На схрещених дорогах - Парфанович Софія (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗

Так я віднаходила батьківщину в душах моїх земляків. З дна зневіри я поволі підносилась до життя. Все ж час біг, пусті безнадійні дні маячіли, як примара. Ми шукали хати, а Філько праці і права жити в Тельфсі. Знайшов працю! Це був радісний день для нас. У Шнайдера, та, на щастя, не до тачок і джагану, а як магазинер; його посвідки зі Львова допомогли йому. Магазину не мала ця славетна фірма, а приладдя валялось на полі і на подвір’ї сусіда селянина. Тож Філько мав створити магазин і доглянути знаряддя. Становище робітника, плата 170 марок. Але було! Було право жити! Ми тішились і піднесли голови. Потім прийшли непевні дні боротьби за право мешкати. Бургомістер не погоджувався дозволити нам жити в Тельфсі. Мовляв, немає місця. Напливало щораз більше біженців, тепер уже з Відня. Не було місця для своїх. Не помагала довідка праці. Казав — їдьте до Іннсбруку, там живіть у лагері для біженців і доїздіть до праці. Жінка ваша нам непотрібна.

Філько цілими днями бігав до поліції, до бургомістра. Метушилась і я та не йшло. За допомогу Філько обіцяв 500 марок власниці ресторану Цур Пост, де їв. Та вона не потрапила знайти дороги до серця партійної людини Штокмаєра, бургомістра. А дні втікали. Разом з тим ми шукали хати. Тоді ми видряпалися вище в горах до господарств в Гінтерберґ і ще вище до Лєген. Перший раз я була в будинках на альпійських луках, відгороджених одна від одної високими порогами з лісом. Дерешся лісом, правда гарними широкими дорогами, і не передбачаєш, що за деякий час схил гори вибіжить на легко похилу площину, на якій побудовано гарні муровані, кількаповерхові доми серед саду і господарства. Так постають цілі оселі й села. Де є декілька домів, обов’язково один з них гаст-гавз. Усе пристосовано до туристичного руху. Та немає вже ввічливих господарів. Ті самі люди, що до війни, проте з неввічливими тепер і похмурими обличчями зустрічають чужих. Хати — не мають. І хоч радо беруть цигарки — єдине, що поза грішми можемо дати — проте хати не обіцяють. І так скрізь.

Радять шукати хати в іншому селі й доходити чи доїздити до праці.

Ідемо до Пфафенгофен, що разом з Тельфсом становить спільну оселю, хоч було їх дві громади. Пфафенгофен за Інном у просторій Інновій долині. Великі тірольські доми з поверхами і рядами вікон позамикані. Чужих, байдуже чи нас, чи німців, не пускають у хату. Мешкань нема — кричать з вікон або з подвір’я. На Фількову пропозицію йдемо до пфарера, священика. Товстий, старий з файкою в зубах сидить при вині з господарями. Нас приймає, стоячи на порозі. Як жебраків. Радить іти до когось там. Добре ще, що не тиче пфенігів у руку. З почуванням образи йдемо й туди, де зустрічають нас криком і лайкою і на священика й на нас. Мають досить цілий день жебраків. Одні ходять за хатою, другі за хлібом. Сиділи б краще там, де повинні, а то тільки волочаться! Зустрічаємо двох людей, що радо з нами балакають. Вони працюють коло соломи в подвір’ї якогось господарства. Говорять так увічливо й радо, що зразу ж пізнати, що це чужі. А це й справді був віденець Шумах, що згодом стає Фільковим колегою по праці. Балакун, як усі віденці. Втік з Відня, має досить бомбардування й війни й того, що Відень жде. За хату у баверки мусить він і жінка працювати коло господарства, хоч ще й платять. Висловлюється дуже неприхильно про тірольських селян.

Такий саме й війт, до якого приходимо і який нас приймає, теж стоячи в кухні. Мужик, прихвостень партії, Ортсгруппенляйтер [25]. Хати нема. Маємо їхати до сусідніх сіл, але без надії. Там напевно буде те саме, що тут. Тож я вибираюсь до Штамсу. У Штамсі живе моя довголітня пацієнтка пані Качоровська. Ми жили в приязні більшій, як лікар з хворим. Приїздила з села завжди з слоїчком меду. Чоловік її пасічник, вона вчителька. Довідуюсь про її адресу. Тепер їду туди. Дві станції від Тельфсу вгору здовж Інну. Власне не село, а манастир-дворище. Колись жили там манахи з панських родин. Прекрасні сходи, в мурах всюди бронзова різьба, прекрасні образи. Мадонни ренесансу, янголи. Тиша та ідилія. Що знають вони про борню життєву й жах війни?

Тепер там частина фабрики моторів для літаків. Відкілясь перенесена. В лябіринті будинку мешкання персоналу, там теж кімната з кухнею пані Качоровської. Тішиться моїм приїздом, частує обідом, якого давно я не бачила, але помогти тяжко. Ані праці для чоловіка, ані мешкання вже не може найти, бо наїхало багато німців, тож чужих позвільнювали. Про них самих я не питаю. Знаю, що мати пані Качоровської німка, віденка і що вони фольксдойчі. В останній час приїхав син інженер і став тут керівником виробництва. Мати ставиться до сина з помітною любов’ю і ласкавістю. Може в неї такий характер, бо й про чоловіка згадує з такою пестливою ласкою. Це жінка вихована і випещена чоловіками. В хаті, як і в усіх українців, затишок домашнього кутка, всюди гуцульські ліжники, подушки і вишивки. Тому що до потягу було рано, йдемо на прохід. Син іде завжди спереду і з нами не розмовляє. Має свої думки. Ми переходимо за Інн і горбами прямуємо до каплиці на горі. По дорозі збираємо на південних схилах проліски, що ледве вилізли з землі. З вільх звисають жовтяві котики. Перші бджоли пасуться на них. Був третій тиждень березня. Опівдні так тепло, що треба ходити без пальта. Капличка чудотворної Матері Божої на невеликій скелі-горі над Інном. З неї прекрасний вид на гори Мемінг в кітловині в бічному проваллі, як у театрі. Все ж це ті самі, що їх видно від нас, як дальший тяг Гогемунди. Тільки ж тут вони значно ближче і виразніші. Біля церковці насип каміння і пояснення, що тут була копальня. Раз стіна обсунулась і завалила гірників під землею. Вони молились до Матері Божої, і каміння розступилося: вони були врятовані. З того приводу й каплиця. І написано, що образ цей хоронить від усіх лих світу: від війни, голоду, бездомности, безробіття.

Йдучи до станції Миц, договорюємось, що пані Качоровська буде питати в готелях — є їх в Штамсі два. Тому, що господарів знає, надіється знайти кімнату. Справді в готелях вільно мешкати тільки декілька днів, але якось потім крутитимем. А може щось знайдеться потім. Отже й то добре. То промінь, надії.

БЕЗДОМНІСТЬ

Вертаючи з Штамсу я сіла до потягу на малому перестаночку. Ще бачила гористі вулички села, що вже вспіли підсохнути і доми з морелевими деревами на стінах. Образами розмальований костелик і ратуша з півнем і будні села. Затрималась у коридорі вагона. Ліворуч за спиною були двері до туалету, праворуч вхід до вагона, з поперечними лавками. Та мені приходилось їхати всього дві зупинки, тож і не збиралась я сідати. Стала в коридорчику коло вікна, щоб спертись на нього. Між тим під ногами щось заважало: брудна тектурова коробка, заболочена, недбало зв’язана електричним дротом. Як кожен, що всідав, штовхнула її ногою, думаючи, що хтось викинув під ноги упаковку. Стояла і дивилась на околицю. Хто проходив до туалету, зачіпав ногами коробку і лаявся: «То свинство кидати під ноги якесь дрантя» — і з пересердя штурхав коробку та йшов далі.

На станції Ріец увійшла якась невеличка дівчинка може років 12-ти з великим напівнадгризеним яблуком у руці. Яблуко пахло спокусливо. Дівчині заважала коробка, вона штурхнула її, а потім нахилилась і заглянула, що їй заважає. Відхиливши збоку папір, сказала: «шпек» [26] Далі вона зацікавилась лялькою, що її тримала на руках друга дівчинка, з якою по дорозі увійшла якась жінка. Лялька була велика і гарно одягнена, це правда, і дівча так задивилось на неї, що забуло про яблуко і цілий світ. Зате в мене з’явився гострий інтерес до коробки і знову я забула цілий світ. Як було у нас з харчами я вже писала. Тож думка, що під ногами валяється кілька кілограмів сала, мала для мене просто магічну силу. І сталось таке, що я думала тільки про те. Прохожі відсунули коробку мені під ноги, ще й лаючись при цьому. Тепер не було вже нічого — тільки я й жаданий мною предмет. От я і вирішила: якщо ніхто до Тельфсу не забере коробки — вона буде моя. Але які ж довгі здавалися мені гри кілометри! Які муки, я переживала з страху, щоб хтось не відобрав у мене знайденого добра! А потім пережила внутрішню боротьбу: це ж майже крадіжка. А ще у німців. А що як нестиму, а на станції побачить мене з нею власник і зловить та зробить скандал!? Та ще й чужинці безправній. Боротьба моя була тяжка і хвилююча, але жадоба ще більша. Тож, коли на зупинці люди стали тиснутися до дверей, я пропустила частину, а головне оцих дівчат з яблуком і лялькою, а сама швидким рухом нахилилась і взяла знахідку під пахву. Розбиту, заболочену, що могла раптово розвалитися і показати некартковий, нелегально набутий товар! І тяжка ж до того! Було там яких вісім кілограм сала!