Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
Мідні бляшки на огорожі аж сяяли – певне, їх відполірували на честь візиту. На дверях були вирізьблені сурмачі, що стояли поміж тюльпанів – здавалось, вони дмуть що було сили, такі роздуті в них були щоки: «Тру-ту-ту, до нас у гості йде хлопчик! Тру-ту-ту, до нас у гості йде хлопчик!»
Потім відчинились двері. Усюди на стінах висіли старовинні портрети воїнів у латах і панночок у шовкових сукнях. Здавалось, лати бряжчать, а сукні шелестять. Потім були довгі-довгі сходи, а далі – маленький коридор, що виходив на занедбаний балкон. Скрізь видніли дірки й тріщини, з яких росла трава й листя, тож весь балкон – і його підлога, і стіни – так заріс зеленню, що скидався на садок. На балконі стояли вазони, прикрашені мордочками з вухами віслюка, але квіти росли в них, як їм самим забагнеться. У одному вазоні була гвоздика – вона розрослася на всі боки. Зелені листочки немовби промовляли: «Мене обвівав ніжний легіт, мене цілувало сонце, і тепер я обіцяю – обов’язково зацвіту до наступної неділі. Не сумнівайтесь, до наступної неділі!»
Тоді хлопчик зі слугою увійшли до кімнати, де стіни були оббиті шкірою, розмальованою позолоченими квітами.
– Позолота із часом потьмяніє й зітреться, та не страшно, бо шкіра назавжди зостається, – сказали стіни.
Прикрашені витонченою різьбою крісла з підлокітниками і дуже високими спинками, стояли у кімнаті, й коли вони рипіли, то здавалось, ніби вони кажуть: «Сідай! От лишенько, як же я скриплю! Певно, в мене подагра, як у старого буфета. Подагра мучить спину, от лишенько!»
А тоді хлопчик увійшов до кімнати, де сидів старий пан.
– Дякую, мій маленький друже, за те, що подарував мені іграшкового солдатика, – сказав старий пан. – І дякую за те, що прийшов до мене в гості.
– Дякую, дякую! – або: – Рип! Рип! – підхопили меблі.
Всюди було дуже багато меблів, і всі вони, здавалось, пнулися одне поперед одного, щоб поглянути на хлопчика.
На стіні у центрі кімнати висіла картина, де було зображено молоду гожу панночку. Вона була старомодно вбрала, мала напудрену зачіску та пишну спідницю. Панночка не казала ні «дякую», ні «рип», лише кинула на хлопчика спокійний погляд.
Тож хлопчик запитав у старого пана:
– А звідки у вас ця картина?
– Із магазину неподалік, – відповів той. – Тут у мене висить багато портретів невідомо-кого. Люди, що на них намальовані, померли й поховані давним-давно. Але я знав цю панночку багато років тому. Вона померла майже півстоліття назад.
У вазі під картиною стояв букетик із засохлих квітів – певне, їм теж було вже років п’ятдесят, чи принаймні так здавалось.
Маятник старого годинника хитався туди-сюди, стрілки крутились – спливав час, і з його плином усе в кімнаті ставало старшим, але, здавалось, ніхто цього не помічав.
– Удома кажуть, – промовив хлопчик, – що ви дуже самотній.
– Ох, – відповів старий пан, – мене навідують приємні спогади про минуле й приносять із собою багато різних речей. Їх викликає моя пам’ять. А тепер ще й ти прийшов мене відвідати. Це дуже тішить.
Потім він дістав із полиці книгу з картинками. Там було багато цікавого: вервечки чудових карет, яких уже не побачиш у цей час, солдати, що нагадували трефових валетів, й ремісники з прапорами, які майоріли на вітрі. Кравці мали прапор із ножицями, які тримали два леви, а на прапорі шевців був не черевик, а орел із двома головами. Ось така була книжка.
Згодом старий пан пішов до сусідньої кімнати, щоб принести яблука й горіхи. Гостювати в старому будинку було дуже приємно.
Тим часом заходився нарікати іграшковий солдатик, що стояв на полиці.
– Я не витримаю цього, – казав він. – Тут так самотньо й нудно. Я звик жити в родині, я не зможу змиритись з таким життям. День тягнеться тут довго-довго, а вечір – ще довше. Тут усе по-іншому, ніж у твоєму будинку. Там твої мама з татом ведуть приязну розмову, а ти з іншими дітками зчиняєш веселий гамір. А в будинку старого пана так самотньо! Ти думаєш, його хтось цілує? Хтось колись дивиться на нього приязно? Чи тут буває різдвяна ялинка? Та він уже однією ногою в могилі! Ні, я цього не витримаю.
– Не треба на все дивитись тільки з поганого боку, – сказав хлопчик. – Мені здається, в цьому будинку все таке захопливе! Крім того, сюди часто навідуються спогади про минуле.
