Незнайко на Місяці - Носов Николай Николаевич (книги бесплатно полные версии .txt) 📗

Розрахунки його були правильні. Діставшись до краю пагорбів, він побачив, що море утворило тут широку затоку, на берегах якої уступами розкинулось дуже красиве місто, яке звалося Лос-Поганос. Сюди з'їжджалися багачі з усіх інших міст, бо тут був чудовий клімат і можна було прекрасно повеселитися.

Найбільша й найкрасивіша вулиця Лос-Поганоса тягнулася вздовж берегової лінії. У будинках, які стояли тут лише по один бік вулиці, містилися численні магазини, ресторани, їдальні, закусочні, готелі, кінотеатри, веселі балаганчики, підземні гаражі й бензозаправні станції. По другий бік вулиці, тобто безпосередньо на березі моря, були пляжі, купальні, вишки для стрибків у воду, пристані для човнів і пароплавів, плавучі ресторани, морські гойдалки й каруселі, чортові водяні колеса, параболоїди та інші розважальні механізми, і скрізь — повно коротульок, які тут відпочивали.

Прогулявшись по набережній і надивившись на купальників-коротульок, Пончик зупинився біля невеличкого будинку, над входом у який було написано: «Харчозаправна станція». Зовні цей заклад нічим не відрізнявся від звичайного ресторану. Як і в багатьох інших ресторанах, тут була відкрита веранда із столами, за якими обідали відвідувачі. Різниця полягала лише в тому, що тут можна було пообідати чи поснідати, не виходячи з автомашини, а це дуже зручно для любителів автомобільного спорту. Досить зупинити свій автомобіль біля входу й дати сигнал, як з ресторану вибігав офіціант і подавав обід прямо в машину.

Пончик хотів зараз же зайти в цей харчозаправний заклад і пообідати разом з усіма, але його збентежила афіша, яка висіла біля входу. На афіші було написано:

Саме ця остання фраза видалася Пончикові незрозумілою, бо він не знав, що таке гроші.

— Не будемо поспішати, а спершу придивимось трошки, — сказав сам собі Пончик.

Сівши неподалік веранди на лавочці, він почав стежити за тими, що обідали. Звернув увагу, що кожний відвідувач ресторану, пообідавши, давав офіціантові якісь папірці або металеві кружечки.

«Може, ці папірці та кружечки і є гроші?» — подумав Пончик.

Щоб перевірити свій здогад, він підійшов до офіціанта й спитав:

У вас тут чомусь написано: «Сьогодні за гроші, завтра в борг». А що буде, як зробити навпаки: завтра за гроші, сьогодні в борг?

Офіціант сказав:

— Іди он до хазяйки, нехай вона тобі пояснить, а я не філософ, щоб такі питання вирішувати.

Пончик підійшов до хазяйки, яка в цей час рахувала гроші за прилавком, і повторив своє запитання.

— Що таке тарілка каші, сподіваюсь, знаєш? — запитала хазяйка.

— Ще б пак! — підтвердив Пончик.

— Ну то йди за мною.

Вона провела Пончика через кухню, у якій, задихаючись біля величезної плити, працювали куховарки й кухарі, й, відчинивши двері на подвір'я, сказала:

— Бачиш біля сарая дрова? Порубай їх, дістанеш тарілку каші або п'ять сантиків.

Пончик підійшов до купи дров і почав рубати їх сокирою. Купа була велика, й Пончик упорався з нею не раніше як години за дві.

— Ну, що тобі дати? Гроші, чи ти, може, хочеш каші? — спитала хазяйка, коли Пончик вернувся до неї.

— Каші, — відповів Пончик, але, згадавши, що хотів подивитись на гроші, сказав: — Давайте краще гроші.

Хазяйка відрахувала п'ять сантиків. Пончик покрутив їх у руках, подивився з усіх боків і сказав:

— А якщо мені хочеться каші?

— Тоді повертай гроші.

Хазяйка явно зраділа, що сантики вернулися знову до неї.

Сівши за стіл і одержавши від офіціанта тарілку гречаної каші, Пончик озброївся ложкою і заходився їсти. Каша була добра, з маслом, а все ж Пончикові здалося, що їй чогось бракує. Він одразу зрозумів, що каша несолона, й почав шукати на столі сільницю. Впевнившись, що сільниці на столі не було, він сунув у кишеню руку, дістав пучку солі й посолив кашу. Його дії привернули увагу інших відвідувачів. Побачивши, що товстенький коротулька посипав якимось білим порошком кашу, після чого із задоволенням почав уминати її, всі зацікавлено поглядали на нього, а коротулька, що сидів поруч, спитав:

— Скажіть, що то за порошок, яким ви посипали кашу? Мабуть, якісь нові ліки?

