Леонід Кравчук - Кокотюха Андрей Анатольевич (бесплатные полные книги TXT) 📗
Коли кандидати в президенти зібралися в телевізійній студії для дискусії, Леонід Кравчук обрав тактику невтручання в дебати. Як дуже швидко показав час, тактика виявилася єдино вірною. Всі опоненти, більшість із яких представляла демократичні сили, почали звинувачувати Кравчука в усіх гріхах радянської влади, вимагаючи, аби він як колишній головний ідеолог взяв на себе персональну відповідальність за гріхи та покаявся. Натомість Леонід Макарович не відбивався й не виправдовувався – замість цього почав говорити про свою програму, ті самі п’ять «Д». Єдине, що об’єднало кандидатів, – усі говорили про незалежність України та прагнули її. Тому, коли на ранок 1 грудня Леонід Кравчук дізнався про перемогу з великим відривом, він переконався в тому, що його обрав народ. Адже прагнення в усіх шести кандидатів були одні, значить, люди, підтримуючи незалежність своєї держави, обрали своїм президентом того з шести, кому тоді довіряли найбільше. А 5 грудня новообраний президент уже складав у Верховній Раді присягу народу України. За три дні Леонід Кравчук став учасником ще однієї події, знакової як для 1991 року, так і для кінця ХХ століття: він взяв участь в офіційній ліквідації країни під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік, основи якої заклали в 1917 році більшовики.
Під загрозою Союзного договору
Остаточний варіант договору про Союз суверенних держав мав обговорюватись у російському Ново-Огарьові ще наприкінці червня 1991 року. Кравчук в той час туди не поїхав. Горбачова було поінформовано: Україна, згідно з рішенням парламенту, визначиться зі своїм ставленням до угоди не раніше середини вересня. 16 серпня 1991 року остаточний текст нового Союзного договору, погоджений 29 червня, нарешті був надрукований у пресі. Але за кілька днів до цього, на прохання Президента СРСР, Кравчук і Горбачов зустрілися. Михайло Сергійович зробив останню спробу переконати Леоніда Макаровича підписати договір. Кравчук не піддавався. Тоді Горбачов нагадав йому, що Станіслав Гуренко і ЦК КПУ рішуче виступають за підписання договору. Проте Кравчук твердо вирішив наполягати на своєму: «Я знаю, що ЦК «за». А я проти. Договір підписує Кравчук, а не ЦК. А я його підписувати не буду», – говорив він під час зустрічі. Але й після краху ГКЧП Союз усе ще мав непогані шанси зберегтися. Горбачов, трохи заспокоївшись, почав рішуче діяти. Тільки за збереження Союзу в будь-якому вигляді він мав можливість не опинитися поза великою політикою. Ціною неймовірних зусиль Михайлу Сергійовичу вдалося вмовити практично всіх керівників республік, які брали участь у «ново-огарьовському» процесі, зібратися ще раз. На грудень президент запланував парафування нового Союзного договору. Єдиним, хто відмовився від обговорення подальшої долі СРСР, виявилася Україна.
Леонід Кравчук заздалегідь попередив Горбачова, що не братиме участі у цьому процесі, оскільки республіка готується до набагато важливішої події – всеукраїнського референдуму. Але Горбачов не залишав спроб змусити українське керівництво змінити точку зору. 23 жовтня 1991 року до депутатів Верховної Ради України звернулися зі спеціальним посланням Президент СРСР і вісім керівників союзних республік. Михайло Горбачов, Борис Єльцин, Нурсултан Назарбаєв, Станіслав Шушкевич та інші автори листа закликали Україну приєднатися до нового Союзного договору, наголошуючи, що Союзу без нашої республіки вони собі уявити не можуть. Звернення стало предметом обговорення на Президії Верховної Ради. Рішення Кравчука було однозначним: допоки не відбудеться всеукраїнський референдум, жодних угод Україна не підписуватиме. У засобах масової інформації українське керівництво виклало свою позицію: ми готові до діалогу з незалежними республіками, але нам нема про що домовлятися з центром, який уже нікого не репрезентує. До того ж Україна не збиралася обмежувати свою зовнішньополітичну діяльність співпрацею лише з новими суверенними державами. Ще Кравчук зауважив: якщо на референдумі народ підтримає незалежність, потреба у підписанні нового Союзного договору для України відпаде.
