Брати вогню - Андрусяк Михайло (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Немало допоміг мені литовський лікар Розлапа, коли я лежав у санчастині. Багатьом у таборі була відома його історія. З московською окупацією вся його родина виїхала за кордон, а лікар залишився в Литві, щоби доглядати хворих і поранених партизанів. Чекісти засудили його на десять років таборів. Литовець вельми поважав вояків УПА. Добрими людьми були хірург Іващенко та міністр легкої промисловості Колесников. По смерті Сталіна колишнього міністра оправдали і звільнили. Проте він відразу попередив друзів у таборах, що писати не буде. Надто добре знав комуністичну систему і розумів, що за зв’язки з політв’язнями по голівці не погладять. Сталіна не стало, а страхітлива репресивна машина залишилася. Колесников твердив, що ніколи й нікому не повірив би в Москві про безчинства в таборах. Утім, власним очам міністр-ленінець мусив вірити. Немало прислужився справі фельдшер Варконін, мадярський військовополонений. За допомогу політичним в’язням у таборах його засудили повторно.
Навесні 1951 року обстановка в таборі загострилася до краю. Спричинилися до того сексоти. Здавалося, що стукача приставлено до кожного в’язня. Засвічених донощиків відразу переводили до тієї половини табору, що поза муром. Поступово там створилося ціле сексотське кубло. Нарешті терпець політичним увірвався. Одного дня за чиєюсь невидимою командою дружно накинулися на «Китайський мур». У кількох місцях зробили пробоїни. З паліччям і каменюками увірвалися до протилежної зони. Проте чекісти встигли заховати мерзотників у бурі. Самі ж із кулеметами стали біля вікон на їхній захист. Система ревно піклувалася за вірних своїх псів, аби ті лишень гавкали як слід. Кілька наших хлопців, які згарячу поткнулися до буру, наклали головами. Чекісти короткими чергами строчили в беззбройних із кулеметів. Після недовгої облоги буру довелося відступити за мур. Від того дня в таборі розпочався голодний страйк. Ніхто не брався за роботу й не йшов до їдальні. Тисячі невільників були одностайні. Третього дня страйку з Москви прибуло високе начальство. Кремлівський чиновник і гадки не мав просити страйкарів. Із байдужісіньким виглядом процідив крізь зуби, що поступок не буде жодних, хай би всі й повмирали з голоду. Дванадцять тисяч в’язнів для Москви – краплина в морі. Про це він заявив відверто й навіть із цинічною бравадою в голосі. Четвертого дня страйк припинився. Згодом підпільний провід обрав іншу тактику. Сексотам виносили присуд і виконували вирок.
Ранньої весни п’ятдесят третього року радіо принесло звістку, що тяжко хворий Сталін. Через кілька днів усіх невільників вишикували на плацу. Хтось із начальства смутним голосом оголосив про смерть вождя. Мертвотну тишу оживляло тільки биття тисяч сердець. І раптом громоподібне:
– Гур-р-ра! Гур-р-ра!
Одні плещуть в долоні з радості, інші ридають за «батьком» Сталіном. Їх відразу підняли на глузи. Чекістам, що кинулися були втихомирювати ошалілих в’язнів, дружно побажали не відставати від свого зверхника. Здійнявся страшенний гармидер.
Смерть кривавого Торквемади принесла в північні табори певну полегкість. Із вікон щезли грубезні заржавілі ґрати. Двері бараків більше не замикали на ніч, повиносили геть параші. Почали заставляти відпорювати з одягу номери. Проте в’язні відмовлялися, хай люди знають, як маються невільники у більшовицьких концтаборах. Свій номер «Щ–58» я теж ще довго носив після наказу зняти його, хоч за це й карали. Особливо ретельно стежили «куми», аби в’язень не заховав латки з номером і не виніс її опісля на волю. Щось подібне на сором, либонь, прорізалося раптом у закоренілих погонованих злочинців.
Скориставшись зі змоги відвідувати сусідні бараки, я повідпитував своїх знайомих краян, у тому числі й Михайла Кота з Михальчі на Дністрі. Дозволялося ходити зоною, але не сходитися навіть маленькими купками: «Больше двух нє сабіраться». Слова ці засіли у свідомості на все життя. Вельми боялися чекісти змови.
