Іван Франко - Панасенко Т. М. (серия книг .txt) 📗
То була велика любов письменника й великі страждання, а водночас дівчина неземної краси, що підтверджує портрет Юзефи, зроблений невідомим художником, де Франкова обран ка змальована з червоною квіткою у волоссі. Хвороблива блідість обличчя, розкішне розплетене хвилясте волосся і спалені чи то смагою, чи просто температурою припухлі губи створюють відчуття, що через зовнішню прекрасну натуру пробивається ще й краса інша – внутрішня, вольова, свідома своєї сили і свого впливу на чоловіків. Юзефа зникла з поля зору світу, працювала вчителькою в одному з сіл поблизу Станіслава. Вона навіть вийшла заміж, але пішла з життя, коли їй не було й тридцяти років. Своєму коханню Іван Франко присвятив поезії, написані в 1883—1884 роках: «Не схиляй своє личко прекрасне», «Квітко осіння, квітко бліда», «Рік минув, як ми пізнались», «Я й забув»:
Серед коханих жінок поета найскладніше збагнути Франкові стосунки з Целіною Журовською, третім коханням у його житті. Кохання до Ольги Рошкевич було піднесеним, до Юзефи Дзвонковської – безнадійним, а до Целіни Журовської – позбавленим будь-якого смислу. Сам поет в одному з листів охарактеризував його як «фатальне». Та й зустріч з Целіною була незвичайною. Франко зайшов на пошту, біля віконця, де видавали листи до запитання, сиділа чарівна дівчина – коротка зачіска, ангельська посмішка… Художникові не треба багато, щоб створити в уяві образ прекрасної дами. Целіна, на відміну від Ольги та Юзефи, входить у долю Франка раптово й різко, її проекції з’являються в поезії і прозі, але між прототипом і літературними героїнями ширшає і глибшає прірва невідповідності аж майже до невпізнанності при зіставленні «оригіналу» з «дублікатом». Навчений гірким досвідом, Франко соромився звернутися до неї безпосередньо. Але він знайшов свій шлях.
Зненацька Целіна починає одержувати листи, підписані якимось Стефаном Маєвським, який стверджує, що полонений її красою, що в житті не зустрічав такої чарівності, що мріє про зустріч, але не сміє просити про це. Листи були дуже гарними, щирими, з глибоким почуттям. Целіна пильно вдивляється в очі відвідувачів. І раптом непоказний рудуватий чоловік нахилився й пошепки запитав: «Коли Стефану Маєвському можна розраховувати на відповідь?» Для дівчини це було розчаруванням. А він щовечора після роботи зустрічав її біля виходу, як вірний пес, тримався на достатній відстані, годинами вистоював під її вікнами…
Подружки дізналися, що це місцевий журналіст Іван Франко. Вона й не здогадувалась, що шанувальник уже описує її у своїй новій новелі «Маніпулянтка» й обмірковує сюжетні ходи повісті, що буде названа «Лель і Полель». У цей період Франко створює свої чудові ліричні вірші, що склали збірку «Зів’яле листя». Більшість із них присвячені їй, Целіні.
Любов до неї не відпускала письменника протягом десяти років. Син Івана Франка Тарас відгукувався про Целіну сухо, неемоційно, наче ця жінка для сім’ї його батьків та певних конфліктів, які виникали через її існування, нічого не значила: «Пізнався Іван Франко з Целіною Журовською, замужем Зиґмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці і обслуговувала різношерстну публіку. Вона й була тією маніпулянткою, яку так живо описав письменник в однойменній новелі. І. Франко почував себе при ній несміливим, ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у І. Франка не було…» Целіна вийшла заміж за поліційного комісара, мала з ним двоє дітей і швидко повдовіла. Є переказ, що Зиґмунтовський загинув, виступаючи зі зброєю в руках проти українських виборців. Целіна зовсім не розуміла творів Івана Франка, деякі з прозових вважала образливими («Дивує мене лише, і не можу зрозуміти, що дало підставу помістити мене у Вашій повісті, бо я нічим не дала причини у бажанні виявити неповагу до мене»), хоч і не читала їх, вважаючи це обтяжливою і марною працею. Навіть коли дослідники намагалися розговорити кохану поета, витягти з неї якісь спогади про Івана Франка, отримати реакцію на його вірші, спроби науковців виявлялися даремними. У своїй байдужості до того, кому мала завдячувати безсмертям у літературі, Франкова кохана страшніша від Шевченкової: Ликера Полусмак хоч після смерті Тараса збагнула його велич, а Целіна так і не зрозуміла ніколи, з яким велетом духа зустрілася на своєму шляху. Байдужість Целіни до Івана Франка була вражаюча. Вона навіть не читала й не мала наміру читати «Зів’яле листя».
Для чого? Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, і вона спокійно відповіла, що з усього їй найбільше сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала на вулиці Вронських у Львові. І більше нічого! Працівники музею І. Франка показали їй два листи, написані нею до І. Франка, щоб той дав їй спокій, бо вона не для нього, – і знову ніякої реакції. Листи були, але писала їх не вона, а тітка… Що змусило І. Франка так трансформувати примітивну пересічну дівчину в неординарну ліричну героїню? Чому як прототип він вибрав саме її і створив oбрази дивовижно цілісних і гордих жінок у прозових творах? Що любив у ній, якщо любити йому, інтелектуалу, високодуховній особистості, одному з передових людей планети, світочу нації, генію, в ній просто було нічого?! Але в тім-то й річ, що любов – абсолютно безкорисливе й алогічне почуття, яке не піддається розуму, бо підлягає велінню серця, і тому часто люблять недостойних, нікчемних пустоцвітів, а не тих, хто вартий любові.
Ганна Франко-Ключко згадувала, що коли здоров’я Ольги Федорівни погіршилось, Іван Франко віддав дружину до шпиталю, а «до нас до хати переїхала пані Целіна Зиґмунтовська з двома дітьми, щоб зайнятися нашим господарством. <…> До пані Целіни ми поставилися вороже, а й тато, здається, в ній розчарувався, бо вкінці її відправив».
Свої три пристрасті поет описав у вірші «Тричі мені являлася любов», уміщеному в третьому жмутку збірки «Зів’яле листя». І своє кохання до Целіни описав так:
