На схрещених дорогах - Парфанович Софія (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗

В той час колега з Ріецу послав кілька пацієнток, які принесли трохи харчів. Це внесло деяку різноманітність і полегшу в харчуванні. Компот з брекв, ми їли як якийсь божественний дар, «чопд порк» — січена американська вепровина видавалась нам вершком смаковитости. Це були наші дні добробуту. А потім прийшов кусок тірольської вудженої солонини, її зразу ж поділили ми на три частини. Мій висів за шафою, і я інколи відрізала шматочок та смакувала як ласощі. Потім я взяла його з собою на дорогу і втратила, про що ще буде згадка. Це друга свиняча історія, але з протилежним змістом…

Між нашими людьми я довідалась, що у нашого кухаря можна не одне виміняти за горілку. Тож одного дня я взяла пляшку горілки, чи не останню з тих, які я дістала вдома, як лікарський приділ, і пішла до нашого друга. З типовим американцям зрозумінням бизнесу він обміняв її мені на 1 фунт кави, дві помаранчі й цитрини і маленьку пачечку сухої, недоброї шоколяди. Але я верталась від нього й смоктала по дрібці цю шоколяду й раювала. За рік чи й більше часу перша шоколяда. Я мала почування блаженства, й здавалось мені, що вже пропадуть хмарні й сірі дні і настануть інші, кращі часи і що все вернеться до норми.

Може дехто дивуватиметься моїм частим згадкам про харчі. Яка б ця справа не була тяжка в ті часи, наші люди радили собі якось краще, як ми, і по більшості не голодували. Найбільше допомагала їм в цьому вимінна торгівля та знайомства з чужими робітниками, що діставали посилки з дому як от французи, італійці та інші. Але ми не торгували і не спекулювали і не знали бічних стежок та не вміли собі нелегально роздобути нічого. Може й наша вина в цьому, бо в такі часи треба боротись за життя усіми можливими засобами. Це правіковий закон самозбереження і боротьба за харчі.

Але для нас на першому пляні спершу була фабрика й мої там справи, а потім «політика»: самооборона від примусової репатріяції. Ані «розуму» нам не доставало, ані часу. Єдине, що нас рятувало — трохи цигарок, що Філько привіз з дому та проміняв на пічку чи квасолю, його мила, м’яка й чарівна поведінка, що з’єднувала собі всіх, і мій фах.

Одначе час минав. Вже на луках Леген відцвіла генціяна, і в гайку і над потічком цвіла біла орхідея, що пахнула смерком пристрасно й потаємно. Прийшов час орхідей: рожевих, фіолетових, бордових, які я знала здому чи пізнала тут.

Вже на луки виходили ширококості жінки з косами. Кінчився червень.

В моєму городці буйно розростались помідори, іхні кущі були обсипані круглими плодами. Пахучий горошок пнувся по сітці і мав уже пуп’янки, а минулорічні гвоздики вистрілили з буйних кущів пагінці, на яких зав’язувались пуп’янки.

До них я мала трохи ніжности й прив’язання. Ці рослини я виховала з насіння, догляд за ними давав мені дрібку радости й відпруги.

ІННСБРУК

Яке ж гарне, яке миле мусіло бути це місто до війни! Які солідні й задрімані в подіях історії оці площі, і як вони пахнуть далекими мандрівками і незнаними краями: Південнотірольська площа, Меранська, Салюрнська та інші. І вказівник — до Бреннерпасу 40 км., до Брегенцу…

Там, де колись кінчалися межі нашої уяви, коли схилені над географічними атлясами Австро-Угорської монархії, ми вивчали будову нашої батьківщини — Австрії. Великі події… похід Цезаря, переправа Наполеона…

А там поза засніженими і обмерзлими верхами Альп — соняшна Італія, за якою тужив кожен європеєць, батьківщина моїх куфштайнських приятелів, лявораторі італіякі [59]. І Форальберг і Швайцарія, до якої прагнуло серце кожного переслідуваного й гнаного. На жаль, ті часи вже давно минули. Нині тверда кордонна влада і ще твердіші закони та обмеження стримують наплив чужинців. Правда, якби Швайцарія не боронилась, то дістала б нараз кілька мільйонів чужинців.

Тож стоячи на якійсь такій вулиці чи площі, можна було мріяти про ті країни і віддаватись ілюзії, що до них з Іннсбруку можна дістатись.

