Брати вогню - Андрусяк Михайло (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Війна — річ жорстока
Сотні Гамалії, якою вже командував Чабан, і Нечая розігнали «стрибків» у Яблунові й вирушили на Нижній Березів. Там заквартирували по хатах. Стрільці падали від утоми й світилися наскрізь від голоду. Наш рій зупинився в хаті край села. Господиня наклала варити кулешу. Жінка засипала кукурудзяне борошно на окріп, помішувала його дерев’яною ложкою, а ми глибоко вдихали смачний запах страви й ковтали слину. Втома повалила вояків кого де, але гострий голод заснути не давав. Нагло заалярмували стійкові. До села вступили енкаведисти. Йшли врозбрід, поступово розтягаючись у широкий ланцюг, з автоматами напереваги. Стрільців із хати, мов вітром здуло. Господиня теж проворно кудись заховалася. Посеред хати чипів тільки я. Затявся, будь-що-будь, зварити кулешу. Хлопці з мого рою позалягали за берегом. Татакання скорострілів сповістило про початок бою. Підперши сінешні двері зсередини міцним колом, я доварював кулешу. Десь на городах галалакали москалі. Гулко бахкали кріси й тарахкотіли автомати. Тим часом я вивернув на якусь білу шматину гарячу кулешу, загорнув її в широкий рушник і вкинув до заплічника.
Повз хату тяглася копана дорога. На неї я й вишмигнув із сіней. Пригнувся за берегом і став розмірковувати, як дістатися до своїх. Над головою фівкають кулі. Дивлюсь, на дорозі за закрутком стоїть бунчужний Тріска – Чепига з Кут. Аби дістатись до сотні, треба перебігти досить широкий вивіз, по якому скажено луплять із кулемета більшовики. Тріска мав трохи заячу натуру й не наважувався пересікти прострілювану місцину. Побачив мене й відразу ж:
– Ви чого тут?!
Я відповів йому тим самісіньким запитанням. Бунчужний підганяє чимдуж бігти до своїх, а я відрізав, що кулемет стріляє не квасолею, треба все зважити й прикинути. Коли скоростріл трохи притих, я тільки блиснув через вивіз. Кулі зашипіли навздогінці біля самих моїх ніг. Цим скористався Тріска й теж переметнувся через дорогу. Та лишень я упав за великий камінь, як на мене накинувся ройовий Тихий:
– Ви де були, друже стрілець?!
А я йому:
– Друже ройовий, є кулеша, бринза. Чого ще хочете? – і стенув плечима з гарячим наплічником. Тихий для порядку ще щось буркнув, але очі його вже сміялися, бо з мого наплічника курилося, мов із паровоза. Хтось зі стрільців порадив мені не висуватися, а то енкаведисти подумають, що парує не кулеша, а «максим». Варити кулешу під обстрілом могло збрести в голову тільки такому шалапутові, як я. Бій тривав недовго. Заднє забезпечення нашого відділу щільним кулеметним вогнем притисло більшовиків до землі. Сотні тим часом потихенько вицофували зі села. Через Великий Ключів, Мишин ми перейшли до Іспаса. Там і заквартирували надовше. Кулешу їли в Іспасі ще теплу. Хлопці кепкували з мене, мовляв, Пліт використав кулеметний вогонь, аби зварити в наплічнику кулешу.
До їжі я з дитинства був трохи вибагливий. Цибулі не вживав узагалі. Але з кожним днем у сотні з харчами ставало сутужніше. Брати щось у господарів пресуворо заборонялося. Селяни теж бідували. Голод не пан. Навчився їсти все. Одного дня так зголоднів, аж живіт до хребта прилип. Дивлюсь, а Кіт, немолодий стрілець, сало з хлібом і цибулею наминає. Прошу в нього поділитися. Старий гуцул знав, що цибулі я не їм, тож дав мені цибулину й окраєць хліба. Я наминав, аж за вухами лящало. Привчив таки мене бувалий вояк до цибулі.
Хвороба безжалісно косила молодих і старих повстанців. Умов належних для лікування не було, ліків обмаль. Звалився з ніг і я. Тиф. Цілий місяць провалявся в гарячці в старенькій хатині у Великому Ключеві. Як тільки трохи зіп’явся на ноги, подався по зв’язку до Іспаса. Там ще якийсь час підліковувався, переховуючись від чекістських облав, доки не зв’язався з хлопцями з боївки Служби безпеки. Тут було чимало моїх односельців. Із ними придибав до Корнича. Намовляли мене іти до них, але я відмовився. Звик до сотні, до порядку в УПА, як би там не було важко.
