Незнайко на Місяці - Носов Николай Николаевич (книги бесплатно полные версии .txt) 📗
— Я з тобою, дурнем, і розмовляти після цього не хочу! — сердито відповів Знайко.
— Ти б краще сказав спасибі, що хоч тепер прилетіли, — мовив лікар Пілюлька. — Як ти себе почуваєш?
— Добре.
— Тоді гайда зараз же на пароплав, а то тут повітря, кажуть, дуже шкідливе. Не можна бути довго.
— Ну, трошечки ще побути тут, я думаю, можна, — відповів Незнайко. — Мені ж треба інших коротульок урятувати. Нас сюди багато приїхало.
— Це ми й без тебе зробимо, — сказав лікар Пілюлька.
— Ні, ні, братики, без мене ви ще переплутаєте що-небудь, забудете когось. Я сам повинен усіх розшукати. І ще ось що: чи нема у вас зайвого приладу невагомості?
— Навіщо тобі? — спитав Гвинтик.
— Я ось яку штуку придумав, — відповів Незнайко. — Ми закопаємо прилад невагомості на острові в землю, тоді навкруги утвориться зона невагомості. Повітря над цією зоною вже нічого не важитиме й почне підніматись угору, а на його місце з усіх боків надходитиме свіже морське повітря. Таким чином атмосфера на острові очиститься, і ніхто вже не буде перекидатися на баранів.
— Ти диви, — сказав захоплено Шпунтик, — наш Незнайко теж винахідником став.
— А що ти думаєш? Останнім часом я просто жах як порозумнішав. А свій метод очистки повітря я придумав, ще коли сюди на пароплаві їхав. У трюмі, розумієш, нічого було робити, от я й почав придумувати різні штучки.
— Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — Прилад невагомості у нас для тебе знайдеться. Крім того, я бачу, тобі й черевики потрібні. Ну, це на пароплаві одержиш, а зараз веди нас і показуй, де коротульки, поки хто з них і справді не став бараном.
Розділ тридцять п'ятий
ЧАС ВЕЛИКИХ ЗМІН
Після того як скуперфільдівські робітники оволоділи невагомістю і прогнали із своєї фабрики Скуперфільда, всі тільки й говорили про це. Робітники інших фабрик теж приїжджали до космонавтів, а повернувшись, улаштовували на своїх фабриках невагомість. На деяких фабриках робітники так осміліли, що навіть без усякої невагомості брали владу до своїх рук і проганяли хазяїв.
Поліція так була налякана цими подіями, що вже не виступала проти робітників. Багато поліцейських викидали свої гвинтівки й пістолети, закопували свої поліцейські мундири та каски і, одягнувшись як звичайні коротульки, наймалися працювати на фабрики й заводи. Вони казали, що це набагато приємніше, ніж літати догори ногами в повітрі, дістаючи опіки, поранення й каліцтва.
Робітники за свою працю тепер одержували значно більше, бо їм уже не треба було віддавати багачам частину свого заробітку; а всі товари стали набагато дешевші. Тому кожен і харчуватися став краще, й купував більше товарів. Різних товарів потрібно було чимраз більше, тому всі фабрики почали збільшувати випуск продукції, а для цього їм треба було більше робітників. Безробітних скоро зовсім не стало, бо всі, хто хотів працювати, діставали роботу. В лакеях у багачів тепер ніхто не хотів служити. Від них повтікали і служниці, й покоївки, й прачки, й швейцари, й підлогонатирачі, а насамперед кухарі. Всі кухарі й кухарки тепер воліли працювати в їдальнях і ресторанах, де вони були самі собі господарі. А їдалень і ресторанів з кожним днем ставало більше, тому що багатьом тепер не хотілося готувати їжу вдома. У кожного вистачало грошей, щоб пообідати в ресторані чи принести обід з їдальні.
Бідолаха Скуперфільд, який втратив усі свої капітали ще до того, як у нього відібрали фабрику, не знав, як йому тепер бути. Спочатку він ходив обідати до своїх знайомих, але скоро побачив, що знайомі не мають особливого задоволення від цього, і закінчив тим, що пішов працювати на свою колишню макаронну фабрику. Ніхто не перешкоджав йому. Всі знали, що макаронну справу він любить, і сподівалися, що працюватиме він сумлінно.
