Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор (книга регистрации .txt) 📗
— Що ж, батьку, нам робити з трупами яничарів: закопувати їх у землю, чи як? — спитали козаки Сірка.
— Ні, в нашу святу землю бусурменів не треба ховати. Прорубайте побільше ополонок і — в Дніпро їх: звідкіль прийшли, нехай туди й пливуть! — відповів кошовий.
Тож три варіанти відпали дуже швидко, оскільки надто багато зусиль довелося б докласти, аби спалити трупи чи закопати їх у промерзлу землю. Якщо ж віддати трупи на поталу хижакам, ті стали б ласими до людського м'яса і могли б нападати на людей. Два дні запорожці вкидали трупи яничар в ополонки на Дніпрі. Потім заходилися очищати Січ від ворожої крові, повискоблювавши стіни куренів, обмивши гармати, прочистивши вулиці й оббризкавши їх святою водою. Звісно, поховали загиблих у нічному бою запорожців (їх полягло 50 чоловік, а поранених було до 80). Після утрені в січовій церкві був відправлений подячний молебень Господу, по тому провели ще одну раду і лише тоді поділили шляхом жеребкування (по куренях) складену на купи ворожу зброю. Товариство наказало Сіркові написати сердитого листа Дорошенкові, який був союзником турків, а потім, після свята Водохрещі, пороз'їжджалося по своїх паланках та зимівниках.
Ханові довелося викуповувати в козаків взятих полонених 150 яничар та 4 аги. Він заплатив 12 тисяч киндяків (бавовняної тканини) і 6 великих барил кримського вина, а за старшин — 2 тисячі червінців. Давши полоненим хліба, м'яса та риби, козаки відпустили їх на волю. Довідавшись про поразку яничарів, султан скинув свого візира й заслав його на острів Родос.
Політична ситуація в Україні восени 1676 року знову змінилася. Прагнучи усунути від влади Дорошенка, на Чигирин вирушило московське військо, до якого долучився зі своїми силами Самойлович. Кошовий відмовився взяти участь у цьому поході, настійно порадивши дати Дорошенкові спокій і не починати міжусобної війни, а приберегти сили для боротьби проти ворогів святого хреста. Отаман пропонував компромісне рішення: Дорошенко мав передати військові клейноди з Чигирина на Січ. Але московський воєвода Ромодановський та лівобережний гетьман Самойлович, маючи потужне військо, підступили до Чигирина. Дорошенко був змушений капітулювати під гарантії особистої безпеки йому та його старшині, збереження прав та вольностей і можливості проживати у своїх маєтностях в Україні. 29 вересня 1676 року Дорошенко здійснив формальний акт підданства цареві, а до Чигирина ввели гарнізон із московських стрільців та лівобережних гетьманців. За наполяганням Сірка цар дозволив Дорошенкові жити з ріднею в Сосниці. До честі Самойловича, він вважав, що треба цих гарантій дотримуватися. Але вже в березні 1677 року цар наказав відправити Дорошенка до Москви, а звідти до В'ятки, фактично в заслання.
У 1677 році турки перейшли в наступ на Правобережжі. Султан Мухаммед IV хотів знищити Січ, дістатися Києва, поставити вздовж Дніпра свої фортеці аж до Кодака.
Прагнучи зміцнити свої позиції в Україні, турецький уряд випустив із в'язниці Юрія Хмельницького та проголосив його правителем України — «Князем Сарматїї». Хмельниченко стягував під свої прапори козаків, невдоволених польським та російським пануванням і соціальною політикою гетьмана Самойловича; неодноразово відряджав своїх послів і на Січ до Сірка, намагаючись перетягти його на свій бік. Отаман використав ці плани Хмельниченка щодо себе. Він звернувся до Юрія Хмельницького, щоб той поклопотався в султана про визволення полонених.
В умовах небезпеки турецького нападу, що дедалі зростала, Сірко просив царя та гетьмана Самойловича надати Січі допомогу військом і провіантом, але нічого не отримав. За таких надзвичайно складних обставин кошовий виявив себе як дипломат. Він розпочав переговори з турецьким і кримським урядами та з Юрієм Хмельницьким, пішов на деякі поступки, усіляко намагаючись виграти час. Через своїх посланців Сірко переконував уряди Московщини, Речі Посполитої та Лівобережної України, що допомогу Січі вкрай потрібно збільшити. Невдовзі до Москви й Батурина дійшли чутки про те, що кошовий уклав із султаном перемир'я до весни 1678 року, а також пообіцяв дати Ю. Хмельницькому запорожців. З огляду на ці тривожні повідомлення новий цар Федір послав козакам гроші й пообіцяв допомогу.
