Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин (читать онлайн полную книгу TXT) 📗
Уперше за довгий час у батьковому кабінеті прохолодно. Сонячний вересневий день, своєрідна осіння чіткість ліній та кольорів. Дуже чистий світ «Кімнати Джейкоба». Пауза. Повільне, старанне письмо, ті або ті звуки: дзенькіт порожніх пляшок, стукіт жіночих каблуків по асфальту, автомобільний сигнал, шелест крил пролетілої за вікном галки. Усе те саме. І водночас зовсім інше, інакше, чуже у своїй первинності, щойнонародженості. Заварив останні ложечки чаю. Випалив три сигарети поспіль. Поболює розкришений зуб-різець у нижній щелепі, зправа. «Зправа» чи «справа»? Подивитися б у словнику, але неохота підводитися. Підводжуся. Направду: «справа», або «праворуч». «І духа правого обнови в нутрі моєму». І правого зуба. Не оновлює.
Тим часом у сусідів умикають звично дешеву, одноманітну музику. Це — тягле. І з цим неможливо боротися. А з чим можливо? Треба потрапити до свого життєвого кола, і тоді не виникатиме питання про боротьбу. Або створити собі таке коло. Я спробував це зробити у Матіївці — і мені не вдалося. Швидше всього, тому, що я намагався створити не своє коло. Не своє, не там, не тоді… Продовжуючи: коли? де? яке? Словесна еквілібристика, яка теж — не оновлює.
Усі про мене забули. Жодного листа, жодного телефонного дзвінка, жодного гостя/гості (!), жодного гонорару, жодної нової книжки, сорочки або штанів, жодної нової касети з новою музикою тощо. Як багато музики я ще не чув. Як багато книжок іще не прочитав. Тієї музики і тих книжок, яких хотілося би і які вже існують, — але я не можу до них дотягнутися з цієї провінційної чорної діри. Слухай натомість дешеві, найдешевші російські шляґери кількарічної давности, які долинають від сусідів. Повністю несмачна держава, несмачний час, несмачне суспільство. Відсутність життєвого кола, життєвого середовища приводить істоту до загибелі або виродження/переродження.
Але чому, шляк би його трафив, я не можу знайти цього середовища протягом усього життя? Екологічної ніші. Справжньої батьківщини. Другої природи. Правдивої культури. Чому?
Тому, що їх не знаходять, а створюють. А для творення необхідними є сприятливі умови або ж, користуючись іншою знаковою системою, — участь Бога. Даремно стараються будівничі, якщо цього міста не будує Бог.
Не будує.
І взагалі, кажуть, що Він — помер.
Учора ввечері перечитував виписки з «Істини й методу» Гадамера, те місце, де естетика стає історією істини. Несамовитий вітер вив за вікном. «Сніги», — сказала Галя, задумливо дивлячись у темряву. Це слово, Ґадамер і реальні сніги за вікном разом з безперервним виттям вітру увімкнули у свідомості швидкий перебіг асоціацій, і на поверхні з'явився спогад-переживання про той старий французький фільм, бачений у вересні, де було передріздвяне містечко Клермон, розмови про Паскаля, і така сама навала снігів та вітрів, і перше у житті звільнення від того, що Ґадамер називає «естетичним розрізненням». Хвилюючись і затинаючись, розповів про це Галі. Ніяк не можу осмислити й концептувати цього переживання, дуже вагомого, дуже справжнього. Адже тоді я вперше відчув можливість реального способу буття без подвоєння у метафізичному і трансцендентному. Ніколи не розумів, радше, не відчував, цієї теми у Ніцше. Аж ось раптом: кухня, кошеня, дружина, виписки і сніги, майже фізично відчутна відстань від центру Львова, закінчення дуже тяжкого року. «Помирати перед обличчям відсутнього Бога», — приблизно так сказано у Гайдеґґера. Або, якщо бути точнішим: «Только Бог может нас спасти. Единственную возможность спасения я вижу в том, чтобы в мышлении и в поэтическом творчестве приготовлять готовность к явлению Бога либо же к отсутствию Бога в гибели, — чтобы мы, говоря грубо, не «подыхали», а уж если погибали, то перед лицом отсутствующего Бога».
Незвіданий настрій випромінює з себе це переживання, щось на зразок тонкого запаху екзотичних парфумів, який і хвилює, і кличе, і щезає, залишаючи тільки закличність і легку тривогу, яка межує з невловимим щастям. Вже стільки формул позаду, якими намагався бодай побіжно окреслити втікаючий зміст. Там було і «діяти без сподівання», і «нізвідки не чекати допомоги», і «нікомуненалежність» тощо. Але цього змісту, мабуть, таки неможливо концептувати, лише — пережити, і вже одного цього переживання буде аж занадто.
