Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
Глянув Іван: дикун величезний, а ікли, як шаблі. Роззявив пащу й женеться на них… Кінь підхопився у повітря, й, коли п’ятою ногою вдарив кабана в голову, той лише простягся.
Іван шаблею розколов йому голову, а звідти нараз вихопився заєць. Іван на коня. Кінь наздогнав зайця й ногою вбив його.
Тоді Йван спокійно зліз із свого татоша, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову шкатулку. А в шкатулці жуки дзижчали, як мотор.
Іван розглянувся й побачив плескуватий камінь. Поклав шкатулку на той камінь, а другою брилою так гепнув, що із жуків і сліду не стало!
— Но, можемо спокійно вертатися, — каже йому кінь. Іван сів на коня й прилетів у палац.
Дивиться — серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Коли Іван приступив до нього, той жалісно сказав:
— Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу.
— Не лише силу, а й життя твоє візьму, й царівну заберу.
— Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти, — тільки життя мені лиши! Я ж тебе не вбив…
— Ні! Тут тобі смерть! — Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував. Змієва кров до колін на дворі текла…
Іван зайшов у палац і каже принцезні:
— Можемо збиратися додому. Вільна путь!
Дівчина не вірить. Глянула через вікно, а надворі повно крові.
— Йой, Іванку, понеси мене до мого нянька!
— Понесу!
Дівчина бере свої речі, а Йван вийшов надвір, проходжується й думає: «Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося би злізти, а з дівчиною…»
Сказав про це принцезні. Тепер обоє журяться, ходячи по дворі.
— Ліпше було б зі змієм помиритися, — каже дівчина. Ходять смутні. Нараз перед ними — дурк! — з’явився кінь.
— Чого журишся, мій газдо?
— Тяжке діло вибратися звідси…
— Не журися! Готові обоє?
— Готові…
— Тоді сідайте на мене! Сіли на коня. Татош каже:
— Зажмуріться!
Зажмурили очі й лише чують, як гучить повітря. Летять кудись зі страшною швидкістю.
Через кілька хвилин кінь дубнув ногами, гейби на тверде скочив.
— Розплющіть очі й розгляньтеся…
Відкрили очі, бачать — вони у нянька серед двору! А тут багато людей. Всі засмучені.
— Що сталося?
— Цар на смерті!
Принцезна й Іван швидко побігли до палати. Цар лежить — одна нога в могилі…
А коли донька проговорила, старий, почувши її голос, нараз розплющив очі. Відразу схопився зі смертної постелі. Здоров’я повернулося, почав говорити. Коби була музика, то і танцював би! Аж помолодшав.
— Як ти тут опинилася?
Тоді дівчина розповіла нянькові про все, що трапилося. Цар вислухав і каже:
— Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Ай-бо межи нами була й така угода: як приведеш мою дочку, будеш моїм зятем. Даю за тебе єдину доньку і призначаю своїм наслідником
Загнав за гудаками. З’явилися цигани, й почалася велика гостина.
Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворців, але й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали.
Іван перебрав царство і ще й тепер царює, як не вмер…
Кобиляча голова
Як був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то бабина дочка й каже дідовій:
— Дай я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш!
Та візьме та й оддасть їй починки, а вона мерщій вскочить у хату до матері:
— Дивись, — каже, — мамо, скільки я напряла; а та, сяка-така, усе тільки з хлопцями жирувала.
А матері того й треба — напуститься зараз на ту сердешную: «Ти сяка й така, ти й ледащо, ти й робити не вмієш.»
А вона, бідна, вже тільки плаче.
Що дальше — баба все гірше й гірше ненавидить свою пасербицю. Раз і каже дідові:
— Одведи-таки та й одведи свою дочку в ліс: нехай її там звіряки з’їдять. Вона, ледащо, не хоче нічого робити, — нехай пропада.
Дід довго одказувався: жаль було йому дочки, — та що ти зробиш з бабою?.. Вона й його добре держала в руках, і він її боявся, як той ладану.
— Збирайся ж, дочко, та й ходім, — каже дід.
А баба така вже рада, мов її на вилах підсадило: мотається так проворно по хаті та лагодить харчі.
— Оце ж тобі, дочко, й борошенця нав’язала: в одному вузлику пшеничне — галушечку або що коли звариш, а оце пшінця на кулешик і сало.
Забрала вона ті харчі, заплакала та й пішла з батьком. Йшли-йшли, дійшли до лісу; дивляться — доріжка. Батько й каже:
— Ходімо ж оцією доріжкою. Куди вона нас приведе, там тобі й жити.
Пішли. Далеко вже одійшли од краю, а ліс густий-густий, такий, що й не проглянеш; коли це дивляться — лощинка, а там пасіка й землянка.
Увійшли вони в землянку.
— Добрий день!
А дід встає з печі та:
— Здорові, люди добрі!
Ото розпиталися там, що за люди і чого сюди забилися. Отак і так, розказують. І просить батько того діда, щоб прийняв його дочку.
— Та й зоставайся, — каже, — дочко, будемо тут удвох жити. Літом я буду в пасіці сидіть, а ти тут займеш собі огородець та будеш куйовдиться й на зиму дбати всячину; а зимою хоч бджоли й забирають додому, а я все-таки тут живу, — то й буде нам с тобою охітніше, аби твоя охота.
Батько ще трохи поговорив з дідом та й каже дочці:
— Роздивись же там, дочко, що тобі мати дала, та заходись — навари вечеряти, а я піду дровець урубаю.
Кинулась вона до тих вузликів, гляне: в одному — попіл, а в другому — печина. Вона так і заголосила.
— Не плач, дочко, — каже дід, — піди в комору: у мене всячина є; набери борошна пшеничного й сала візьми, та й навариш галушок.
Пішла вона, набрала борошна, замісила, затопила в печі й почала варити вечерю.
Дід пішов на ніч додому в село: йому там треба було взяти вуликів і деяких харчів, — а батько її сказав, що переночує цю ніч тут, а завтра раненько піде додому. Він сказав це тільки на те, щоб дочка не плакала. Вийшов із землянки, взяв колодочку, прив’язав до вугла, а сам потяг додому.
То оце тільки вітер повіє, то колодочка стук-стук, а дочка в хаті:
— То мій батечко дровця рубає.
Уп’ять вітер повіє, а колодочка стук-стук, то вона:
— То мій батенько дровця рубає.
Уже й вечеря постигла, а батько не йде в хату. Ждала вона, ждала, далі дума: «Піду подивлюсь, де він».
Вийшла, обійшла кругом хати — нема батька. А надворі — поночі, хоч око виколи… Вернулась у хату — не хочеться самій вечеряти. Походила-походила по хаті: «Піду, — думає,— буду кликати: може, хто озветься».
Вийшла, стала на порозі та й гукає:
— Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!
Не чути нікого. Вона й удруге:
— Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!
Не чути нікого. Вона й утретє.
Аж обізвалась Кобиляча голова. Стукотить, гримотить, до дідової дочки вечеряти йде.
— Дівко, дівко, одчини!
Вона одчинила.
— Дівко, дівко, через поріг пересади!
Вона пересадила.
— Дівко, дівко, зсади мене на піч!
Вона зсадила.
— Дівко, дівко, дай мені вечеряти!
Вона подала їй вечеряти.
— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!
Як заглянула ж вона в праве вухо, а там усякого добра і видимо, й невидимо! Чого там тільки й не було!.. І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!..
— Бери ж, що тобі треба і скільки хоч, — каже Кобиляча голова, — це тобі за те, що мене слухала.
