Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Не відрубуй мені голову, козаче, я тобі ще у пригоді стану.
Повірив йому козак Рись, не відрубав дванадцяту голову. Зв’язав його і до задка карети прив’язав. А князівні сказав:
— Я довго зі Змієм бився і дуже стомився. Ляжу спати, і спатиму міцно. Ти їдь, а коли буде якась небезпека, розбуди мене оцим шилом, бо інакше не прокинусь.
Поїхали вони, а назустріч їм іде циган. Він хотів забрати коней і карету, після того як Змій князівну з’їсть. Коли бачить — карета їде і князівна в ній. Зупинив циган коней, а в кареті козак Рись спить. Зрозумів він, що це її визволитель. Князівна почала будити Рися, штовхала, трясла, але він не прокидався. А шилом колоти його пожаліла. Циган і каже їй:
— Сиди тихо, а батькові скажеш, що це я Змія переміг і тебе визволив.
Тоді стягнув козака Рися з карети, вийняв його шаблю та й відрубав йому голову. Лежить козак Рись посеред поля з відрубаною головою. Коли це біжить зайчик. Побачив Рися та як заголосить:
— Хто ж це мого друга загубив і як же його врятувати?!
Побіг він до лісу. Знайшов там лисичку, вовка та ведмедя, і стали вони радитися, як їм козака Рися врятувати. Лисичка найрозумніша була. Каже:
— Треба дістати мертвої і живої води. Але де та вода — знають тільки старі ворони.
Думали вони, думали та й придумали, як ворона спіймати. Вовк побіг у степ, спіймав здичавілого коня, загриз його, всі тельбухи з нього викинув, а всередину зайчика посадили і наказали йому, як прилетять ворони клювати мертвого коня, впіймати мале вороненя, а старих воронів не чіпати.
Так і зробили. А коли зайчик вороненя спіймав, прилетіли батьки його та й стали просити:
— Відпустіть нашого синочка, ми вам у пригоді станемо!
Зайчик і каже:
— Як принесете живої і мертвої води, тоді відпущу вашого синочка.
Принесли ворони у дзьобах воду мертву й живу, вилили ту воду зайчику у вуха, потім побризкали водою вороненятко (бо воно вже мертве було) — воно й полетіло. Тоді зайчик окропив шию і голову козака Рися спочатку мертвою водою, потім живою, притулили голову до тіла — він і ожив. Потягнувся, відкрив очі та й каже:
— Як же довго я спав!
А друзі йому кажуть:
— Ти б і зовсім не прокинувся, якби зайчик тебе не знайшов.
І розповіли йому, що з ним було. А потім кажуть:
— Йди швидше до Києва, сьогодні циган із княжною вінчаються. Гляди не спізнися.
Пішов Рись до Києва, а там народу багато, всі до церкви спішать, де князівна з циганом вінчаються. І він туди пішов. Зайшов до церкви, став під вікном та й дивиться. Стоїть князівна поряд із циганом перед попом, сльози з очей так і ллються — не хоче вона заміж за цигана, але нічого вдіяти не може, боїться, що як правду скаже, то циган її вб’є.
А ще тоді, як козак Рись переміг Змія, то князівна подарувала йому перстень зі своєї руки. Сонячний промінь через вікно впав на той перстень, він заблищав так яскраво, що князівна побачила і впізнала козака Рися. Тоді як кинеться до батька:
— Тату, ось мій визволитель, козак Рись, а цей циган обдурив вас, щоб женитись на мені.
Тоді князь звелів цигана повісити, а свою дочку віддав за козака Рися.
Так жили вони щасливо і рік, і два, поки скоїлося велике лихо.
Того Змія, якому козак Рись не відрубав останню голову, поселили у великій залізній трубі і поклали на дно Дніпра. Вхід до труби закрили решіткою і приводили туди гостей заморських дивитися на те чудо.
Щодня князівна носила Змію їсти. Так вона розважалась. Одного разу приходить вона до труби, а там замість Змія лежить чоловік, молодий, здоровий, красивий. Подивилась вона на нього і полюбила. А він і каже:
— Якщо хочеш, щоб я твоїм чоловіком став, то дізнайся у козака Рися, в чому його щастя, і скажи мені.
Прийшла вона додому і питає Рися:
— Все, що ти робиш, все тобі вдається, в усьому тобі щастить. Скажи мені, в чому твоє щастя?
Він згадав, як добра чарівниця наказала нікому не признаватись, у чому його щастя, подумав та й каже:
— Моє щастя в моїх руках. Я ними все що хочеш зроблю.
