Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Окупаційний характер нової влади виявився швидко. Московський історик Л. Маймескулов зазначав: “Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян… Это недовольство крестьян усугублялось также “русотяпскими тенденциями”. Мова йшла, як свідчить інший російський документ, про повне ігнорування української мови та обсадження головних керівних посад зайдами. Люди з тривогою переповідали одне одному, що “комуністи силою заганяють всіх у комуну, що вони навіть дітям вирізують на голій руці літеру “К”, тобто комуніст, (…) що комуністи всі євреї і що вони йдуть походом на православну церкву…” [130].

Трипільці з нетерпінням очікували, коли підсохнуть дороги, щоб ударити комуні у спину. Зелений провів нараду з чорнобильським отаманом Ільком Струком, полтавським ватажком І. Міхном та командиром більшовицького полку Антоном Богунським, який теж виявляв невдоволення “жидівським засиллям” у совєтській владі. Висловили впевненість, що їхній виступ підтримає на Васильківщині Овсій Гончар, голова Васильківської повітової земельної управи в 1917 році, а на Чернігівщині запалить повстання Євген Ангел.

На нараді у Переяславі вирішили, що повстанці з усіх боків підуть на Київ і виб’ють звідти “московсько-жидівську комуну”. Але нишпорки винюхали плани змовників.

12 березня 1919 р. інформаційно-розвідувальний відділ політичного управління Народного комісаріату військових справ повідомляв, що Зелений контролює район Трипілля — Обухова — Кагарлика — Ржищева, “причому у Ржищеві перебуває загін у 700 чоловік, а сам Зелений заявляє, що бореться проти московського засилля і має контакти з організаціями полтавських полків” [131]. Безсумнівно, що Зелений боровся за Самостійну Україну, де вищим органом мали стати Ради селянських і робітничих депутатів — без комуністів, жидів і росіян.

Василь Кучабський писав: “Казав тоді отаман Зелений — криштально чесна людина, боготворена довколишнім селянством і його провідник, — до своїх дніпровців: “Бачите, діти, самі, що з більшовиками нам не по дорозі. Там усе латиші та китайці, жиди та москвини!” [132].

Бій червоної Дніпровської флотилії з повстанцями під Києвом. 1919 р. Копія.

“Ходім, батьку, до Києва, гей!”

Київ, Хрещатик, поч. XX ст. Копія.

“Оце дождались — ждали більшовиків, а тут якась жидівська комуна”, — казали люди [133]. Останні ілюзії розтанули зі снігом. Усі чекали, коли зазеленіють ліси і перетворяться на повстанську хату.

Так співалося в думі про отамана Зеленого.

Повстання почалося 20 березня 1919 р. у Трипіллі. У той день зеленівці ліквідували більшовицьких агітаторів і продовольчий загін.

25 березня (ст. ст.) виступ підтримали Васильківські отамани Овсій Гончар-Бурлака і Марко Шляховий. Перший зібрав 7 тисяч повстанців. 25 березня, на Благовіщення (7 квітня за н. ст.), взялися за зброю люди і в інших повітах Київщини.

У наказі № 1 “Всеукревкому” команда адресувалася “всім-всім-всім” і кожному — вирушати на Київ… “Московсько-жидівська комуна” незчулася, як Київ, де вона вже зручно вмостилась, потрапив в облогу. Зелений перекрив дороги і Дніпро з півдня, а чорнобильський отаман Ілько Струк-з півночі.

З телеграми “Бюро украинской печати” до Леніна довідуємося, що “зеленовцы осмелели, собираются обложить Киев. Бандиты усиливают свои конные части, направляют разведки для выбора удобных позиций, разведки проникают в город… Силы его исчисляются 4000, конница — 1800… Противник располагает шестью орудиями” [134].

А комендант Деміївського укріпленого району Гальчинський про Зеленого писав так: “Обнаглевший атаман дошел до того, что предъявил ультиматум Совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев” [135].

Звичайно, окупанти, які ще недавно гучно славили “красного атамана Зеленого” за те, що відколовся від Директорії, тепер обкидали його лайкою. 25 березня 1919 р. так звана Рада народних комісарів УССР оголосила трипільського отамана поза законом. “В районе Василькова Киевской губернии именующий себя членом партии незалежных с.-д. Зеленый организовал шайки грабителей и насильников, которые терроризируют местное население, производя расстрелы и ведя человеконенавистническую пропаганду против евреев, — шипіли зайди. — За мятеж против рабоче-крестьянской власти и нарушение государственного порядка, выразившееся в насилии и грабежах мирного населения, грабитель и насильник Зеленый объявляется вне закона. Председатель Совета Народных Комиссаров Украины X. Раковский. Народный комиссар по военным делам Н. Подвойский. Управляющий делами Совнаркома М. Грановский. Секретарь Совнаркома В. Торговец” [136].

У цій постанові чи не кожне слово — брехливе. Народне визвольне військо названо “бандами грабіжників і насильників”, кривавий московський режим — “робітничо-селянською владою, а народного вождя — “грабіжником”. Та що дивуватися — московським людям збрехнути неважко. Це стиль їхнього життя, їхня віра. Брехати і красти — найулюбленіше заняття москалів та їхніх вихованців…

25 березня комуна спрямувала на Трипілля свої банди. Перший похід на “зелений фронт” завершився швидко. Зазнавши поразки під Обуховом, червоні відкотилися до Києва.

Оскільки Васильківський отаман Овсій Гончар-Бурлака підняв на повстання селян 22 волостей, то і його Совнарком оголосив поза законом. Оскільки значення слова “бурлака” москалям було недоступне, то вони назвали отамана по-своєму — Батраком.

Повстання розливалося Київщиною як весняна повінь. 1–5 квітня революційна повінь зруйнувала у кількох місцях залізницю та низку мостів. 6 квітня зеленівці блокували Дніпро. Про це свідчать записи в оперативному журналі Дніпровської військової флотилії. 7 квітня взялися за зброю селяни Нових і Старих Петрівців та Вишгорода. 8 квітня зеленівці захопили пароплави “Козак” і “Барон Гінзбург”. У той день отаман Зелений закликав “жидівську владу” негайно здати Київ “Армії незалежної радянської України”.

Командувач повстанськими силами Всеукраїнського ревкому Юрій Мазуренко звернувся до Хаїма Раковського з листом, у якому вимагав припинити терор проти українського народу, інакше погрожував зайняти Київ.

Документи свідчать, що зеленівці виступали за Ради “без великоросів і жидів”, за те, щоб влада в Україні була українською. Щодо трипільських жидів, то Зелений наказав їх не чіпати, але розпорядження не стосувалося “жидівських комісарів”, а їх було як гною. В ті роки на Київщині 60 — 70 % керівних посад захопили особи, що сповідували жидівський закон. “В очах українського селянина, — пише Віктор Савченко, — саме євреї були комісарами, комуністами, ревкомівцями, бійцями загороджувальних і каральних загонів” [137]. Звичайно, не тільки “в очах”, а й насправді.