У Корничі заквартирував разом з есбістами в мого сусіда, який повернувся з війни без ніг. Одного дня вдосвіта хату обскочили енкаведисти. Ми, п’ять хлопців, тіснилися в малесенькій комірчині. То були стрільці з боївки Шпака з Іспаса. Двері нашої хатчини на надійному засуві. Чекістів повен двір. Голосно кудкудакають наполохані кури, ще дужче галасують роз’юшені москалі. Мов табун диких коней, тупотять навколо хати. Один з есбістів, Крук, здається, відчепив від пояса ґранату. Збирався розбезпечити її, щоби жбурнути в скупчення енкаведистів під вікном. Гарячий і нетерплячий був надміру. Але Кобзар (Василь Дранчук із Матіївців, загинув 1952 року в Перерові), міцно вхопив його за руку. Поки нас не виявлять, сидітимемо нишком. Облавники гупають чоботиськами по горищу, аж сволоки вгинаються. Шукають повстанців у найтемніших закутках. Від соковитої московської лайки навіть свині в хліві притихли. Нарешті затупотіли в сінях, кляцнула клямка в хатніх дверях. Ну, думаю, аж тепер нам кінець… Несподівано виручив фронтовик-каліка. Як гаркне на червонопогонників із печі:
– Курва ваша мама! Я ноги віддав вашому Сталінові на м’ясо, а ви тут нишпорите. Марш мені з хати!
Як не дивно, а москалі таки забралися геть.
У цій щасливій хаті ми часто пересиджували більшовицькі облави. Якось я добряче перелякав сусідку. Вона сапала на городі, а я в хаті чистив карабін. Хлопці подалися кудись у своїх справах. Не знаю як, але карабін мій бабахнув у стелю. То вийшло якось несподівано навіть для мене самого. Стара кинула сапу й чимдуж до хати.
– Міську, – каже, – бійся Бога. Ціле село москалів, а ти стріляєш…
Якийсь час я навіть переховувався на церкві з братами Гаврилюками (Михайлом і Василем), що були в СБ. Чекісти проводили по кілька облав на день. Подітися було нікуди. Старша церковна сестриця Параска Ключанська привела нас крадькома до церкви. З хорів хід вів на баню. Там ми й заквартирували, мов кури на бантах. Милосердна жінка приносила нам харчі. Священик про те нічого не відав, оскільки ключ від церкви був у Ключанської. Якогось дня вона попросила мене, прийти винести її з хати, коли помре. Дітей добра жінка не мала. Я пообіцяв уволити її просьбу. Слова дотримав. Прожила старенька дев’яносто три роки. Двадцять п’ять із них пробула сестрицею в церкві.
Трапилося так, що два дні Ключанська не могла принести до церкви їжі. Поблизу скаженіли облавники. Третьої ночі, коли все вщухло, кажу Гаврилюкам:
– Ви собі, як знаєте, а я не збираюся помирати з голоду, та ще й у рідному селі.
Покинув хлопців на рипучих дошках, а сам зліз потихенько з високої бані. У церкві така луна, що найменший шурхіт громом звучить. Скрегіт ключа, здалося мені, було чутно аж на сусідні села. Проте все обійшлося. Ніч, хоч у писок дай. Сторожко, щоби на когось не наткнутися, без пригод дістався хати свого вуйка. Там проживала переселена з Польщі лемчиха Ганка з сином. Згодом пошкрябали в шибку Гаврилюки. До церкви ми більше не поверталися.
Одужавши й набравшись трохи сил у рідному селі, я повертався до УПА. Зі мною до повстанців подалися брати Дмитро і Василь Калиняки, Василь Юрійчук на псевдо Буря, Ілько Антонюк на псевдо Сергій. Ілько втік із Червоної армії аж зі Саратова. Важко приживався він і в сотні. Ніяк не міг звикнути до лісу. Повсякчас скаржився, що бачить крізь дерева лише півморґа неба. Душа бажала простору.
У червні 1945 року наша п’ятірка влилася до сотні Білого з куреня Скуби. Привели нас туди, як завжди, зв’язкові. Сотня квартирувала в камеральному лісі поблизу сіл Хімчина, Кривобродів, Микитинців. У народі називали той ліс просто Камер. У куренях за час моєї відсутності дещо змінилося. Чимало хлопців полягло, багато прибуло нових. Моєю колишньою сотнею вже командував Чабан. Гамалія дістав підвищення і працював десь у штабі.
Кістяк сотні Білого становили стрільці, загартовані ще в боях із німцями. Хлопців, які прийшли зі мною, послали на військовий вишкіл. Я став стрільцем рою Чорнобривого в чоті Буревія з Тишківців Городенківського району. Склалося так, що великих боїв сотня мусила уникати. Більшовики стягали в Карпати потужні сили. Повстанські сотні, щоби не губити людей, змушені були багато маневрувати.