– Ох, я жодного з них не бачив. Та я і не знаю їх! – далі скаржився солдатик. – Я цього не витримаю.
– Мусиш, – сказав хлопчик.
Тут повернувся старий пан. Він приніс із собою смачне варення, яблука й горіхи. Хлопчик викинув із голови іграшкового солдатика – він дуже радів відвідинам.
Потім він повернувся додому, й протягом наступних днів та тижнів вони зі старим паном знову дивились у вікна й вітались, киваючи один одному. Тоді хлопчик знову завітав у гості. Різьблені сурмачі протрубили: «Тру-ту-ту, прийшов хлопчик!» Мечі й лати на старовинних портретах лицарів бряжчали. Шовкові сукні шелестіли, шкіра, якою була оббита кімната, повторювала свій віршик, а старі крісла далі скаржились на подагру в спині й скрипіли. Усе було так само, як і під час першого візиту. У цьому будинку один день і одна година нічим не відрізнялись від інших.
– Я більше цього не витримаю, – сказав іграшковий солдатик. – Я плакав олов’яними сльозами, так тут сумно. Дозволь мені піти на війну, й навіть втратити руку чи ногу – і це буде хоч якась зміна. Я вже не витримую! Тепер уже я знаю, як це, коли приходять спомини про минуле, і що вони приносять із собою. Мої спогади навідували мене – повір, у цьому немає нічого приємного. Я був близький до того, щоб стрибнути з полиці. Я бачив вас усіх з будинку навпроти так, ніби це було насправді. Це був недільний ранок, ви, діти, стояли довкола стола і співали псалми – так, як співаєте щоранку. Ви стояли дуже чемно, тримали ручки складеними, і біля вас були мама й тато – вони виглядали дуже серйозними. Аж тут відчинились двері, й до кімнати занесли твою дворічну сестричку Марію. Ти ж знаєш, вона завжди танцює, коли чує будь-яку музику або спів. Тож вона заходилась танцювати, хоча їй не можна було цього робити. До того ж вона не могла потрапити в ритм, бо мелодія була надто повільна. Тож вона стояла спочатку на одній ніжці, а потім на іншій і дуже повільно нахиляла свою голівку, але рухи були не в такт. Ви всі стояли із серйозним виглядом, хоча стриматись було дуже важко. А я сміявся від душі – аж упав зі столу й набив синця. Поглянь – він досі лишився. Знаю, сміятись тоді було не дуже правильно. Але зараз і цей спогад, й інші крутяться у мене в голові. Певно, це і є спомини про минуле, що приносять із собою стільки різних речей. Розкажи мені, чи досі ви співаєте по неділях. А ще розкажи мені про свою маленьку сестричку Марію. І як там поживає мій старий побратим, інший іграшковий солдатик. Ох, певно, він дуже, дуже щасливий! А я вже не витримую такого життя.
– Ти подарований, – сказав хлопчик. – Ти мусиш лишитись. Хіба не зрозуміло?
Тоді прийшов старий пан і приніс коробку, де було безліч цікавих речей – він вирішив показати їх своєму гостю. Коробочки з-під рум’ян, флакони з парфумами, старі карти – таких уже тепер не знайдеш. Можна було позаглядати у всі ящички. Старий пан навіть відкрив піаніно, ляда якого була розмальована пейзажами. Але коли старий пан сів грати, інструмент зазвучав розладжено. Тож господар поглянув на картину, придбану в перекупника, і його очі сяйнули. Він сказав:
– Вона колись співала цю пісню.
– Я хочу на війну! Я хочу на війну! – закричав іграшковий солдатик так голосно, як тільки міг, і кинувся на підлогу. Куди ж він закотився? І старий пан шукав його, і хлопчик намагався знайти, але він наче щез, мов під землю провалився.
– Я потім знайду його, – сказав старий пан. Але вийшло не так, як він гадав. Між дошками підлоги було багато дірок. Іграшковий солдатик провалився у щілину й тепер лежав там, наче у відкритій могилі. День закінчувався, і хлопчик повернувся додому. Минув один тиждень, а за ним – багато-багато тижнів. Настала зима, вікна позамерзали. Тож тепер хлопчику доводилось дихати на шибку, щоб розтопити прогалину, через яку можна було визирнути на старий будинок. Сліди були заметені снігом – здавалося, дім безлюдний. І це дійсно було так, адже старий пан помер. Увечері до будинку під’їхав катафалк, і на нього поставили труну старого пана. Його везли за місто, щоб там поховати на цвинтарі. Й не було нікого, хто йшов би за труною, бо всі його друзі давно померли. Тож хлопчик послав повітряний поцілунок услід труні, яку везли на катафалку.
