Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович (лучшие книги без регистрации .TXT) 📗
Учту розпочинають ближче до полудня. Біля театру іменинника зустрічають не менше 50 душ у вишиванках, з повітряними кульками й квітами. Просто на порозі наливають йому 50 грамів коньяку. Дарують шоколадну маску та іграшкового вовка з мультфільму «Ну, постривай!».
У холі театру накрили столи з голубцями, курячим шашликом, коньяком, віскі. Увечері йдуть у рибний ресторан «Да Вінчі» на Андріївському узвозі.
Онук Дмитро Ступка розповідає: «Всі дні народження тут святкуємо. Цього разу зібралося до десяти людей, тільки найближча рідня. Дарували дорогі напої і море квітів. Дідусь не любить, коли приносять ювелірні прикраси та коштовне каміння. Під кінець дня Богдан Сильвестрович був трохи замучений, бо вік уже. 7 жовтня плануємо офіційне святкування. Буде велике театралізоване шоу. Я роблю фонограму, під яку на піску малюватимуть історію знайомства бабусі та дідуся».
У вересні 2011-го на кіностудії Довженка знімають перший посткризовий фільм за мотивами «Дикого Ангела» Коломійця. Телевізійну драму режисера Івана Войтюка «Платон Ангел» варто переглянути хоча б задля сцени, в якій розлючений Платон Ангел, Богдан Ступка, з рушницею в руках ставить на місце бандита. Коли стрічку демонструє канал «Інтер», його рейтинг зашкалює, всі інші вчорашні хіти, «Від сексу у великому місті» до «Останнього самурая», пасуть задніх.
«Концерт № 70 від Ступки» відбувається 7 жовтня у театрі Франка. На фасаді театру – портрет ювіляра пензля Сергія Якутовича. Критик Сергій Тримбач прийшов з букетом червоних лілей: «На Ступку з кожним днем цікавіше дивитися. Його зовнішність зараз яскравіша, ніж була. Днями по телебаченню показували новий російський фільм Ігоря Погодіна "Дім". Богдан Сильвестрович зіграв батька сімейства, людину свого віку. Там у актора проступає фактура старого дерева. Він аж ніби коричневий, на ньому з'являється кора». Про фільм «Дім» Богдан Сильвестрович розповідав ще минулого року: «Тільки закінчив зніматися у фільмі сценариста й режисера Олега Погодіна. Там знімалися Катя Реднікова, Сергій Гармаш, Лариса Мальована. Тож сподіваюся, що роль вдасться».
«Концерт № 70…» починається із запізненням на 20 хвилин. На сцені грає джазовий оркестр. Раптом над Богданом Ступкою вмикають світло. Він сидить за барабанами. Співає англійською пісню американського джазмена Луї Армстронґа: «Зараз ми будемо джазити!». Б'є по тарілках. Звертається до залу: «Все наше життя – суцільна імпровізація, а отже, все наше життя – це джаз». Сидячи за барабанами, Ступка приймає вітання.
На сцені юного Богдана Сильвестровича та його ж середнього віку грають онук Дмитро й син Остап. Онук виїжджає на сцену на мотоциклі. Онука Устина заспівала для діда пісню. Виступають львівський гурт «Піккардійська терція», Олег Скрипка. Міністр культури Михайло Кулиняк зачитує привітання від білоруського президента. З екрана лунають відеопоздоровлення колег із Росії, зокрема Сергія Гармаша, Галини Волчек, Олександра Калягіна, Геннадія Хазанова, Костянтина Райкіна, Леоніда Ярмольника. За рояль сідає Роберт Стуруа. Виконує «Регтайм». Заньківчани приїхали великим гуртом на чолі з генеральним директором Андрієм Мацяком. Нагадали, що ювіляр «гарно співає, але противно». Мовчки слухати їхні дотепні коломийки той відмовляється і починає підспівувати.
Свої десять років художнього керівництва театром підсумовує афористично. Дехто старіє і ще дурніший стає. Хтось – навпаки. Відносить себе до тих, хто мудрішає. В разі якихось негараздів, конфліктів на сцені, з режисером чи партнером – ідуть до замдиректора Данила Федоряченка. Йому вже за дев'яносто. ін підтримує критику, каже: «Так, так». І в самому розпалі закінчує: «Прости йому». Узяв зо тридцять молодих акторів. Страшні трудоголіки. Можуть цілодобово сидіти в театрі й працювати. Усіх своїх акторів називає дітьми. Звертається до них «синочку», «донечко».
