Брати вогню - Андрусяк Михайло (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Опером аж затрясло. Проте мусив стримуватися, бо в кабінеті сидів якийсь молодий лейтенантик. Слухав нашу бесіду й боязко кліпав блакитними очима.
Звільнити мене не звільнили, звичайно, а на кару Козаков розщедрився. П’ять діб буру, де давали двісті грамів хліба та сімсот грамів баланди на весь термін. Офіцерик веде мене й мало не плаче.
– Навіщо ти це робиш? Козаков бурульку з тебе зробить.
Бур більше скидався на морозильну камеру, ніж на приміщення для людей. Стіни вкриті товстим шаром інею. Щоби не закоцюбнути цілком, мусив безперервно рухатися. Про сидіння й мови не могло бути. Ґалопую на місці, підстрибую, присідаю, вимахую руками й ногами. Обморожені ноги швидко дубіють. Наглядач задля втіхи спостерігає за моїми «вправами» крізь віконечко в дверях. Кепкуючи, пробує навіть коментувати мої потуги. Я вхопив алюмінієву миску й запустив йому в чоло. Той завищав, наче кнур. Зчинився шум. Страж зателефонував у дивізіон, щоби викликати охорону. Зараз мене добряче загріють. У сусідній камері через стіну сидять два бриґадири: поліщук і східняк. Побилися на п’яну голову. Один вкусив другого за вухо, а той ледь не позбавив його носа. Сміхота! Обидва впізнали мене по голосу й просять наглядача, щоби дав пацанові спокій. Той, як не дивно, послухав бриґадирів. Кинув трубку. За два дні, проведені в бурі, здавалося, що навіть нутрощі в моїй утробі позамерзали.
Наглядач Шевцов веде в’язнів до лазні. Дядько він непоганий. Вирішую спробувати щастя. Крутнув у дверях вовчок і теж прошуся з ними. Інший просто гаркнув би на мене, а цей став виправдовуватися. Випускати в’язнів з буру інструкція категорично забороняла. Помаленьку вдалося таки вмовити старшого сержанта. Пояснить, що я виносив парашу. Старий погодився, хоча ризикував погонами. Я приєднався до гурту в’язнів. Заходимо до лазні, а там… (я ледь не впав) у кріслі розсівся Козаков, а Ромко зі Львова голить його. При моїй з’яві мильна піна на щоках опера побаґровіла. Чим дужче червонів Козаков, тим блідішав сердешний наглядач. Шкода мені стало старого невимовно. Почав щосили вигороджувати Шевцова. Але й опер не в тім’я битий.
– Ти мнє брось лапшу вєшать!
Я з переляку такого нагородив, що майор махнув рукою і на мене, і на помертвілого наглядача. Кров поступово відплила Козакову від обличчя, і він знову відкинувся в кріслі. До Шевцова теж помалу поверталося життя. Відбувся… До буру після лазні я вже не повернувся. Ромко цілий місяць діймав мене згадками про ту пригоду в лазні, переповідаючи в’язням із новими подробицями нашу з опером розмову.
Числюся в бриґаді азербайджанця Алєєва. Кажу, числюся, позаяк працювати не збираюся. По сусідству відробляє табірну пайку бриґада Гандзіровського – східного українця. Алєєв просить, аби я працював хоч на тридцять відсотків, а він писатиме сто тридцять. Але я відрізав, що й на три відсотки не збираюся робити. Бриґада постійно працює в нічну зміну. Я інтенсивно листуюся з дівчатами. Не встигне бриґада перейти через прохідну, як мене, мов вітром здуває. Або вмощуюся десь спати, або ж балакаю через дроти з дівчатами. Тим часом мене самого обходжує Гандзіровський. Обсипає, мов дівку, компліментами, мовляв, ти такий молодий та гарний. Повсякчас підсуває щось їстівне. Правда, тоді я вже харчувався добре й подачок не потребував. Ніяк не візьму втямки, чого хоче від мене сусідський бриґадир. Що не день він ставав усе настирнішим, аж доки не сказав відверто, що хоче мене. Почуте розсмішило, а ще дужче розлютило. Якби не втік, то не знаю, що би я з ним зробив. Гомосексуалізм, або педарастія, по-табірному, був у радянських концтаборах поширений серед побутовиків. Наступні дні Гандзіровський намагався не потрапляти мені на очі.
