Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Обидва отамани ніби були напідпитку. Мовчана підтримав Овсій Удод. Зчинилася лайка, почулися погрози. Таценко замахнувся на Мовчана крісом, можливо, навіть ударив його в руку. Мовчан вихопив нагана. Пролунали постріли. Мусій упав на пісок.

Трагедія сталася якраз навпроти Халеп’я.

Тіло отамана рідня поховала на кладовищі неподалік хутора Таценки.

Андрій Мовчан шкодував потім про свій вчинок.

По смерті Таценка в Гощеві запанувала анархія. “Гощівці стали “промишляти” по шляхах, наче лицарі темної ночі. Не диво, що дооколичне селянство, якого симпатії були спершу по стороні партизанів, стали відноситися до Гощівців байдуже, а подекуди навіть ворожо. Щойно пізніше, як ті устаткувалися, селянство знову стало ставлятися до їх по давньому” [273].

Десь у середині липня 1921 р. гощівські партизани послухали ради Думіна об’єднатися з “Полтавцями” — так вони називали переяславський загін отамана Чорного. Але висунули умову: отаманом з’єднання не повинен бути Чорний. Причиною цієї вимоги була, напевно, дисципліна, яку завів отаман Чорний у своєму загоні, вона, стверджував Думін, “на ціле небо” перевищувала дисципліну в Гощівському відділі, якщо про таку взагалі можна було говорити [274].

Думін діяв згідно з планами Цупкому, який постановив об’єднати обидва відділи. Новий партизанський загін мав стати восени 1921 року, коли планувалося загальне повстання, “зав’язком Трипільської повстанської дивізії” [275].

Побиття “кацапні” та зрадників у Воронькові

Фрагмент обкладинки книги спогадів Осипа Думіна “Партизани”. З оригіналу.

4 серпня 1921 р. Гаврило Куреда (отаман Чорний) добровільно поступився посадою і з кількома товаришами пішов кудись на південь. На козацькій раді, яка відбулася в лісі біля села Рудакова, вибрано нового отамана — чи то Осипа Думіна, чи то буковинця Володимира Григоровича (у споминах Думін чітко не з’ясував цієї ситуації). Обидва вони мали повноваження представників Центрального українського повстанського комітету. Назвали з’єднання як і раніше — загін ім. отамана Зеленого.

“Козаки-партизани спершу посипали голову свойого нового коменданта землею, а після піднесли його тричі на руках угору, — згадував Думін. — Після того началася гульня. При звуці бандури хлопці танцювали [так], що справді здавалося, що земля згинається і стогне. На всіх лицях малювалася така бадьорість і козацьке завзяття, що я справді почував себе наче в товаристві запорозької чубатої братії” [276].

У загоні згуртувалося близько 60 осіб, з них 10 кавалеристів. Кожний партизан мав, окрім гвинтівки і 80 — 100 набоїв до неї, наган. Було й чимало бомб різних зразків. Отаман поділив відділ на 4 чоти — по 12 — 13 осіб — і призначив командирів. Кавалеристи творили кінну розвідку. При загоні був фельдшер з похідною аптечкою.

Першою — і надзвичайно успішною — акцією нового отамана був нічний напад на відділ “кацапів-продармейців” та міліцію у с. Вороньків. Російський продзагін було розгромлено, а сильний відділ міліції по тривалому бою — ліквідовано. Цей бій детально описав Осип Думін у своїх спогадах (дивись у додатки книги).

Коли відділ після успішного бою покидав Вороньків, до отамана підійшло кілька господодарів і від імені односельчан подякували за звільнення “хоть на часиночку” з-під “большовицько-кацапської кормиги”.

— Ви месники за наші кривди і терпіння, ви наші оборонці й вас ми завсіди пам’ятатимемо та за вас Бога молитимемо, — сказав поважний селянин.