Дипломатичні зусилля Сірка обумовили те, що військо Османської імперії вирушило не на Січ, а на Чигирин.
У липні 1677 року турецька армія здійснює перший Чигиринський похід. Гарнізон мужньо тримав оборону, але Москва не поспішала кидати війська на відсіч навалі, хоча під Чигирином склалися непогані умови для розгрому ворога. Самойловичу також не вдалося швидко зібрати козаків. Про дії Сірка в цей час мало що відомо. Щоправда, літописець Самійло Величко твердить, що під час турецького відступу з–під Чигирина кошовий із кількома тисячами запорожців випередив ворога і знищив міст через Буг, унаслідок чого туркам було завдано великої шкоди, бо «багато поранених, знужденілих і голодних жовнірів тоді пропало». Самойлович дорікав кошовому за те, що запорожці допомагали туркам на переправах, однак є дані про те, що Сірко послав козаків на допомогу обложеним чигиринцям. Саме ці вояки, що припливли човнами, взяли участь у боях проти турків під Чигирином. Сірко ж не дав Ю. Хмельницькому жодного козака. Формально Січ додержувала умов перемир'я з султаном та ханом. Цей мир був вимушеним і давав можливість запорожцям вільно ходити на море й ріки на рибальський промисел та по сіль.
Проте туркам цього року не вдалося захопити Чигирин. Зазнавши поразки під містом, вони повернулися за Дунай.
Влітку 1678 року турки здійснюють другий Чигиринський похід. Місцевий гарнізон, що складався з лівобережних гетьманців та московських стрільців, тримався мужньо, але московський головнокомандувач князь Г. Ромодановський надто повільно рухався йому на допомогу, незважаючи навіть на настійні прохання Самойловича. Таке зволікання Ромодановського нерідко пояснюють тим, що його син Андрій перебував у турецькому полоні й міг бути страченим у разі активних і успішних дій батька. Москва вже вела таємні переговори зі Стамбулом і врешті уклала мир за рахунок України. 22 серпня 1678 року Чигирин, точніше те, що від нього залишилося після тяжких боїв та підриву порохових погребів обложеними, взяли турецькі війська. Але йти на Київ у турків уже не було сил, і вони мусили повертатися за Дунай.
Вражений спустошенням рідного краю, Сірко, за словами Самійла Величка, звинуватив Самойловича у трагедії батьківщини: «Через тебе, Самойленка–гетьмана, цьогобічна Україна зовсім спорожніла, за що відповідатимеш сам перед всевидящим Богом».
1679 рік Сірко розпочав успішними походами на подніпровські ворожі фортеці Кази–Кермен і Тавань, і це спонукало турків вирушити на Січ. Почувши про наближення воїнства Кара–Мухаммед–паші, кошовий вийшов із Січі й переховувався з військом на островах. Турецький воєначальник повернув назад. Дізнавшись про наступ ворожих військ, цар Федір відрядив на Січ військо, що змусило турків відмовитися від нових спроб нападу на козацьку вольницю.
Розділ шостий
Смерть кошового
1680 року Сірко готувався до чергового походу до Криму, але тяжко занедужав. І він залишив Січ, поїхавши за десять верст на пасіку до села Грушівка, що в дніпровських плавнях. Уже після смерті кошового отамана колишній запорозький писар Биховець таємно свідчив у Москві: «Ми із суддею Яковом Константиновим добре послужили Богу й великому государеві, до злого вчинку Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитися, щоб бути під орудою турецького султана. Відтоді Сірко упав у розпач, що не зміг здійснити своїх задумів, занедужав, заболів у нього лівий бік, від чого надзвичайно схуднув».
Передчуваючи близький кінець, козацький ватажок наказав зробити труну, «в яку він потім лягав і говорив, що колишнього здоров'я у нього вже нема».
1 серпня 1680 року бойовий батько козаків одійшов на вічний спочинок. Запорожці перепровадили водою на Січ тіло свого улюбленого ватажка. Наступного дня викопали могилу в полі за Січчю й із військовими почестями поховали І. Сірка. Самійло Величко описує похорон кошового, коротко, узагальнено характеризує його самого та оцінює його діяльність. Для нас це дуже важливо, оскільки Величко був сучасником кошового отамана. Свій літопис Самійло Величко писав через 20 років після кончини Івана Сірка. «Того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроводжено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким Військом у полі за Січчю, навпроти московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знамените 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та в інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким Військом до свого коша…