Теплий літній день п’ятдесят третього близився до полудня. В очікуванні полуденка ми розслабленою ходою прогулювалися зоною. Голосне бемкання в рейку нічим не нагадувало заклику до їдальні. До зони повлітали розлючені конвоїри, «дубаки» на вишках вхопилися за зброю. Окриками й штурханами позаганяли всіх до бараків. Заклацали замки на дверях. Зону заполонили червонопогонники з автоматами. Почергово, барак за бараком, в’язнів виганяли на плац. Пси обнюхують кожного. Що трапилося? У нужнику знайшли труп. Пес кинувся до одноногого каліки з Жаб’євського району, що стояв на милицях крайній. Ногу хлопець утратив у таборах. В’язні зреаґували на це голосним реготом. Каліка подолав здорованя!? А саме таким був убитий – колишній німецький поліцай із Брянщини. Тут заробляв на ласіший шматок доносами. Та до пори жбан воду носить. Хлопцеві ж дали спокій. Убивці так і не знайшли. Стукачі ще дужче стали остерігатися, бо випадки розправи над ними в таборах почастішали.
Осіннє небо купається в численних калюжах на дорозі, якою охорона веде нас на електростанцію. Мерзенний конвоїр набридливим цуциком кидається на в’язнів. Хтось не витримав і кинув йому шматок хліба: «На, собако, їж і не гавкай!». Що тут зчинилося. Почали шукати винуватця. Всі три колони зупинилися. Розшукувачі дісталися й до нашої колони. Хто кинув хліб!? Та легше знайти голку в стозі сіна. В’язні підбирають солдатів на патички. Старший лейтенант допитується, аж піниться. Хрипким, як у теляти зранку, голосом вигукує погрози. Але вони розбиваються об щільну стіну мовчання. Команда рушати. Дійшли до найбільшої баюри. «Садісь!». Так двічі. За третім разом на команду прореаґували, аж як дійшли до сухого місця. Сидимо. Офіцерик крутиться дзиґою. Пістолетом вимахує, а стріляти не наважується, бо здійме тривогу. «Встать!». Аж буряковіють конвоїри. Ніхто й не поворухнувся. Всі три колони сидять непорушно. Конвоїри джмелями носяться довкіл. Стискають зброю, аж пальці посиніли. Минуло кілька годин. Невільникам нема куди поспішати, термін іде. Начальник конвою не витримав і розрядив обойму в білий світ. На постріли не забарилися ґарнізонники й начальник ОЛП. Він довго умовляв нас піднятися. На роботу того дня вже не пішли. Відпочивали в бараках. Конвоїри після того випадку перестали збиткуватися.
Працюємо на залізниці. Вимощуємо шпали. Мороз і вітер проймають наскрізь. Навіть конвоїри у теплих кожухах і валянках підстрибують. Про в’язнів у благеньких куфайчинах і казати не доводиться. Хтось відколов від шпали кілька трісочок, хтось вискубнув жмут вати з одежини, у когось знайшовся сірник. Розіклали ватру посеред залізничного полотна. Просмолені шпали горять, аж полум’я попід небеса. Щільним роєм в’язні обступили вогнище, відступаючи все далі й далі, бо десятки шпал розгорялися все дужче. Конвоїри заметушилися, мов свині в просі, наказуючи гасити вогонь. Але ніхто й вухом не веде на ті окрики. Старший сержант, начальник конвою, кілька разів продірявив небо чергами з автомата. По якімсь часі на тлі білого степу замаячіли темні жучки чекістських машин. Притарабанили.
– Гасіть вогонь!
Поки «гасили», шпали перетворилися на купку пломенистої грані. Більше на залізницю нас не посилали.
Бриґада оштрафована. Розвантажуємо каміння на будівництві електростанції. Машин поназ’їздилося стільки, що дванадцять в’язнів не впораються й за тиждень. Та й студінь дошкуляє. Вивалюємо з кузовів величезні кам’яні брили, аж очі вилазять. Поступово розібрала мене злість. Скільки горбатітиму на більшовиків? Кажу бриґадирові:
– Володю, ти як знаєш, а я більше не працюю. Іду до сушарні. Можеш казати, що я відмовився. Гніватися не буду.
Не встиг ще й розігріти закоцюблих рук, як до сушарні ввалюються хлопці з бриґади. Останнім зайшов бриґадир-білорус. Сидимо, гріємося. Ніхто й словечка не ронить. Із вулиці вриваються протяжні автомобільні гудки. Не звертаємо на них уваги. Дехто, розімлівши від тепла, навіть почав куняти, як до приміщення вихором влетіли начальник режиму й охоронці. Режимник став насамперед шукати ініціатора. Хлопці стоять мовчки. Чекіст присікався до бриґадира. Не довго гадаючи, випалюю офіцерові в розгнівану пику, що роботу перший покинув я й надалі також не збираюся працювати.