— Ніякі не ліки, а просто сіль, — сказав Пончик.

— Яка сіль? — не зрозумів коротулька.

— Ну просто сіль. Столова сіль, — пояснив Пончик. — Ви що, солі ніколи в житті не бачили?

Коротулька здивовано знизав плечима:

— Не розумію, про яку сіль ви кажете!

— Мабуть, тутешні мешканці їдять їжу без солі, — сказав Пончик. — А от у нас їдять усі страви з сіллю. Це дуже смачно. Якщо хочете, покуштуйте.

Він дав пучку солі місячному коротульці, який саме їв суп.

— Як же її їсти? — спитав коротулька.

— Киньте в суп і розмішайте. Побачите, як буде смачно.

Коротулька вкинув сіль у суп, розмішав ложкою і з деяким острахом, наче боявся спектися, покуштував. Спочатку він сидів, закам'янівши на місці, й тільки кліпав очима, немов прислухався до своїх внутрішніх відчуттів, а потім усі побачили, як його обличчя повільно розпливлося в усмішці. Проковтнувши ще ложку супу, він вигукнув:

— Просто чудово! Зовсім інший смак!

Схилившись над тарілкою, він почав сьорбати суп, кректів від задоволення, цмокаючи губами й на всі заставки вихваляючи їжу. Саме в цей час офіціант приніс йому каші.

— Скажіть, а кашу теж можна їсти з сіллю? — спитав коротулька.

— Все можна, — відповів Пончик, — і суп, і борщ, і щі, й бульйон, і кашу, й макарони, й вермішель, і салат, і картоплю… Навіть простий хліб можна їсти з сіллю. Від цього він стає тільки смачнішим.

Він дав коротульці ще пучку солі. Коротулька посолив кашу й почав їсти з таким задоволенням, що Пончика, який давно впорався з своєю кашею, аж завидки брали.

— Скажіть, а чи не можете ви мені дати трошки солі? — звернувся до Пончика коротулька, який сйдів за столом навпроти і з цікавістю стежив за тим, що відбувалося.

Пончик уже був засунув руку в кишеню, щоб дістати пучку солі, але разом із заздрістю в ньому прокинулась і жадоба, отож він сказав:

— Бач, який хитрий! А ви мені що дасте?

— А що ж вам дати? — розвів коротулька руками. — Хочете, я вам дам сантик?

— Гаразд, давайте монету, — згодився Пончик.

Одержавши сантик, він дав коротульці пучку солі. Тоді й інші відвідувачі почали підходити до нього. Кожний давав йому сантик, а натомість одержував пучку солі. Пончик задоволено спостерігав, як перед ним на столі росла купа монеток. Не обійшлося й без непорозумінь. Один коротулька, не розібравшись, що до чого, спробував їсти сіль у чистому вигляді й тут же з огидою виплюнув. Другий купив у Пончика одразу десять пучок солі за десять сантиків і вкинув сю ту сіль у тарілку з супом. Ясно, суп у нього вийшов такий, що в рот узяти було неможливо.

Пончик став пояснювати всім, що сіль треба вживати в невеличкій кількості, інакше смак від неї втрачається, і вже ні в якому разі не можна їсти саму чисту сіль. Усе це надзвичайно зацікавило коротульок, які навіть не уявляли собі, що їжу можна споживати з сіллю. Кожному хотілося перевірити новий метод харчування. Деякі, пообідавши без солі, починали обідати вдруге, тепер уже з сіллю. Багато було таких, що, покуштувавши з сіллю супу або борщу, перевіряли, наскільки смачнішими стають від солі щі чи макарони, млинці, картопля, смажені кабачки та інші страви.

У Пончика вже завелися гроші, тож він і сам щохвилини просив офіціанта принести йому то борщу, то каші, то щів і наочно демонстрував перед новими відвідувачами переваги харчування з сіллю. Хазяйка побачила, що справи її ресторану йдуть краще, й була дуже вдоволена.

До кінця дня Пончик розпродав увесь свій запас солі і, напхавши кишені мідяками, пішов з ресторану. Наступного ранку він збігав на берег моря, скоренько натовк солі й знову прийшов на харчозаправну станцію. Тут він побачив, що хазяйка приготувала для нього спеціальний столик, над яким висіла табличка з написом: «Продаж солі». За цим столом Пончик сидів, торгував сіллю й одночасно підобідував собі, замовляючи то одну, то іншу страву. Все це було дуже вигідно для нього й до того ж зручно.