Кілька днів Скуперфільд був підручним на тістомішалці, а потім йому доручили роботу на макаронному пресі. Тут Скуперфільд мав стежити, як з макаронного преса нескінченним пучком лізли макаронні трубочки, й регулювати їхню щільність і товщину. Якщо тісто ставало надто рідким, — а це одразу ж позначалося на товщині трубочок, — він давав сигнал тістомішальникам, щоб добавили борошна; якщо ж тісто робилося надто густе, він давав сигнал, щоб добавили водички. Як тільки трубочки досягали належної довжини, Скуперфільд натискував кнопку, й електричний ніж розрізав трубочки, які падали в паровий казан, а там їх обдавало гарячою парою, після чого вони потрапляли на конвейєр, який тяг їх в сушарку. Попрацювавши біля макаронного преса з тиждень, Скуперфільд надумав приладнати до преса невеличке коліщатко з виступом. Коліщатко, обертаючись, час від часу натискувало виступом кнопку, автоматично вмикаючи електричний ніж. Завдяки цій раціоналізації Скуперфільдові вже не треба було натискувати кнопку щоразу, коли макаронина досягала необхідної довжини, й він зміг працювати вже не на одному, а зразу на двох пресах. Він казав, що на цьому не зупиниться і доб'ється того, щоб машина автоматично регулювала густоту макаронного тіста й сама додавала, скільки треба води й борошна. Тепер, коли працювати доводилось йому самому, Скуперфільд добре зрозумів, як важливо полегшувати працю робітника. Взагалі працювати йому сподобалось, тим більше, що кругом завжди були коротульки, з якими можна поговорити, перекинутися жартом, порадитись.
Тепер, закінчивши свій трудовий день, він часто купував велику булку й, засунувши її під пахву, йшов гуляти в зоопарк. Він дуже любив дивитися па тварин, особливо на водоплавних птахів. Побачивши посеред ставу качок, він сміявся від радості й кричав:
— Дивіться, качки! Качки!
І кидав шматочки булки на берег. Качки зараз же підпливали до берега й дзьобали частування. Згодом вони так звикли до цього, що вже пізнавали Скуперфільда і, побачивши здалеку його чорний циліндр, поспішали до берега, що дуже розчулювало Скуперфільда. Віддавши качкам півбулки, він завжди казав:
— Тепер ідіть, любенькі, поплавайте, а завтра я вам ще принесу.
І йшов на майданчик молодняка. Там він оддавав решту булки маленьким ведмежатам і, якщо поблизу публіки було мало, просив у сторожа дозволу погладити когось із звірят. Сторож іноді дозволяв. Тоді Скуперфільд перелазив через огорожу, гладив усіх звіряток по черзі й, поцілувавши на прощання якого-небудь гарного ведмедика, дуже щасливий ішов додому.
У дні відпочинку він виїжджав з кимось із своїх нових знайомих за місто: в ліс або на річку. Там він дихав свіжим повітрям, слухав співи пташок, милувався квіточками. Згодом він запам'ятав назви багатьох квітів, і для нього вони були тепер не просто синенькі, червоненькі чи жовтенькі квіточки, а незабудки, ромашки, латаття, конвалії, дзвіночки, нагідки, кульбабки, фіалочки, волошки чи братки. Відтоді, як Скуперфільд почав називати квіти на імена, вони стали для нього наче близькими та рідними, й він ще більше радів, коли бачив їх.
— Який прекрасний світ! — казав Скуперфільд. — Яка гарна природа! Колись я нічого цього не бачив: ні квіточок, ні травички, ні любих пташат, ні гарної річки з її чудовими берегами. Мені завжди було ніколи. Я тільки й думав, як би то нажити більше грошей, а на все інше у мене не лишалося часу, щоб я провалився на цьому самому місці, коли брешу! Зате тепер я знаю, що справжні цінності — це не гроші, а вся оця краса, вона круг нас, а проте її в кишеню не сховаєш, не з'їси і в скриню не замкнеш!
Чимало багачів, які разом з фабриками втратили свої прибутки, змушені були піти на роботу й, зрештою, зрозуміли, що це навіть краще, ніж цілими днями й ночами тремтіти над своїми капіталами, втрачаючи сон і апетит і думаючи лише про те, як би обдурити когось і не дати іншим обдурити себе.
Проте були й такі багачі, які хоч і втратили заводи та фабрики, зате зберегли свої капітали. Робітники вважали, що ці гроші по праву належать народові, адже багачі нажили їх обманним шляхом, змушуючи працювати на себе інших. Тому робітники видали наказ усі ці несправедливо нажиті гроші здати в загальну касу й побудувати на них великі театри, музеї, картинні галереї, стадіони, плавальні басейни, лікарні й пароплави для прогулянок.
