі своїм однодумцем Шакловитим прибули туди раніше і були взяті під варту. Всесильного князя прикували до саней, позбавили всіх прав і відправили на заслання, а Шакловитому відрубали голову. Але цар Петро ще перебував у панічному стані, оскільки доля Московського царства і його особиста висіла на волоску. Гетьман і полковники (в цьому головну роль відіграв Данило Апостол) дали знати царю про підтримку з їхнього боку, але переляканий Петро наказує українському обозу стояти у селі Воздвиженському. Коли ж він дізнався від гетьмана і полковників про послання Голіцина, його вдячності не було меж. І після шеститижневого «карантину» в Москві козацьку депутацію відпускають. Цар прикрашеною золотом монаршою грамотою підтверджує всі права і вольності Запорозького Війська і всього малоросійського народу, а Мазепа одержує особливу грамоту на гетьманські маєтності. Таким чином, стає зрозумілою довіра Петра І і до гетьмана Мазепи, і до полковника Данила Апостола, адже саме вони стали одними з гарантів його «воцарения».
На деякий час полишимо нашого головного героя і розповімо про ще одну видатну особистість – українського хроніста Самовидця. Справжнє ім’я цієї людини Роман Ракушка-Романовський. Він був генеральним підскарбієм Війська Запорозького, брацлавським протопопом і стародубським священиком, сучасником Данила Апостола. Першу частину свого літопису (1648—1675 рр.) Ракушка-Романовський писав, спираючись на власні спогади. Досить докладно й достовірно автор змальовує драматичні, а нерідко й трагічні події вітчизняної історії, відомої під назвою «Руїна». Події 1672—1702 років Ракушка-Романовський записував услід за подіями, це – продовження класичної традиції. Необхідно відзначити, що український хроніст вміло використовував різні стилі письма, демонстрував дотепність та іронію, особливо в описанні тих історичних осіб, які були далекі від його симпатій. Ось як він характеризує царювання Петра І: «Впродовж усього царювання сотворив такі славні діла – два марні походи на Крим. 1695 року було взято Мазепою і Шереметом (Шереметєвим) турецький Кизикермен з іншими трьома замками. 1701 року він зачав війну зі шведом і під Ругодивом утратив усю свою армію. Полякам віддав тогобічну Україну, яка незабаром була повернена в унію. Зачав з превеликою затратою коштів Ладозький канал – і трохи не докінчив його. Встановив вічні лінії для життя своїм регулярним військом на різних місцях, а особливо на великоросійському порубіжжі з Малою Росією. Втрутився був нещасливо для Хінської держави, відправив низовий похід до Дербена. Потім підкорив під свою владу своїми й козацькими малоросійськими військами Шанкала й інших гірських володарів. Заклав і уфортифікував своїм і малоросійським військом преміцне місто Ставрополь, або місто Чесного Хреста, біля гір над Сулаком… З неуків зробив росіян ученими і просвітив їх розум різними науками та вміннями».
