Степан Бандера - Частій Р. В. (библиотека электронных книг txt) 📗

Я далі з нею сперечаюся, і тут – дзвінок. Вона відчиняє двері – на порозі Шарф. Той самий, що обіцяв мені: «Стахів, як я вас ще раз упіймаю, ви ніколи не вийдете з концтабору». Серце в мене впало. А він відразу: «Пане Стахів, що ви тут робите?» – «Мій брат у криміналі, – кажу, – я приїхав до Берліна його відвідати». – «О, то я вам можу допомогти. Я перекажу пані Бандері, коли ви з ним зустрінетесь». Я такого аж ніяк не чекав, що він зі мною так добре, приятельські говоритиме. Просто заціпенів від здивування. А Шарф: «Зателефонуйте завтра пані Бандері о 12-й годині. Вона матиме зустріч зі своїм чоловіком о першій, то, може, і ви тоді зустрінетеся з братом…»

Я скоро вбираюся і чимдуж спішу до головної квартири гестапо, де шефом був Гіммлер. І там сиділи мій брат і Бандера. Треба було пройти гострий контроль. Гестапівці, що стояли на дверях, докладно записували хвилину, коли ти увійшов, і куди йдеш. Спочатку я пройшов до Шарфа (його, до речі, весною 1943 року у Львові застрелив Маївський), потім мене викликали на коридор. Там на лавці Степан Бандера говорив з дружиною. З другого боку були ми з братом. Посередині сидів есесівець. Української він не знав, тому просив говорити по-німецьки. Але час від часу ми все-таки перекидались українською, і я розповів про терор, про арешти, про те, що ми почали війну проти німців. Бандера передав дружині брудну білизну, яку я мав забрати, бо там у комірці було сховано листи до Лебедя. Я про те знав і мав завезти листи адресатові».

Що ж до подій безпосередньо після звільнення, то про них також є свідчення, цього разу жінки, активістки національного руху Галини Петренко. До речі, її спогади досить цікаво характеризують Степана Бандеру не стільки як політичного діяча, а просто як людину, чоловіка і батька.

«Мої зустрічі припали на час, коли він вийшов з концтабору перед самим кінцем війни, – згадувала Петренко. – Поразка Німеччини була очевидна, але що прийде після цього, ніхто не міг передбачити. Бандеру цікавило все, що відбулось і відбувалось в Україні, від якої він був ізольований цілком. Я була активною в національному русі, а до того ж чи не першою жінкою з «Великої України», яку Бандера зустрів у своєму житті. Не дивно, що його цікавило все, що я могла йому оповісти.

Я в той час була молодою вдовою його приятеля Івана Климова-Легенди, і тому крім довір’я до мене долучався ще і певний нюанс респекту (поваги). Мій батько також був одним із засновників УГВР (Української головної визвольної ради. – Авт.), і Бандера мав змогу багато говорити з ним.

…Наше знайомство відбулось у Відні якраз у помешканні мого батька, де на той час жила родина Миколи Лебедя (Ода – дружина, її мама і маленька Зоряна). Я жила окремо, але кожного дня була з ними, щоб подбати про їх побут. Вони тоді також щойно були звільнені з концтабору.

Як звичайно Відень щоденно бомбардували літаки аліянтів (союзників), всі йшли до сховища, а я залишалась, щоб зварити якийсь «кандьор», як буде змога. І коли одного разу Ода попросила додаткову тарілку для гостя, який зайшов, я, трохи невдоволена, віддала свою «порцію», бо більше не було. Щойно тоді, сміючись, Ода заставила мене придивитися до незнайомого гостя. Впізнавши з фотографії Степана Бандеру, я була майже щаслива, що трапилася нагода його погодувати.

Після того майже кожен день він появлявся у нас. Часом також не йшов у сховище, і під бомбовий град, який падав дуже близько, ми пильнували ринку на «буржуйці», щоб не розіллялась дорогоцінна страва. Як втихали бомби і можна було ходити по місту, я намагалась показати йому все, що мене цікавило в тому чарівному місті. Часом до нас долучався і Яро слав Стецько. «Велика політика» не була темою наших розмов, але без того не можна було обійтися, щоб за асоціацією не торкатися багатьох її сторін.