Потім ви йшли вулицями австрійських цісарів: Леопольда, Марії Терези, ви проходили під Тріюмфальним Луком і знову поринали в минулі віки, що гомоніли величчю та славою світлих цісарів. А гостинниці! Оця на Архикнязя Фрідріха, де на брамі мосяжна таблиця з іменами цісарів, королів, князів, послів, державних мужів, поетів і творців з різних країн. Вони спинялись тут. Над кімнатами напис: року… король Людвіґ Баварський, року… Ґете… і т. д. Ви проходили по вузьких півтемних коридорах тихцем і несміливо. Там дрімала історія.

Містом пливе Інн. Котить свої молочнобурі хвилі й завжди гнав своїм прудким способом з гір на далекі низини кудись аж до Дунаю. Завжди бурхливий, похмурий як сердитий дідуган, він не знає жартів. Понад його каламутні води проскакують мости, які на диво не зважаючи на всі численні налети і велике знищення, залишились цілі. Вони перекидали мешканців на другий бік води, де в збочах Північного Ланцюга були предобрі сховища. В них мало не цілий рік так і жив народ.

Але при вступі на лівий берег ріки, в країну вимріяних вілл і садків, розкішних асфальтових серпентин, що ведуть на панський Гунгербург — панорама.

Увійдіть і побачите як дійсну, як живу битву під Іннсбруком, де Андрій Гофер перемагає французькі війська. Ви бачите наче справжні гори. Ще під Нордкетте снується хмара, що зірвалась з небес і прилягла в половині пасма. І бачите місто в часи його героїчних, найсвітліших змагань з Наполеоновою силою, таке ж розкинене як нині і таке задрімане в поході історії. Рубаються кольорово одягнені вояки, тече кров падають трупи. А там з лісу скачуть кіннотчики і падають від рук хоробрих тірольців.

Казками встає історія тих часів, коли особиста хоробрість, сила й мужність рятували й підносили людину. В ті часи герої визначалися в рукопашному бою. Якби їм хтось був сказав, що колись герой кидатиме бомби на безборонних жителів міст сам схований за хмарами — не знаю, чи повірили б в його мужність і чи прийняли б його в свої ряди.

Але Андрій Гофер стоїть на горбку і з силою і спокоєм кермує баталією. Потім, як уже вийдете з панорами, де на часок забувається дійсність і заки ще підете на Гунґербург, поверніться обличчям до міста й хвилину дивіться на цісарський парк і Ренвег (дорога для перегонів). Обабіч дороги ростуть і зеленіють могутні дерева, серед зелені алей біліють молочні кулі лямпіонів, наче страусині яйця. Здається, що швидко з палат виїдуть двірські повози і елегантний світ коронованих жінок і чоловіків легким трухтиком проскочить на пишних конях широкими битими вулицями. Але палати сьогодні пощерблені бомбами, оголені. Тільки на головній брамі золоточорний габсбургський двоголовий орел, гордий і незмінний. Не скорився ні свастиці, ні руїні.

Двірський театр — як грецька святиня. Двірська каварня серед площі. А там старий парк з кремезними деревами. Пощерблені, покалічені бомбами і їхніми відламками, все ж стремлять гордо й кличуть небо на свідка кількасотлітніх подій, що плили у їхніх стіп. Оце вперше, що події не відогрались там внизу, тільки на горі понад ними, несучи загладу всьому, що стояло і жило на землі. Тепер в парку і в будинках шпиталі. Бліді виснажені чоловіки на милицях без одної чи обох ніг, без рук.

І всюди купи румовиська і всюди руїни.

На Гунґербург не падали бомби. Зубата залізниця підноситься через міст і пнеться вгору. Вже понад домами, вже понад вершками дерев розцвіли акації. Крізь розкриті вікна вагону вдирається пристрасний, солодкий запах білого цвіту, що хитається в літньому вітрі й висилає пахощі в міські простори. Потім — понад соснами і смереками, потім понад лісом. Оце ви висідаєте й виходите з станції. Асфальтові дороги, запах страв, готовлених на полудень принадою смаженого м’яса лоскоче ніздрі.

Як гарно, як затишно живеться тут людям! Великі, розкішні вілли, прегарні городи. Стрімкий терен використано якнайкраще: терасами, амфітеатрально. каскадами. Рослинність захлинається повінню квітів, різнокольорових скельних і чорноземних. Це південна стіна, і сонце гріє тут ще напровесні. Гріє яскраво, святково з гойністю коронованої володарки, малює усе на кольор цвіту й магоню. Цвітуть сади, як казка. На стінах розп’яті морелі і бросквині рожевіють, як зашарілі панночки.