Ось так: довгі роки я шукав Бога, а тепер намагаюся забути про Нього, жити так, ніби Його не існує тут-і-тепер, жити — або гинути — перед обличчям відсутнього Господа. Інакше це не життя, а животіння, не загибель, а здихання. Може, саме це й хотів висловити Ніцше словами «Бог помер». Надто категорично. Не помер. Просто Його немає тут, і ми бачимо це з усією очевидністю. А все, що видиме, — мертве.
Чотири години поспіль записував з відео текст чергового серіалу. Треба перекласти з російської, і буде якась копійка. А ще снився мені сьогодні покійний Грицько Чубай, уперше за багато останніх років. Ніби сидимо з ним у порожньому помешканні і п'ємо. Це останні години перед його стратою чи самогубством. Серце стискається, смерть невідворотно близька, і я нічого не можу вдіяти. Говоримо з Грицьком про поезію і життя, він поспішає викласти найсуттєвіше, у нас залишається все менше часу. Нарешті мені пора виходити; знаю, що він залишиться у цій кімнаті назавжди, що це рокованість і так має бути, хоча це нестерпно. Прощаємось, і Грицько зачиняє за мною двері. Минає багато літ, можливо, ось цих тринадцять, реальних, які минули від часу Чубаєвого відходу. Я знову повертаюся до того самого дому, стою перед замкненими дверима з якимось лікарем чи адвокатом, з жахом передчуваючи те, що зараз побачу. Ми принесли якусь запізнілу звістку, щось на зразок реабілітації, підтвердження того, що смерть була страшенно несправедливою, передчасною, помилковою. Той лікар-адвокат відмикає двері, і ми заходимо. Усе залишилося так, як було останньої хвилини нашого прощання, — так само стоять порожні шклянки, з яких ми пили, той самий безлад на столі, якісь рукописи, книги, газети. Загалом те помешкання дуже нагадує кімнату для сторожів або вахтерів. Грицька ніде немає. Я підходжу до столу і бачу там відірваний клаптик газети, списаний Грицьковою рукою. Розумію, що писав він це у передсмертних муках, коли вже тьмарилася свідомість. Тексту майже не пригадую, тільки окремі слова: «Костику… не пий… дао… дао… іти тільки своїм шляхом… Костику, запам'ятай… дао… бути лише самим собою і ніким більше… не пий… Костику…» Угорі того газетного клаптика надрукована дата: 1 червня 1971 року. Дуже стара газета. Я обертаюся до свого супутника, щоб показати йому записку, і раптом бачу Грицька. Він стоїть поряд, вищий, ніж був за життя, дуже блідий і втомлений. Каже, що ще тоді знав про цю реабілітацію, але змінити щось було неможливо, а тепер йому все байдуже, і єдине, чого він хоче, — це вийти з цього помешкання. Він кидається до одчинених навстіж дверей, а я біжу вслід за ним, розуміючи, що йому не можна тепер виходити, інакше станеться щось моторошне. Біжу, хочу затримати, переконати — і не встигаю. Грицько вискакує у коридор, і тієї ж миті його не стає, він розсіюється як пил. Розумію, що тільки атмосфера замкненої кімнати тримала його, і всі ці роки він чекав на нас.
17 листопада
Кілька вечорів поспіль читаю «Квіти святого Франциска». І така туга обійняла мене вчора за чистим братством, добірним товариством, гроном споріднених душ, що не витримав і довго молився до святого Франциска, благаючи звести мене з братами, розумними, добрими і спокійними. Адже протягом усього життя доля наче заповзялася зводити мене не з тими людьми — випадковими, зайвими, обтяжливими, з людьми, які руйнують один одного, а не будують. Кілька щасливих випадків — Рябчук, Чубай, ранній Кашка, Ільченко, Івашко… На пальцях однієї руки можна перерахувати справді потрібних людей. А скільки різноманітної потолочі пройшло і продовжує йти перед моїми очима. Мимоволі опускаєшся до їхнього рівня, засвоюєш їхню манеру поведінки, способи вислову, лексику і — найнебезпечніше — ментальність. Стаєш таким, як вони, — натовпом, аморфною масою, стаєш ніким, ненавидячи себе і їх за цю ніякість. Саме про це попереджала Чубаєва передсмертна записка у позавчорашньому сні: «…бути лише самим собою і ніким більше».