Побігла князівна до Змія та й розказала, як козак Рись сказав. А він подумав і каже:
— Неправду тобі він сказав. Питай його ще.
Князівна прикинулася хворою і так уже просила Рися, щоб він правду сказав, що він не втримався і признався їй, що йому добра чарівниця подарувала щасливу сорочку і в тій сорочці його щастя. Побігла князівна до Змія, розповіла про сорочку, а той і каже:
— Тепер візьми ту сорочку і принеси мені.
Повернулася вона додому і умовила-таки козака Рися зняти сорочку, ніби для того, щоб її випрати. А як тільки він зняв свою щасливу сорочку, побігла до Змія і віддала йому. Він тут же й одягнув її, тоді потрусив рукою за пазуху — і відразу ж залізна труба розвалилась і Змій вийшов на волю. Узяв князівну за руку, прийшов на княже подвір’я та як гукне:
— Слуги мої вірні! Схопіть козака Рися, порубайте на шматки, прив’яжіть торбину з його тілом до кінського хвоста та й пустіть того коня в широкий степ!
Слуги так і зробили. Сім років блукав той кінь по широких степах, аж поки прийшов до хутора, де жила добра чарівниця. Побачила вона коїм і здогадалася, що козак Рись не послухав її поради і признався дружині, в чому його щастя. Стала вона думати, що з ним робити. Була в неї і мертва вода, і жива, але зліпити чоловіка з того, що в торбині залишилось, уже не можна було. І зліпила вона коня та оживила його й подарувала одній бідній самотній бабусі, щоб та його продала та за вторговані гроші в добрі віку свого доживала.
Повела бабуся коня продавати на базар. Кінь був баский, золотогривий, такого на всьому базарі не було. Бабця за нього 300 рублів золотих просить, але ні в кого таких грошей нема. Коли це сама князівна на базар у кареті приїхала. Як побачила коня, одразу гроші віддала, а коня до двору привела і в стайню поставила. Розбудила свого чоловіка Змія і каже:
— Іди на стайню, подивись, якого я тобі коня купила!
Пішов він на стайню, подививсь на коня і каже:
— Ні, це не кінь, це козак Рись.
І звелів своїм слугам коня порубати, на вогні спалити і попіл по вітру розвіяти.
А була у князівни наймичка Марійка, бідна дівчина з доброю душею. Пішла й вона на коня подивитись. Побачила його та й каже:
— Який же ти гарний, коню, але через годину порубають тебе і на вогні спалять, а попіл по вітру розвіють.
А кінь їй каже:
— Якщо тобі жаль мене, то, як будуть рубати, візьми маленьку кісточку і поклади князям у постіль під голови.
Дівчина так і зробила. Вранці князівна прокинулась, бачить — у головах яблунька виросла, срібні листочки і яблучка золоті. Збудила вона свого чоловіка:
— Подивись, яке диво у нас над головами виросло.
А він глянув на яблуньку і сказав:
— Це не яблунька, це козак Рись.
І звелів слугам яблуньку порубати і глибоко в землю закопати. Слуги так і зробили. Але наймичка Марійка схопила золоте яблучко, пішла до Дніпра та й кинула його у воду. Бачить — яблучко потонуло, а на тому місці виринув із води білий лебідь. Помилувалася вона тим лебедем та й пішла додому.
А на другий день князівна зі своїм чоловіком Змієм пішли до Дніпра купатись і побачили на воді лебедя-красеня. Князівна й каже:
— Піймай мені того лебедя.
Змій роздягнувся, сорочку скинув і почав лебедя наздоганяти. Змій плавав добре, а лебідь — ще краще, та все вниз по Дніпру. До самого Канева доплив. А потім піднявся в повітря і швидко-швидко полетів до того місця, де його сорочка лежала. Вдарився об землю і знову козаком Рисем обернувся. Одягнув свою щасливу сорочку, потрусив її за пазуху та обернув зрадливу жінку-князівну на болотяну жабу. А тут і Змій підплив до берега. Відрубав йому козак Рись останню голову, а сам пішов до князівського двору. Люди його князем обрали, оженився він на наймичці Марійці, і жили вони довго і щасливо. Люди іх любили, і вони людей шанували, жили так, як Бог заповів усім людям на землі. Я на тому весіллі був, мед-пиво пив, по вусах текло, та в рот не попало. Вам, діточки, — казка, а мені бубликів в’язка. Тут і казочці кінець, а хто слухав — молодець!
