Пригоди Незнайка і його товаришів - Носов Николай Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
— Ще як болить!
— Ну, потерпи, потерпи! Це тобі тільки так здається!
— Ні, не здається! Ой-ой! Ай-я-й!
— Ну, чого ти кричиш, наче я тебе ріжу? Я ж тебе не ріжу.
— Болить! Сам казав, що не болітиме, а тепер болить.
— Ну, тихше, тихше! Ще одну скіпку треба витягти.
— Ой! Не треба! Не треба! Краще я із скіпкою буду!
— Не можна! Наривати почне.
— Уй-уй-уй!
— Ну, вже все. Тепер треба тільки йодом помазати.
— А це боляче?
— Ні, йодом не боляче. Лежи спокійно.
— А-а-а!
— Не галасуй, не галасуй! На машині кататись любиш, а потерпіти трошки не любиш!
— Ой, пече як!
— Попече та й перестане. Зараз я тобі градусник поставлю.
— Ой, не треба градусника! Не треба!
— Чому?
— Буде боліти!
— Та від градусника не болить!
— Ти все кажеш — не болить, а потім болить!
— От чудний! Та хіба я тобі ніколи градусника не ставив?
— Ніколи.
— Ну ось тепер сам побачиш, що це не боляче, — сказав Пілюлька й пішов по градусник.
Незнайко схопився з ліжка, вистрибнув у відчинене вікно і. втік до свого приятеля Гунька. Лікар Пілюлька повернувся з градусником, дивиться, а Незнайка нема.
— От і лікуй такого хворого! — пробурчав Пілюлька. — Його лікуєш, лікуєш, а вій вистрибне у віконце і втече. Ну, куди це годиться!
Розділ шостий
ЯК ЗНАЙКО ПРИДУМАВ ПОВІТРЯНУ КУЛЮ
Знайко, який дуже любив читати, начитався у книгах про далекі країни й про різні цікаві мандрівки. Часто, коли вечорами робити було нічого, він розповідав своїм друзям про вичитане в книжках. Малюки дуже любили такі розповіді. Вони з цікавістю слухали про далекі країни, яких ніколи не бачили, але найбільше любили слухати про мандрівників, тому що з мандрівниками трапляються різні неймовірні історії і всякі дивовижні пригоди.
Наслухавшись таких історій, малюки стали мріяти про те, щоб і собі помандрувати. Деякі радили здійснити піший похід, інші пропонували сісти на човни й поплисти по річці, а Знайко сказав:
— Давайте зробимо повітряну кулю й на ній полетимо.
Ця вигадка дуже сподобалась усім. Коротульки ще ніколи не літали на повітряній кулі, і всіх малюків це дуже цікавило. Ніхто, звичайно, не знав, як робити повітряні кулі, але Знайко сказав, що він усе обміркує і тоді пояснить.
І от Знайко став думати. Думав він три дні її три ночі й придумав зробити кулю з гуми. Коротульки вміли добувати гуму. В їхньому місті росли квіти, схожі на фікуси. Якщо надрізати стебло такої квітки, то з нього витікає білий сік. Цей сік поступово гусне і перетворюється на гуму, з якої можна робити м'ячі її калоші.
Коли Знайко це придумав, він наказав коротулькам збирати гумовий сік. Усі приносили сік, для якого Знайко приготував велику бочку. Незнайко теж пішов збирати сік і зустрів на вулиці свого приятеля Гунька, який грався з двома малючками в скакалки.
— Послухай-но, Гуньку, яку ми штуку придумали, — сказав йому Незнайко. — Ти, брат, луснеш від заздрощів, коли дізнаєшся.
— От і не лусну, — відповів Гунько. — Дуже мені потрібно лускати!
— Луснеш, луснеш! — запевняв його Незнайко. — Така, брат, штука! Тобі й не снилося!
— А що ж це за штука? — зацікавився Гунько.
— Скоро ми зробимо повітряну кулю і полетимо мандрувати.
Гунька взяли завидки. Йому теж хотілося чим-небудь похвалитися, і він сказав:
— Подумаєш — пухир! А от я зате подружився з малючками.
— З якими малючками?
— А з оцими, — сказав Гунько й показав на малючок пальцем. — Ось оцю малючку зовуть Мушкою, а цю Кнопочкою.
Мушка к Кнопочка стояли віддалік i з острахом поглядали на Незнайка.
Незнайко подивився на них спідлоба й сказав:
— Так ти он як! Ти ж зо мною дружиш!
— А я і з тобою дружу, і з ними. Одне одному не заважає.
— Ні, заважає, — відповів Незнайко. — Хто дружить з малючками, той сам малючка. Зараз же посварися з ними!
— А навіщо мені сваритись?
— А я кажу, посварися! Або я з тобою сам посварюся.
— Ну й сварися. Подумаєш!
— От і посварюсь, а твоїм Мушці й Кнопочці зараз так надаю!
Незнайко стиснув кулаки її кинувся до малючок. Гунько загородив йому дорогу й ударив кулаком по лобі. Вони почали битись, а Мушка й Кнопочка злякались і втекли.
— Так ти мене за тих малючок по лобі кулаком б'єш? — кричав Незнайко, намагаючись ударити Гунька в ніс.
— А чого ти до них чіпляєшся? — допитувався Гунько, розмахуючи в усі боки кулаками.
— Подумаєш, який захисник знайшовся! — відповів Незнайко і вдарив свого друга по голові з такою силою, що Гунько навіть присів і кинувся тікати.
— Я з тобою у сварці! — кричав йому навздогін Незнайко.
— Ну й будь! — відповів Гунько. — Сам перший прийдеш миритися!
— А от побачиш, що не прийду! Ми полетимо на пухирі мандрувати.
— Полетите ви з даху на горище!
— Це ви полетите з даху на горище! — відповів Незнайко й пішов збирати гумовий сік.
Коли бочку було наповнено гумовим соком, Знайко розмішав його добре й звелів Шпунтикові принести насос, яким надували велосипедні шипи. До цього насоса він приробив довгу гумову трубку, кінець трубки облив гумовим соком і наказав Шпунтикові потихеньку качати насосом повітря. Шпунтик почав качати, й одразу з гумового соку став робитися пухир, точнісінько так, як з мильної піни роблять мильні пухирчики. Знайко щоразу обмазував цього пухиря з усіх боків гумовим соком, а Шпунтик весь час накачував повітря, тому пухир поступово роздувався і перетворювався у велику кулю. Знайко навіть не встигав мазати його з усіх боків. Тоді він розпорядився, щоб і інші коротульки теж мазали. Всі в ту ж хвилину взялися за діло. Всім знайшлася біля кулі робота, а Незнайко тільки ходив коло них та посвистував.
Він тримався від пухиря подалі, дивився на нього здалека й приказував:
— Лусне пухир! Ось зараз, зараз лусне! Ух!
Але куля не луснула, а з кожною хвилиною більшала. Незабаром вона роздулася до таких розмірів, що коротулькам довелось вилазити на горіховий кущ, який ріс серед двору, щоб обмазувати кулю зверху та з боків.
Робота по надуванню кулі тривала два дні і припинилась лише тоді, коли куля стала такою завбільшки, як будинок. Після цього Знайко зв'язав мотузочком трубку, щоб з кулі не виходило повітря, і сказав:
— Тепер куля буде сохнути, а ми з вами візьмемося за іншу роботу.
Він прив'язав кулю мотузкою до горіхового куща, щоб не занесло її вітром, а після того поділив коротульок на два загони. Одному загонові він звелів збирати шовкові кокони, щоб розмотати їх і наробити шовкових ниток. З цих ниток ній наказав їм сплести величезну сітку. Другому загонові Знайко звелів зробити великий кошик з тонкої березової кори.
Поки Знайко і його товариші були зайняті цією роботою, всі жителі Квіткового міста приходили й дивилися на велетенську кулю, прив'язану до горіхового куща. Кожному хотілося помацати кулю руками, а деякі навіть пробували підняти її.
— Куля легка, — казали вони. — Її вільно можна підняти однією рукою.
— Легка то легка, але, по-моєму, вона не полетить, — сказав коротулька, на ім'я Топик.
— А чому не полетить? — запитали його.
— А як же вона полетить? Якби вона могла літати, то рвалася б угору, а вона просто лежить на землі. Значить, хоч вона й легка, а все-таки важка, — відповів Топик.
Коротульки задумались.
