Брати вогню - Андрусяк Михайло (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
З роботою мені досить-таки пощастило. Разом зі мною працює лікар Омельчук. Правда, в нашій бриґаді він довго не затримався. Табірні медики допомогли йому згодом влаштуватися в ОП («отдихающій пункт»). Бриґадою теслів керує Кириченко з Києва. Навколо шарґа страшенна, а нам видали білюсінькі маскувальні костюми, німецькі трофеї, либонь. Ходимо табором, як білогруді лебеді. Омельчук чомусь дуже мерз. Пропоную йому:
– Пане докторе, ходімо грітися.
Він чоловік серйозний і солідний, тому лишень скривиться у відповідь:
– Йой, Уграче, бриґадир буде сваритися.
– Та плюйте ви на бриґадира, ходімо!
Я вже встиг познайомитися з багатьма, навіть заприятелював із латишем Матісоном. Омельчука тяг щоразу до тепла мало не силоміць. Лікар був дуже совісний і не хотів, аби через нього хтось страждав. Але бриґадир-добряк дивився на все крізь пальці.
У нашій бриґаді зібралося чимало добрих хлопців. Узяти хоча б того ж Матісона. Що за душевна людина! Дуже багато допоміг мені під час табірної скрути й сам Омелян Омельчук. Повік буду йому вдячний.
Першу зиму в неволі перебув щасливо, якщо не брати до уваги обмороженого пальця на нозі. Його мені хірург відрізав, як непотріб, щоб не морочитися з лікуванням. Зрештою, в тих умовах то був єдиний порятунок від гангрени. Потрапив до ОП на комісію. Пацієнти – доходяги, тобто в’язні, яких каторжна праця і злиденне харчування виснажили до краю. Там ніхто не зважав, яка в тебе недуга. В людини могла бути видалена легеня чи хвора нирка або ще якась тяжка недуга, та це нікого не хвилювало, придатність до фізичної праці перевіряли дуже швидко й просто. В’язень повертається до лікаря спиною, а той обсервовує сідницю. Якщо сама лише шкіра, посилають до ОП, коли ж є бодай трохи м’яса, – на роботу. Лікуванням доходяг ніхто себе не обтяжував. Просто лежали собі в теплому бараці, щоправда годували там трохи краще. Набереш за якийсь час трохи жиру на сідницю – і на роботу. Доходягами найчастіше ставали ті, які міняли хліб на куриво. Я цього ніколи не робив, хоча курив затято.
Начальником табору був татарин Тархов. А ще пригадую опера Воронцова. До Тархова «двадцять п’ятим» керував Грєбєлєв. Усіх начальників не пам’ятаю, бо за десять років каторги побував у багатьох таборах Норильська. «Постійним» моїм табором був «двадцять п’ятий», згодом перейменований чомусь на «третій». Тархов повсякчас запевняв мене, що вийду на волю, коли ота крига водою потече, і кивав на мамонтоподібну гору льоду. В умовах вічної мерзлоти то мало б значити, що повік не бачити мені волі. Але в моєму випадку татарин виявився пророком. П’ятдесят п’ятого року, коли я звільнювався з «четвертого» табору, стояла страшенна спека, і крижана гора перетворилася на брудний потік, який згодом геть висох. Майже як у казці зі щасливим кінцем. Але до того часу ще треба було пройти крізь усі кола гулагівського пекла.
Кучерявський – начальник колони – встиг побувати вже й нарядником, і старшим нарядником. Худий, як куделя, але удар мав страшний. Бив кулаком, гейби кувалдою. Одного бідолаху гупнув, аж перепонки у вухах потріскалися. Кожен тремтів перед несамовитим дужаком. Але найшла коса на камінь. Кучерявський усе частіше давав волю рукам. Якось ударив він кубанця Головка. Козак твердо пообіцяв покарати блатного нахабу. Мав вірних друзів Борисенка, Тараса з Дрогобича та ще одного кубанця. Товариство бойове. Раненько завітали до комірчини начальника колони. Розмова була коротка, але конкретна. З вісімнадцятьма ножовими ранами блатний вислужник ще пройшов зоною метрів п’ятдесят і впав. Хлопці подалися до начальника табору і в його кабінеті мовчки покидали ножі. Після цього блатні трохи стримувалися в обходженні з політичними в’язнями.
Працюю в кам’яному кар’єрі. Бриґада цілком українська, окрім литовця Нуркаса. Бриґадир – Мелешко з Винниці. За німців був начальником поліції. Не знаю, як він служив фашистам, але комуністам у таборі був найвірнішим лакеєм. Ми довбали шпури у тридцятиметрових скелях. Підривали їх, а роздроблене каміння возили вузькоколійкою. Від морозу птахи на льоту замерзали. Ватяні штани на наших виснажених тілах здавалися тонюсінькими кальсонами. За півгодини я промерзав до кісток. Не легше велося й іншим в’язням. Але кожен боявся грізного бриґадира-«бугра» й не йшов грітися. Я плював на всіх бриґадирів і крижаною бурулькою трюхикав до компресорної. Там працював добрий хлопець із Рівненщини. Заступникові бриґадира не вельми припали до вподоби мої маневри і він став усе частіше виганяти мене з теплого приміщення. Я відмахувався від нього, мов від набридливої мухи. Начальничок погрозив, що поскаржиться бриґадирові.