“Мені, — писав Думін, — тоді ясно стало, як селянам далися взнаки чужинці-окупанти і власні перевертні. Я тепер гаразд зрозумів, як радо піддержує, як говорять комуністи, наш український селянин владу червоної Москви. Доказом, як селяни натерпілися, є те, що не боялися прилюдно дякувати отаманові за визволення на “часинку”, бо комуністи, вернувши, могли на них кріваво пімститися” [277].

При прощанні у багатьох селян стояли сльози в очах.

— Гукніть нас, а ми всі з вами підемо, — говорили вони. — Ведіть нас хоть сейчас проти комуни.

— Прийде пора, товариство, й на вас. Прийде хвиля, коли не тільки воронківців потрібна буде допомога, а всього українського селянства. Пам’ятайте тоді на ваш обіт! — сказав отаман, сідаючи на коня.

Дух і партизанів, і селян піднявся. Але дуже швидко “кацапня” (так люди називали червоноармійців) перейшла у рішучий наступ. Облави та арешти, арешти й облави — таким стало життя. Місцеві зрадники осміліли і все частіше видавали односельців, пов’язаних з партизанами.

І все ж у вересні 1921 року повстанський рух різко зріс — адже диктатура чужинців була нестерпною. Ніхто вже не міг відсидітися — всі мусили братися за зброю. На одній з вересневих нарад голова Київської губЧК Яків Абрамович Лівшиц визнав: “Становище в Київській губернії вкрай напружене. Підняли голови недобитки куркульсько-націоналістичної банди Зеленого. Їх всіляко підтримує в селах різний контрреволюційний елемент. Банди ростуть кількісно. Надзвичайне становище у волостях Обухівській, Трипільській, Стаєцькій (Стайківській. — Ред.), Ржищівській…” [278].

Яків Лівшиц призначив уповноваженим губернської ЧК “по боротьбі з бандитизмом” в Обухівській волості патологічного садиста Модеста Вишневського, білоруса за національністю. Восени 1921 р. цей виродок з відділом чекістів конвоював до Обухова арештованих заручників сіл Гудимівка та Нещерів. Біля нещерівської церкви повстанці обстріляли чекістів, намагаючись врятувати товаришів. Тоді катюга-білорус наказав розстріляти заручників, що й було миттєво зроблено. Малою втіхою стало те, що в тому бою загинув чекіст Олександр Подольський, а сам Вишневський дістав поранення…

Отримав поранення й Осип Думін — сталося це 9 вересня в бою на хуторі Таценки. Куля потрапила в ліву руку. Керувати загоном він уже не міг, тож наступного дня Думін склав із себе повноваження отамана.

Оскільки зеленівцям не вдалося налагодити зв’язки з Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, то про Листопадовий рейд 1921 року вони нічого не знали. Довідалися лише з більшовицької преси, що “банды Тютюника разбиты”. Козаки не вірили, вважали, що це чергова московська байка.

Тим часом наступила зима. “Ті повстанці, котрі знаходилися в повстанні з 1919 року, майже усі хорі, — розповідав отаман Залізняк (Думін). — Сурова зима та холоднеча примусіла їх зникнути з отрядов на деякий час у чужі села та чекать весни, дуже часто приходиться їм міняти села та перекочовувати з одного повіта в другий. Ліків та засобів для лікування ніяких немає. Ті повстанці, котрі позалишились по лісах, активно не виступають, завдяки холоду, а також не бажаючи видати схованки, де вони пристосувались на зимівку. [Серед] їх також немало ранених” [279].

У грудні 1921 р. Думін-Залізняк залишив гощівський відділ і виїхав до Києва. У лютому йому вдалося перейти польський кордон. Звіт військовим інституціям УНР про діяльність загону ім. отамана Зеленого він подав як отаман Залізняк.

Загальна назва документа — “Донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України, про військовий та політичний стан Червоної армії” [280].

Повстанський рух та його оцінки

Яків Орел-Гальчевський. З оригіналу.