Позиція України дуже не сподобалася Горбачову. Тим більше, що вона фактично зірвала запланований процес. Після відмови України керівники республік теж не поспішали парафувати союзну угоду, але погодились хоча б віддати текст договору на обговорення парламентами республік. Президент країни, якої на той момент уже фактично не існувало, все ще сподівався, що йому вдасться зібрати всіх докупи. А оскільки Україна виявилася найбільш упертою, то саме її він почав методично «обробляти». Зокрема, періодично телефонував Кравчукові й наполегливо переконував: Україні не під силу побудувати власну економіку, адже остаточний розвал колишнього СРСР обов’язково призведе до розриву економічних зв’язків. Були у нього й інші аргументи: «Що ви будете з ядерною зброєю робити? Кнопка ж усе одно в Москві!» Але особливо тиснув Михайло Сергійович на те, що народ України буцімто палко прагне залишитися у федерації братніх народів. Наприкінці листопада, у телефонній розмові з президентом США Джорджем Бушем, Горбачов рішуче заявив, що проголошення незалежності України не означає її виходу із Союзу. І запевнив, що «бунтівна» республіка неодмінно приєднається до нової Союзної угоди. 3 грудня він повторив цю тезу під час телефонної розмови з Гельмутом Колем. Хоча тоді вже були оприлюднені історичні підсумки всеукраїнського референдуму.
Після оголошення його результатів і після свого обрання головою незалежної держави Леонід Кравчук мав повне право діяти за планом, який вони раніше обговорили з Єльциним та Шушкевичем ще, здається, у листопаді. Борис Миколайович довгий час сподівався на підписання нової Союзної угоди на конфедеративних засадах, але дуже добре розумів, що без України ніякого договору не буде. Тому позиція Кравчука його відверто непокоїла. Він не приховував своєї стурбованості й неодноразово наголошував: рішення Росії щодо приєднання до Союзу багато в чому залежатиме від рішення України. «Мене нерідко запитують, чому Єльцин, людина, що відома своїми проімперськими поглядами, все ж таки зіграв настільки значну роль у розвалі радянської імперії, – говорив Леонід Макарович. – Я не бачу тут протиріч. По-перше, всі ми розуміли, що Союз неодмінно сконає. Йшлося лише про термін та про наслідки. У мене викликають посмішку твердження на кшталт – «Зібралися втрьох і розвалили велику країну!» Нехай зберуться три губернатори і спробують розвалити Сполучені Штати! Процес розвалу тривав уже давно, а кінець міг виявитися жахливим. Звичайно, кожний керівник мріяв, щоб очолювана ним республіка вийшла з цієї геополітичної халепи з якнайменшими втратами. І Єльцин не був винятком. До того ж він, як на мене, сподівався, що нове утворення стане тим універсальним важелем, за допомогою якого він контролюватиме інші республіки. Безсумнівно, Єльцин розраховував, що Москва й надалі домінуватиме на одній шостій земної кулі. І ніколи цього не приховував».
У новообраного президента України були свої міркування, що не збігалися з міркуваннями президента Росії. Якщо Єльцин бажав з допомогою майбутньої співдружності контролювати інші республіки, то Кравчук, навпаки, вважав, що нове утворення допоможе Україні позбутися контролю з боку Москви. Напередодні проголошення незалежності він заявив: найефективніше запобігти новим заколотам зможе тільки побудова власної держави. На думку Леоніда Макаровича, вони з Єльциним потребували взаємної допомоги. Він був зацікавлений мати Кравчука союзником у боротьбі за владу. Кравчук намагався з його допомогою нарешті зробити незалежність України повноцінною, уникаючи при цьому небажаного розриву економічних зв’язків і не наражаючись на ще небажаніші конфлікти з Москвою. Крім того, обидва вбачали у збереженому Союзі потенційну загрозу відновлення комуністичного режиму. Адже обоє були дуже добре обізнані зі специфікою комуністичної системи, отже, мали повне право її не сприймати. Станіслав Шушкевич підтримував Кравчука з Єльциним. З одного боку, хід його думок з приводу подальшої долі Союзу був приблизно таким самим. З іншого – президент Росії мав на нього колосальний вплив. Саме білоруський керівник запропонував російському та українському колегам зустрітися на його території для подальшого обговорення планів щодо створення майбутньої Співдружності.