Я кинув кілька лопат щебеню у вагонетку й помчав до компресорної, доки мороз не скував розігрітого тіла. Біжу повз вагончик, у якому бриґадири та вільнонаймані працівники забивають козла. Перед самим носом різко розчиняються двері, і переді мною постає Мелешко. Здоровенний, мов племінний бугай, він повільно стрясає з округлих плечей кожуха:
– Ти, мусор, куда грєбьошь?» – недбало витискає із себе каліченою російською.
– Сам ти посмітюх німецький. Погрітися йду. Хіба не бачиш?
– Счас я с табой раздєлаюсь, – ступає ведмежими кроками ближче. Кулачиська, мов гарбузи на плоті. Я висмикую з-під куфайчини фінку. Він тільки блиснув на мене заплилими очицями й повернувся. Гукнув через поріг до вільного, щоби відвів мене до буру. Але до табірної в’язниці я тоді не потрапив. Завели мене до конторки й почали виховувати. Стою в кутку і з виглядом засватаної дівки вдаю, що каюся. Та коли ті від виховання словесного спробували перейти до ручного, я вхопився за ножа під куфайкою. Не били, бо був готовий на все. Доручили відкидати сніг із вузькоколійки. Але я й не пробував братися за марну роботу, позаяк колію замітало за руками. Там би й ціла бриґада не впоралася. Сидів собі спокійненько в теплі. На цій роботі протримався місяць.
Мені шиють підготовку до втечі, хоч я й не збирався накивати п’ятами. Куди там утечеш, коли Таймир простягся на тисячу кілометрів сніговою тундрою, лише на крайньому півдні крижаного півострова – рідка лісотундра. Правда, були хлопці, які все-таки готувалися до втечі, але я тоді про них нічого не знав. У тій компанії був Салій із Ямниці. Утекти їм не вдалося. Пройти сотні кілометрів зимовою безлюдною тундрою зумів би не кожен. Та з одного табору три сміливці все-таки втекли. До Омська дійшли лишень два. В Омську їх чекісти спіймали й повернули до табору з новими термінами. Мені вдалося викрутитися, бо на допитах тримався досить упевнено. Моєї підготовки до втечі табірні «куми» довести не зуміли.
Теслярую в бриґаді бетонників. Майструємо трапи. Мороз тисне, аж цвях розколює промерзлу дошку. Працювати я не хотів із принципу. Навіть від найменшої роботи відмовився, хоча бриґадир пропонував мені всього-навсього розпалювати й підтримувати вогонь. Іван Ганущак, нинішній священик у П’ядиках біля Коломиї, надривається під важезною тачкою з бетонним розчином. Тяжчої роботи й не вигадаєш. Кажу йому:
– Йване, я не тягав би цієї клятої тачки навіть під загрозою розстрілу.
Бідолашний хлопець стинає худими плечима. Поведінка моя не на жарт розлютила бриґадира Жаботинського. Він прикро взявся за мене. Я вхопив сокиру і до нього. Що підбіжу ближче, а він своєю лапищею – трах! Лечу, як горобець на просо. Проте хутко виборсуюсь із м’якого снігу і знову до бриґадира. Він здоровий, з’їдає по три пайки і не ґарує тяжко, та й від природи дужий. А я, мов пір’їна. Але з приреченістю загнаної в кут ласиці кидаюся на нього знов і знов. Б’юся до останку. Бриґадирові набридло, вочевидь, трощити мої кості, бо вибравшись черговий раз із глибокого намету, я його не побачив перед собою.
Минув якийсь час після сутички, і я вкотре опинився в бурі. Жаботинський водить штрафників на роботу за зону. Тягнемо через тундру вузькоколійку. Забиваю костилі, але гамселю щосили. «Аж тут тобі, Миха’, жаба цицьки дасть». Кращої нагоди поквитатися зі мною Жаботинському годі шукати. Бриґадир гріється біля жаровні. Конвоїри теж обступили ватру, мов бджоли матку. В бриґаді тридцять п’ять штрафників. Їх охороняють п’ятнадцять конвоїрів. Командує конвоєм сержант. Для каторжан він посеред голої тундри і цар, і Бог. Конвоїри в тулупах поверх кожухів мерзлякувато щуляться біля вогнедишної жаровні. В’язнів у благеньких куфайчинах обливають поти на семи вітрах. Гупаємо молотами, аж тундра двигтить. Бриґадир харчується разом із червонопогонниками. Від смачних обідів голодним в’язням залишаються хіба що пахощі. Після полуденку Жаботинський кличе мене до жаровні. Приступаю сторожко, мов кіт.
