Незнайко на Місяці - Носов Николай Николаевич (книги бесплатно полные версии .txt) 📗
Другий пасажир, котрий сидів недалечко від Пончика, розповідав, що невагомість — це така сила, яка ламає коротулькам руки й ноги і перемелює всередині всі кістки на порошок, від чого кожен, хто побуває в стані невагомості, вже ні ходити, ні стояти, ні сидіти більше не може, бо всередині його організму не лишається жодної ціленької кісточки: єдине, що він може робити, — це повзати по землі, як повзає гусінь або черв'як.
Пончик знову хотів сказати, що це брехня, бо й сам не раз бував у стані невагомості, а всі кістки у нього цілісінькі, і він зовсім не повзає як черв'як.
Проте й цього разу він згадав, що йому не слід розпускати язика.
Третій коротулька розказував, ніби читав у газеті, що гігантські рослини, які ростуть на Великій Землі, справді дають величезні плоди, що кавуни там, наприклад, виростають завбільшки з гору, але всі ці кавуни та й інші плоди гіркі, навіть отруйні, їх зовсім не можна їсти.
Почувши такі речі, Пончик, який брав особливо близько до серця все, що стосувалося їжі, не стерпів і вже хотів був сказати, що кавуни на Землі дуже солодкі, але в цю мить у розмову втрутився коротулька в жовтій куртці, який сидів поруч з Пончиком.
— А може, все це брехня, братики? — сказав він. — Мало що пишуть у газетах. Багачам же невигідно, щоб у нас були гігантські рослини, от вони й друкують різну нісенітницю.
— А ти краще мовчав би, — сказав йому інший коротулька. — Звідкіля ти знаєш, хто тут їде з нами у вагоні? Може, біля тебе сидить переодягнений поліцейський і все чує, що ти кажеш.
Коротулька в жовтій куртці з острахом зиркнув на Пончика, який сидів поруч. Упіймавши цей погляд, Пончик спалахнув:
— Це хто ж, по-твоєму, переодягнений поліцейський? Я — переодягнений поліцейський? Ось як дам тобі поліцейського!
— Та ти що? Хіба я про тебе кажу? — почав виправдовуватись коротулька.
— А про кого? Я ж чую, що ти казав: «Переодягнений поліцейський поруч сидить». А хто поруч сидить? Я поруч сиджу! Отже, я і є переодягнений поліцейський.
— Братики, хи-хи! — закричав хтось позаду. — Тут у нас переодягнений поліцейський сидить! Сам сказав! Я, каже, і є переодягнений поліцейський! Ось цей товстенький. То ж бо я дивлюся, що він сидить і все мовчить, тільки прислухається до чужих розмов.
— Прикусіть язики, братики! — почувся крик. — Тут поліцейський!
Запала тиша. Всі одразу втратили охоту до розмов. Мовчки сиділи й скоса поглядали на Пончика. Тільки чути було, як стукають колеса по рейках. Нарешті хтось сказав:
— Недавно, братики, я бачив по телевізору обгорілого поліцейського. На нього було страшно дивитися, так він обгорів. Просто жах якийсь!
Другий коротулька спідлоба зиркнув на Пончика й спитав:
— А той поліцейський теж був переодягнений?
— Ні, — відповів оповідач. — Той не був переодягнений, а в справжній поліцейській формі, тільки дуже подертій, бо, поки летів, він чіплявся за дерева й телефонні проводи. Казали, що він вистрілив у стані невагомості. А в стані невагомості стріляти не можна.
— А в нас одного поліцейського виштовхнули з вагона на повному ходу поїзда, — сказав коротулька, який сидів навпроти Пончика.
— А він теж був переодягнений? — спитав перший коротулька.
Так, він теж був переодягнений, і притому товстенький.
Усі засміялись і почали навперебій розповідати всякі смішні історії про поліцейських. Пончик не знав, сміятися йому разом з усіма чи краще мовчати, тому спочатку сидів мовчки й тільки кисло посміхався, а потім устав з лавки й заліз на горішню полицю, де його нікому не було видно. Тим часом настав вечір. Пасажири почали вкладатися спати. Одні позалазили на горішні полиці, інші полягали на нижніх. Пончик уже був заснув, але серед ночі чомусь прокинувся. Згадавши, що забув повечеряти, він почав витягати з торби бутерброди з сиром та ковбасою і вминати їх. У цей час він почув розмову двох коротульок, які лежали внизу.
— Ти куди їдеш? — питав один.
— У Фантомас, — відповідав другий. — А ти?
— Я теж у Фантомас. Тільки мені треба не в самий Фантомас. Я хочу до космонавтів пробратися.
