Богдан Хмельницький - Коляда Ігор (чтение книг .txt) 📗
Зі свого боку, гетьман брав зобов'язання перед царем виплачувати в державну казну Московії відповідну суму грошей.
Отже, аналіз вимог Війська Запорозького, висловлених Богданом Хмельницьким у формі «Прохання» до царя, дає підстави стверджувати, що він домагався збереження за Українською козацькою республікою в складі Росії прав фактично незалежної держави зі своїми урядом, політично–правовою системою, соціальною структурою суспільства, армією, адміністративним поділом тощо.
Відповідь московського царя на гетьманські вимоги зафіксовано головним чином у двох документах: відомих «Статтях Богдана Хмельницького» від 21 березня, затверджених царем і боярською думою, та Жалуваній грамоті Олексія Михайловича гетьманові й Війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вольностей від 27 березня. Їх зіставлення свідчить, що, за невеликим винятком, прохання гетьмана російським урядом були задоволені: збереження прав і вольностей Війська Запорозького, традиційні принципи обрання гетьмана й прерогативи його влади, чисельність реєстрових козаків, розміри платні їм і старшині, права та привілеї шляхті й православному духовенству, міське самоуправління тощо. Певні обмеження стосувалися лише зовнішньополітичної діяльності: уряд дозволив «послов о добрых делах принимать и отпускать» з наступним повідомленням у Москву про хід і зміст переговорів, але наказав затримувати тих послів, які прибули б «царскому величеству с противным делом», і не відпускати їx назад без царського розпорядження. Водночас заборонялося «без указу царского величества» підтримувати дипломатичні зносини («ссылатца») з урядами Речі Посполитої та Порти. Крім цього цар виявив ініціативу направити в Україну своїх дворян для з'ясування розмірів доходів і визначення сум, які належало виплачувати в казну. З них мала нараховуватися й платня козакам та старшині.
Рішення Переяславської ради 1654 р. в історичній долі українського народу відіграло непересічне значення. Тогочасне співвідношення політичних сил у Східній та Південно–Східній Європі склалося для молодої козацької держави вкрай несприятливо. Уряди Османської імперії, Кримського ханства та Речі Посполитої не визнавали її права на самостійне існування. Власних сил для захисту незалежності молодій державі явно не вистачало. Хмельницький і його соратники, враховуючи настрої народних мас, пішли на угоду з російським урядом, зберігши при цьому основні політичні та соціально–економічні завоювання козацької республіки. Ось чому цей крок, зроблений українським урядом за обставин, що склалися на 1654 р., в цілому, на наш погляд, був політично виправданим, бо, по–перше, згідно з укладеним договором удалося майже повністю зберегти самостійність щойно створеної національної держави, по–друге, внаслідок узятого Росією зобов'язання (у формі підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького) не втручатися у внутрішні справи козацької України та спільної з Росією православної віри українське населення позбавлялося релігійного гноблення, й, нарешті, по–третє, входження України до складу Росії давало Хмельницькому єдину можливість довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й таким чином завершити об'єднання всіх етнічно українських земель під своєю булавою.
Гетьман, окрилений надіями після Переяславської ради січня 1654 року, з новою енергією береться захищати українські землі від можливого наступу Речі Посполитої, готується завдати їй спільно з московськими військами вирішального удару.
Українська козацька держава ввійшла до складу Московії на правах широкої автономії. Між обома сторонами спершу в Переяславі, а пізніше в Москві відбулися переговори, внаслідок яких цар затвердив так звані «Березневі статті» 1654 р., у яких визнавалося існування самостійної козацької держави — Гетьманщини, яка займала відповідну територію (колишні Київське, Брацлавське і Чернігівське, а також частина Волинського воєводства) і мала республіканську форму правління.
Гетьманщина була багатостановим соціальним організмом. Основну масу населення Гетьманщини складало вільне селянство. Силою зброї воно відвоювало особисту свободу і в перші повоєнні роки навіть вільно розпоряджалося землею. Проте всі заходи гетьманської адміністрації, як правило, були підпорядковані інтересам козацтва — привілейованого стану. Воно одержало право володіння землею — головним багатством України, вільного заняття промисловою діяльністю, необмеженої участі в політичному житті держави. Разом з тим, козацтво було неоднорідним. Верхні щаблі ієрархічної драбини займала старшина, що в майбутньому почала нагромаджувати у своїх руках земельні багатства й організовувати багатогалузеві господарства, основані на праці залежних селян. Так зароджувалося нове покоління українських феодалів. На рядове козацтво була покладена основна військова повинність — участь у воєнних походах. У роки Національно–визвольної війни значні права одержало українське міщанство. Проте з часом через привілеї воно часто вступало в конфлікти з козацтвом.
Але в складі самодержавної Московії Українська держава з її республіканською, демократичною формою правління була позбавлена можливостей подальшого державного розвитку. Нові державні установи рано чи пізно мали розчинитися в загальноімперських органах управління. Так воно й сталося.
Останні роки життя та смерть гетьмана Богдана
Після 1654 р. становище України залишалося складним. У наступні десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації її суспільно–політичних органів влади.
Попереду передбачалася важка війна з Польщею, боротьба за возз'єднання всіх українських земель в єдиній державі. Врешті Росія оголосила війну Польщі. Воєнні дії розпочалися одночасно в Білорусії і в Україні. Проте точилися вони досить мляво. Спільний похід російських ратних людей і козацьких полків під Львів (літо–осінь 1655 р.) закінчився безрезультатно — вони повернули назад. Невдоволений політикою царського уряду та його військовими задумами (основна увага Олексія Михайловича зверталася на білоруський театр війни), Б. Хмельницький шукав союзників серед інших держав. Він зумів поліпшити взаємини з Кримом і Туреччиною, налагодити зв'язки з Трансільванією, укласти важливий союз із Швецією. Адже необхідно було створити коаліцію в боротьбі проти Польщі.
Тим часом козацькі полки під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка здобули в Білорусії цілий ряд міст і сіл. Тут запроваджувався козацький устрій, тисячі білоруських селян вступали в полки і вели вперту боротьбу з ворогом. Влада польських і литовських панів була ліквідована в районі Мінська, Могильова, Гомеля, Полоцька. Це була відчутна допомога з боку України білоруському народові в його визвольній боротьбі.
Напруженість у взаєминах між Б. Хмельницьким і російським царем особливо посилилась після того, як стало відомо, що Олексій Михайлович, охоплений жадобою польської корони, уклав у серпні 1656 р. з Річчю Посполитою Віленське перемир'я і розпочав воєнні дії проти Швеції (на переговори у Вільно українські представники не були навіть допущені). На пропозицію росіян розірвати союз із шведським королем Карлом X Хмельницький відповів категоричною відмовою. Гетьман був невдоволений тими заходами царського уряду, яких він вживав, щоб обмежити автономію України (зокрема, призначення в ряді міст російських воєвод), а також змінами в зовнішньополітичній орієнтації Москви.
З часом здоров'я гетьмана стало погіршуватися. Хвороба загострилася навесні 1656 р. Незважаючи на всі заходи, її перебіг ускладнювався. Тепер важко встановити характер захворювання гетьмана. Літописна традиція (Г. Граб'янка) пов'язує хворобу з можливим отруєнням якимось молодим шляхтичем, що начебто підсипав під час вечері отруту в його склянку. Проте, на нашу думку, трапився крововилив (відомо, що гетьман протягом тривалого часу неодноразово скаржився на головний біль, бо ще наприкінці 1656 р. пережив перший удар інсульту, який згодом прикував його до ліжка).