Готую шпури у глиняному кар’єрі. Розпечений до червоного на вогні лом забиваю в мерзлу глину. В отвір-шпур запихають вибухівку. Після вибуху глину треба вантажити на вагонетки, які розмірено щезають у ненажерливих нутрощах цегельні. Працюю разом з естонцем Унтом, скромним мовчазним чоловіком. У табірному списку на отримання листів чотири прізвища на літеру «у»: Уграк, Українець, Унт, четвертого не пам’ятаю. Естонець щойно вийшов з ОП. Не знаю тільки, як його звідти випустили, бо ледве перебирав ногами. Чистісінький доходяга. Шкода мені доброго чоловіка. Кажу, Унте, ходімо грітися. А він не погоджується, бо дужче, ніж холоду, боїться Алєєва. Як не вмовляв я його, лише головою киває мовчки й дивиться сумними очима. Стоїть синій від холоду й голоду, згорблений, з носа капає… Так він, бідачисько, й помер у неволі.
Кидаю до вагонетки величезну мерзлу брилу глини. Вона по якімсь часі забиває люк. Скрепер надовго зупиняється. Бреду грітися. Відігріваюся й відчуваю, що незабаром матиму справу з бриґадиром. З квадратовим Алєєвим мені самому не впоратися. Підбираю собі товариство. Зійшовся з Цибуком із Галича й Іваном Андріїшиним із Долини. Андріїшин – справжнісінький карпатський ведмідь. Навіть ходить, як гірський вуйко, аж земля під ногами двигтить. Але, незважаючи на грізний вигляд, дуже м’який і добрий. Починаю його потрошечку готувати до майбутньої ролі. Кажу:
– Йване, ти такий дужий, а ми боїмося якогось азербайджанця. Ану, тупни колись ногою й зиркни на нього боком.
Добряк Іван не хоче зв’язуватися з убивцею Алєєвим, який ломом проломав черепи сімом в’язням. Але помалу я його таки під’юдив. Ми з Цибуком не дали б собі ради з грізним Алєєвим. А Іванів самий вигляд наганяв на нього трему.
Нічна зміна. Втрьох викочуємо крижану брилищу глини. Скрепер протяжно вищить якийсь час, відтак завмирає. Ремонтникам вистачить роботи до ранку. Наша трійка йде грітися. Унт, як завжди, залишається ловити дрижаки на робочому місці. Не встигла з нас вийти студінь, як дверима обігрівальні луснув Алєєв. Блимнув на Івана глипаками і щось мугикнув собі під ніс по-своєму. Андріїшин повів широчезним плечем і хрипло кашлянув двічі. Бриґадир вайлувато тупає до виходу, пожираючи нас лютими очиськами. Іван кашляє вже голосніше і три рази. Алєєв тупцює біля дверей і палить нас почергово ненависницьким поглядом. Косі очиці звузилися, мов у старого кнура. Ми з Цибуком теж напружилися до вибухового стану. Іван наш розвертається неквапом на рипучій табуретці й грізно зирить з-під густих брів на Алєєва. Той не витримує й темною химерою розчиняється в нічній хуртовині. Наступного дня він відмовився від бриґади. Ми святкували перемогу. Бриґадиром став хлопець із Волині. До роботи дуже не заставляв. Плану бриґада не виконувала, і її незабаром розформували.
На роботу нас водить конвой під командою старшого сержанта. Той погукує суворим голосом на в’язнів. Мій приятель, поліщук Яків, каже якось, що начальник конвою – його односелець. Мені не віриться, та й він сумнівається. Може, просто схожий. Яків став пильніше призиратися до сержанта. Земляк. Конвоїр також його впізнав. Дотримуючись усіх пересторог, односельці спілкуються. Конспірація сувора. Сержант часто приносить нам то сала, то хліба. Через місяць бриґаду розформували і нас розвели.
Доля звела мене з бриґадиром Алєєвим ще раз. Друзі мої, Цибук й Андріїшин, були вже в інших таборах. Розраховувати мушу лише на власні сили. Бриґада виконувала якісь роботи неподалік від інституту. Я встиг познайомитися зі студенткою й точу з нею ляси через ряди колючої огорожі. Алєєв, як справжній мисливець, вистежив мене. Однієї нічної зміни велить зайти до барака, начебто, по якийсь одяг. Переступаю вичовганий поріг, а в бараці самі азербайджанці – хлопці гарячої крові. Алєєв з притиском зачинив за мною двері. Гупає проходом до мене й витягає ножа. Я неабияк перелякався, проте вигляду намагаюся не подавати. Під ложечкою посмоктує, не хочеться гинути по-дурному на десятому році тяжкої неволі. В Алєєва на руках повисли його смугляві земляки, безуспішно намагаючись вирвати в нього зброю. Я навіть не торкнувся своєї фінки, бо чудово усвідомлюю, що то була би вірна погибель. Стою з незалежно-зухвалим виглядом. Алєєв поборсався в руках одноплемінців, наче сом в ополонці, й трохи заспокоївся. Застромив піку за пояс і взявся за мене словесно:
