Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович (книги бесплатно без онлайн .TXT) 📗
У передмові автор писав: мовляв, добре пам’ятає, як на похороні Яна Криштофа Тарновського князь уважно слухав його проповідь і навіть захищав його від закидів «єретиків», тобто протестантів, а потім хотів запросити його і ще одного знаючого католицького богослова до себе на бесіду. П. Скарга говорить: оскільки це не відбулося, то він викладає на письмі те, що хотів би тоді сказати усно.
Книга П. Скарги розділена на три глави. У першій автор говорить про те, що існує лише одна істинна церква на чолі з Римським Папою. У другій ідеться про «відступництво» греків від єдності Божої церкви та апостольської столиці, тобто Рима. Тут викладається історія взаємовідносин константинопольських патріархів з римськими папами. При цьому цікаво зазначити, що автор часто апелював до творів східних отців церкви. Тут також говориться про те, що греки за відступництво були покарані турецькою неволею. Отже робився натяк, що коли русини й далі триматимуться грецької віри, то можуть потрапити в турецьку неволю.
Основною в книзі є третя глава. Назва її красномовно промовляє: «Про пересторогу й нагадування народам руським, що тримаються греків, аби з церквою та столицею римською поєдналися». Тут П. Скарга не лише намагався обґрунтувати необхідність унії для «народу руського», передусім українців та білорусів, а й визначити шляхи досягнення цієї мети.
Автор, зокрема, прагнув показати «неістинність» православної церкви, визначивши в її догматичних положеннях та богослужінні 19 помилок. Він прагнув довести, що православні не можуть розраховувати на спасіння через свої «помилки». Тобто православна церква розглядалася як «неістинна», котра не має ніякої цінності в порівнянні з римо-католицькою. Такі міркування, зрозуміло, звучали образливо для В.-К. Острозького, який тоді виношував плани щодо лідерства в православному таборі.
Яка ж була реакція князя на цю книгу? Судячи з його конкретних дій, різко негативною. До нас дійшли деякі листи Андрія Ярославського до В.-К. Острозького, із яких випливає, що останній доручив підготувати відповідь на книгу «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем…» своєму слузі Мотовилу. Щоправда, ця полемічна відповідь до нас не дійшла. Своєрідною відповіддю П. Скарзі стала організація слов’яно-греко-латинської академії в Острозі і видання Острозької Біблії.
Відверту антиуніатську позицію В.-К. Острозький займав до 1583 р. Саме цього року князь вступив у переговори з представниками Римського Папи, зокрема нунцієм А. Болоньєтті та спеціальним посланцем папського двору в Східній Європі, єзуїтом А. Поссевіно. Ці переговори велися щодо календарної реформи та унії. Князь пішов на контакт, оскільки в нього були серйозні майнові інтереси в Священній Римській імперії, які, він сподівався, може допомогти вирішити Папа. Річ у тім, що в спадок від Яна Тарновського він отримав маєток Раудніце в цій державі. Однак не міг вступити у володіння ним.
Про переговори В.-К. Острозького з представниками Римського Папи судять на основі листів А. Болоньєтті та А. Поссевіно. Однак повністю довіряти викладеній у ній інформації не слід. І річ не лише в тому, що вона подавалася із суб’єктивних позицій представників Папської курії, коли іноді бажане видавалося за дійсне. В.-К. Острозький вів свою дипломатичну гру, готовий був давати деякі обіцянки, котрі, звісно, не завжди мав намір виконувати, декларувати речі, які могли сподобатися папським представникам, і т. п. Під час переговорів князь виявляв обережність, очевидно, чекаючи реальних кроків від своїх партнерів. Насправді таких кроків не було. Кожна сторона вела свою гру.
1585—1593 рр. були періодом, коли Василь-Костянтин не виявляв ніякого інтересу до унійної ідеї. Також спостерігалося припинення інтенсивних контактів між ним і Папською курією, на що були різні причини. У 1585 р. помер папа Григорій ХІІ, який бачив у особі В.-К. Острозького свого прихильника. У наступному, 1586 р. помер король Стефан Баторій і розгорілася боротьба за вибір нового короля, у якій активну роль відігравала Папська курія. Про непопулярність у середовищі В.-К. Острозького в той час унійної ідеї свідчить поява полемічних творів Г. Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587) та В. Суразького «Книжиці» (в шести розділах) (1588).
У цей період у житті православних Речі Посполитої відбулася значна подія. Уперше в східнослов’янський регіон, на свою канонічну територію, завітав константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос. Сталося це відразу після його повернення на патріарший престол у 1588 р. Прибув він на українські землі, прямуючи в Московію за грошовою допомогою. Є відомості, що в той час він зустрічався з коронним канцлером Яном Замойським і навіть виявив готовність (правда, досить неясну) щодо перенесення центру патріархату на територію Речі Посполитої.
Однак дипломатичне ставлення до патріарха та відсутність твердої позиції щодо перенесення патріархату на терени Речі Посполитої призвели до того, що цей шанс, який би мав дуже вагомі наслідки для історії православної церкви та її відносин із католицькою, був безповоротно втрачений. Під час перебування патріарха в Москві на нього був учинений сильний тиск, і в січні 1589 р. він виступив засновником Московського патріархату, висвятивши першого московського патріарха Іова.
Повертаючись із Московії через землі Речі Посполитої в 1589 р., Єремія ІІ Транос здійснює тут, у Київській митрополії, низку своєрідних «реформ». Власне, ці «реформи» переважно звелися до персональних ієрархічних змін та розширення прав деяких церковних братств.
Розширивши права Львівського та Віленського братств, які навіть отримали право ставропігії і могли не підпорядковуватися місцевим єпископам, а також ввівши нову церковну посаду – екзарха, власне, свого представника в Київській митрополії, Єремія ІІ Транос свідомо чи несвідомо призвів до дезорганізації православної церкви на Русі. Створювалися три автономні центри управління – митрополит з єпископами, екзарх та ставропігійні братства.
Яке було ставлення В.-К. Острозького до цих «реформ» Єремії ІІ Траноса? Судячи з деяких документальних свідчень, загалом позитивне. Він підтримував жваві контакти з Львівським та Віленським братствами, які отримали ставропігії. Можливо, князь навіть спробував скористатися цими «реформами». Показово, що екзархом став наближений до В.-К. Острозького чоловік – єпископ К. Терлецький. І все ж ці «реформи» могли викликати незадоволення з боку князя. Адже він вважав себе протектором православ’я в Речі Посполитій і подібні кадрові зміни в церкві мали б ним узгоджуватися – так принаймні він вважав. А чи узгоджувалися – дуже сумнівно. Утім, В.-К. Острозькому не було сенсу йти на відкритий конфлікт з патріархом.
І все ж безцеремонне втручання патріарха в справи Київської митрополії, у якій за століття відносно автономного існування від Константинопольського патріархату склалися вже свої традиції, викликало незадоволення з боку єпископату. Саме «реформи» Єремії ІІ Траноса стали однією з серйозних причин, які підштовхнули православних ієрархів Речі Посполитої до унії. Проте були й інші причини. У цьому разі спрацював цілий комплекс чинників. Це і тиск на православних з боку католиків, і їхня неспроможність на рівних конкурувати з конфесійними противниками (не лише з католиками, а й протестантами). Зрештою, в політичному плані становище православних у Речі Посполитій виглядало не найкращим чином. Їхній конфесійний центр знаходився в Туреччині – ворожій Речі Посполитій державі. Також у зв’язку з утворенням Московського патріархату зростала можливість тиску на них по релігійних каналах з Московії.
На початку 90-х рр. ХVІ ст. вище католицьке духовенство Речі Посполитої знову повертається до ідеї унії. У 1590 р. вийшло друге видання книги П. Скарги «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем…». На цей раз воно було присвячене не В.-К. Острозькому, а королю Сигізмунду ІІІ Вазі. У присвяті П. Скарга наводив пряму паралель між державною та релігійною єдністю Речі Посполитої, закликаючи короля боротися за унію і надавати високі державні посади православним лише в разі їхнього поєднання з римською церквою.