— А нащо тобі космонавти?
— Розумієш, ми всім селом вирішили дістати гігантського насіння і посіяти його. От мене й послали до космонавтів по насіння.
— А ти знаєш, де шукати космонавтів?
— Знаю. Треба дістатися до села Неїлівки, а там мені скажуть. У газеті писали, що неїлівці вже побували у космонавтів і мають насіння.
Пончикові захотілось узнати, що за коротулька пробирається до космонавтів. Він крадькома зазирнув униз і побачив, що то був уже знайомий йому місячний коротулька в жовтій куртці.
«От і добре! — сказав сам собі Пончик. — Слідкуватиму за цією жовтою курткою і теж потраплю, куди мені треба. Все дуже просто вийшло».
Насправді все було зовсім не так просто. Вранці, тільки-но поїзд прибув у Фантомас, Пончик виліз із вагона й пішов слідом за коротулькою в жовтій куртці, якого, до речі, звали М'якуш. Спочатку все неначе було гаразд. Жовту куртку було добре видно, й Пончик не випускав її з ока в натовпі міських пішоходів. Скоро він звернув увагу, що М'якуш чомусь кружляє по місту, проходячи по тих самих вулицях, де вже був. Іноді він мовби навмисне ховався за ріг будинку і, пропустивши Пончика вперед, кидався в інший бік.
«Якийсь пришелепкуватий коротулька трапився! — бурчав про себе Пончик. — Не знає дороги — то спитав би кого-небудь!»
Нарешті, коли Пончик геть вибився з сил, вони вийшли з міста й попростували шосейною дорогою. М'якуш, мов навмисне, йшов дуже швидко. Пончик більше й більше відставав од нього. Скоро наших супутників догнала вантажна автомашина. Побачивши її ще здалеку, М'якуш підняв руку. Машина, лишивши далеко позаду Пончика, загальмувала. М'якуш попросив шофера підвезти його до села Неїлівки.
— Гаразд, залазь у кузов, — погодився шофер.
Побачивши, що М'якуш сідає в машину, Пончик зібрав рештки сил і побіг. Машина рушила, але Пончик все-таки встиг догнати її і вчепився ззаду за борт кузова. Побачивши це, М'якуш схопив гайковий ключ, що лежав на дні кузова, і почав лупцювати ним Пончика по пальцях.
— А-а-а! — заверещав бідолашний Пончик.
Не стерпівши болю, він розтулив пальці і гепнув на бруківку, наче лантух з піском.
— Так тобі й треба, проклятий поліцейський! — пробурмотів М'якуш. — Може, хоч тепер одчепишся від мене!
Нічого, звісно, й казати, що М'якуш вважав Пончика за переодягненого поліцейського й тому з усіх сил намагався позбутися його.
Шофер тим часом додав швидкості, й машина за мить зникла з очей. Невдовзі М'якуш уже був у селі Неїлівці і розмовляв з неїлівцями, які зустріли його дуже привітно. Вони розповіли, що вже посадили одержане від космонавтів насіння гігантських рослин, і повели М'якуша в поле показати перші сходи. Бідолаха М'якуш навіть заплакав від радості, побачивши маленькі зелені паростки, що подекуди проклюнулися з грунту.
— Це нічого, братики, що вони маленькі, — казав він. — Так уже на світі влаштовано, що все велике росте з маленького.
Узнавши, що М'якуш приїхав по насіння гігантських рослин, Колосок узявся провести його до космонавтів. Вони вже хотіли вирушити в путь, коли М'якуш побачив Пончика, який шкутильгав по доріжці, що вела в село.
— Дивіться, братики! — злякався М'якуш. — Знову цей проклятий переодягнений поліцейський! Він ще в поїзді причепився до мене. Мабуть, підслухав, як я казав, що до космонавтів їду.
— Зараз ми його спіймаємо і провчимо як слід! — мовив Колосок.
Коротульки сховалися за парканом, і, тільки-но Пончик підійшов ближче, всі одразу напали на нього. Хтось накинув йому на голову порожній мішок, хтось інший одразу потягнув його вгору за ноги.
— Що ви, братики? За що? — закричав Пончик, відчуваючи, що летить у мішок. — Пустіть мене!
— Попався, поліцейський, то вже краще мовчи! — сказав Колосок.
— Я не поліцейський, братики! Я Пончик! Я космонавт! Мені треба до ракети пробратися.
— Бач, чого захотів! — відповів М'якуш. — Не відпускайте його, братики! Потримайте поки що в мішку, а то він знову причепиться до мене.