Невже ніколи не хотів спробувати себе як постановник? «Хотів. Брався. Була одна репетиція, і я зрозумів: за те, чого не вмієш робити, – не берись. Це все-таки не моя професія. Не хочу поповнювати когорту бездарних режисерів. їх і так багато».
Як оцінює сучасну культуру? Вона прекрасна, квітне: «Просто ми її не любимо, ми її не знаємо. Ми поверхові люди. Нас затлумили політичні шоу. У нас з'явилося дуже багато «свобод», а вона може бути тільки одна. На одному телевізійному каналі ллють помиї одні на одних, на іншому – обговорюють перших. Чим ми займаємося?! Це біда, катастрофа! Політики забрали роботу в акторів. Вони стали шоуменами. Бідні артисти не можуть заробити грошей, бо всюди політики. Замість того, щоби бачити якусь надію, глядачі мусять «порпатися» у брудній білизні і «перетравлювати» купи бруду. Театр ще не почав, слава Богу, займатися тим брудом. Хоча деякі режисери цим займаються. Ті, які не мають таланту».
Не є прихильником порожніх балачок навколо традицій: «Традиція – це насамперед цікаві спектаклі. Це моральна атмосфера в колективі. Оце найголовніше. Коли це є, тоді можуть з'являтися якісні твори. Якщо немає, то хоч як би ви крутилися, нічого доброго не вийде. Ось у фіналі "Сну смішної людини"» є проповідь: любити, радіти успіхові іншої людини. Насправді це дуже складно. Заздрити, підлоту робити – це дуже просто. І в людині все це закладено. Це теж людська традиція, вона передається. Чому стільки вбивств нині в усьому світі? Зрештою щось сталося, щось порвалося в душі нашій. Стало все дозволено, і за це немає ніякої кари. Звичайно, ми берегтимемо ті заповіді, які залишили нам Лесь Курбас, Гнат Юра. Останній був надзвичайно цікавий чоловік. Його завжди представляли як такого собі селянина-дурника. А він мав французьке коріння. Із Лесем Курбасом були однодумцями і мріяли про інтелектуальний український театр. Бо навіть часом мої друзі кажуть: "Ось українська класика українською мовою – це нормально, а як тут європейська драматургія?" Уявляєте? І ці диспути були багато років тому, вони тривають і досі. Отже, суспільство не розвивається, а деградує».
Не любить літератури, де є мораль: «Та в наш час мораль просто необхідна. До нас у театр ходять ті люди, які це знають, це сповідують і в це вірять. От би прийшли ті, які в театрах майже не бувають, а ходять на різні політичні телешоу і говорять казна-що. Спектакль не розв'язує ні газової проблеми, ні соціальної, ні економічної. Він тільки порушує питання. І є, сказати б, духовним подразником, а через духовність людина робить якісь правильні й потрібні суспільству вчинки».
Про свій вік жартує оповіддю про останню стадію склерозу: «Старий пан домовився з красивою жінкою, заплатив їй гроші. Вона дала йому адресу, підготувалась. Чоловік заходить, жінка лежить з бретеличками вся, чекає. Починає його роздягати, лягає з ним у ліжко. Він підсувається до неї, весь голенький, і раптом зупиняється: забув, чого прийшов. Встає, вдягається, виходить. "Ну що з нього візьмеш, старенький, чого я буду мучитися. Гроші заплатив, хай іде", – думає жінка. На вулиці згадує, чого приходив. Хоче вернутися назад, але забуває адресу».
Жанна Куява, провідний літератор сайту «Сумно. ком», цікавиться, як ставиться до того, що перетворився на героя біографій. «Зізнаюся, що наразі про мене пише ще й відомий український кінокритик Сергій Тримбач… Насправді дещо читати про себе подобається, а дещо я таки знаю більше. Гадаю, найкращою вийде та книга, що її сам про себе напишу, вона буде найправдивішою… Уже збираю матеріали, проте коли за це візьмуся – не знаю. Але дуже хочеться правду написати, то має вийти щось проблемне… Ні, я не забронзовію, бо не з бронзи. Це доля хіба що тих людей, які не мають Бога в серці. Я ж, навпаки, хочу цю висоту жартами трішки приземлити… Я погоджуюся лише на ролі людей із долями, де є внутрішні конфлікти… А ще дуже хочу зіграти таку собі мовчазну роль, щоб нічого не говорити. Але немає таких ні в кіно, ні в театрі… То ще років п'ять тому мама сказала: "Богдане, досить тобі вже так багато кричати на сцені, у кіно. Ти в такому віці, коли треба спостерігати, аналізувати…"».