Той віденський період пролетів дуже швидко. Ми з батьком і невеличкою групою людей, серед яких була і нинішня Слава Стецько, виїхали на південь Баварії. Їхали за фальшивими «марш-бефелями» [12], які приніс Степан Бандера. Він же приніс і батькову валізку і посадив нас у поїзд, а сам вернувся до своєї родини – дружини і доні, які жили під Віднем. По всяких перипетіях ми з батьком опинилися в Аузбурзі, а Бандера осів у Мюнхені. Віддаль не далека, а нитка приязні увірвалась. Повоєнний час вимагав пристосування до нових умов. У Бандери прийшло багато нових справ, які вимагали рішень з проекцією на майбутнє, і він з головою віддався їм. Ще зустрілись на панахиді по Легенді, але то не був час на розмови.

Не мала нагоди зустріти і його дружину, хоч він часто у Відні говорив про неї з турботою, що не може ні їй, ні доні приділити належної уваги. Думаю, це було гарне подружнє життя, але для п. Наталки нелегке. Але тоді всі ми були молоді, підпільне життя в Україні позбавило нас «матеріального багажу», і те, що ми були бідні, як костельні миші, нас не турбувало».

Повертаючись безпосередньо до суспільно-політичного боку життя Степана Бандери, перше, що треба з’ясувати, – який пост посідав він тоді.

На момент свого арешту німцями він був головою Проводу ОУН, яка називала себе «революційною» або, інакше, «під стягом Бандери». Як уже неодноразово наголошувалося, після арешту Степана Бандери обов’язки голови взяв на себе Микола Лебедь, але він не був офіційно затверджений на цій посаді і був виконувачем обов’язків провідника. На ІІІ Великому надзвичайному зборі ОУН у 1943 році було вирішено відмовитися від посади провідника і одночасно було створено Бюро Проводу з трьох людей: Роман Шухевич, Ростислав Волошин і Дмитро Маївський. Але і Волошин, і Маївський загинули, знову залишився один – Роман Шухевич.

Мирослав Прокоп, один із засновників Української головної визвольної ради, стверджує, що Роман Шухевич був і залишався головою Проводу аж до своєї загибелі. Інший відомий націоналістичний публіцист Степан Мудрик-Мечник писав: «Степан Бандера після звільнення з німецького концтабору Заксенгавзен на деякий час затримався в Берліні. Сюди до нього з України з групою членів ОУН приїхав Микола Лебедь, висланий Романом Шухевичем для зовнішньополітичної діяльності. М. Лебедь став перед Бандерою на струнко і склав звіт про проведену ним працю». Треба сказати, що в цьому уривку сила нісенітниць. Починаючи з того, що вже сам вираз «став на струнко» мимоволі викликає усмішку. Ба більше, Микола Лебедь прибув на Захід зовсім не для звітування перед Бандерою, а як генеральний секретар зовнішніх справ УГВР разом із Зеноном Матлою і Дариною Ребет для того, щоб проінформувати світову громадськість про ту героїчну боротьбу, яку веде УПА з комуністичним режимом.

Палкі прихильники Степана Бандери вважали й іноді продовжують вважати, що в 1940 році на Краківському зборі він був обраний довічним провідником ОУН. Але, судячи з усього, Бандера сам хотів отримати підтвердження своїх повноважень і прагнув для цього зібрати IV Великий збір ОУН, проте цей намір залишився нездійсненим, тому що на нього не могли прибути делегати з України. Замість збору взимку 1946 року в Мюнхені була проведена розширена конференція, на якій були створені Закордонні частини (ЗЧ) ОУН. Це дало підстави тим націоналістам, які не погодилися з політикою Бандери, стверджувати, що в післявоєнні роки він уже не був головою Проводу всієї ОУН(р), а лише ЗЧ ОУН. Проте вибори 1946 року утвердила конференція ЗЧ ОУН в 1947 році, на якій Степан Бандера знов став головою Проводу всієї ОУН. Ще раніше, в лютому 1945 року, на конференції ОУН на українських землях був обраний новий склад Бюро Проводу (Бандера, Шухевич, Стецько). Таким чином Степан Бандера знову став керівником ОУН(р), а Роман Шухевич виявився його заступником і головою Проводу в Україні. Тоді ж було вирішено, що у зв’язку з московсько-більшовицькою окупацією України і несприятливим міжнародним становищем провідник ОУН повинен постійно перебувати за кордоном.

Бандера, ім’ям якого було названо національно-визвольний рух проти окупації України, був небезпечний для Москви. Потужна ідеологічна і каральна машина була пущена в хід. У лютому 1946 року, виступаючи від імені УРСР на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, поет Микола Бажан зажадав від західних держав видачі багатьох українських політиків у вигнанні і, передусім, Степана Бандери.