Незнайко на Місяці - Носов Николай Николаевич (книги бесплатно полные версии .txt) 📗
— Ну, автомобіль ти відремонтував потім? — спитав Незнайко.
— Що ти! Поки я хворів, мене з роботи прогнали. А невдовзі прийшов час і за автомобіль внесок платити. А грошей у мене нема! Ну мені кажуть: віддавай тоді авто-аха-ха-мобіль назад. Я кажу: ідіть, беріть у ка-а-ха-ханаві. Хотіли мене судити за те, що автомобіль розбив, та побачили, що з мене все одно нічого взяти, й відчепилися. Так ні автомобіля у мене не стало, ні грошей.
Таких історій Козлик розповідав безліч. Життя його було багате на різні пригоди. Незнайко з цікавістю слухав його, і йому не доводилося скучати.
Одного разу Незнайко та Козлик сиділи й розмовляли, як звичайно. Несподівано двері відчинилися. Вони думали, що прийшов Мига, але в контору ввійшов незнайомий коротулька. На ньому була старезна блуза з витертими на ліктях рукавами. Колись вона була синя, але від довгого вжитку вицвіла й побіліла, особливо на плечах. Штани на ньому були якогось незрозумілого бруднувато-сірого кольору, з торочками внизу, а на колінах красувались дві великі, старанно пришиті чотирикутні латки з чорної матерії. Голову його прикрашав старий солом'яний бриль з діркою на самому видному місці і обірваними, ніби обгризеними по краях крисами, з-під яких вибивалося сиве волосся.
Незнайко мимоволі всміхнувся, побачивши цей маскарадний костюм, але його усмішка миттю зникла, як тільки він глянув на обличчя відвідувача. Воно було худе, наче висушене, і смугляве, як буває у коротульок, які цілими днями працюють просто неба. Вираз обличчя був суворий. А особливо вражали очі. Вони дивилися з-під сивих брів насторожено, з тривогою, але водночас з гідністю і чи то з потаємним болем, чи то з докором. Ні, Незнайко не міг сміятися, зустрівшись з поглядом цих сумних очей, та й ніхто не зміг би сміятись.
Привітавшися з Незнайком і Козликом, сивий коротулька поставив у куток сучкувату палицю, яку тримав у руках, дістав з кишені акуратно складений шматок газети, розгорнув його і, показавши Незнайкові, запитав:
— Це у вас?
Незнайко побачив надруковане в газеті оголошення про створення Акціонерного товариства гігантських рослин і кивнув головою:
— У нас.
Козлик підсунув гостеві м'яке крісло й дуже чемно сказав:
— Сідайте в крісельце, дідусю.
Відвідувач подякував Козликові, сів на краєчок крісла й сказав:
— Виходить, усе це правда?
— Що — правда? — не зрозумів Незнайко.
— Ну, правда, що є це казкове пасіння?
— Авжеж, правда, — відповів Незнайко. — Але насіння це зовсім не казкове, а найсправжнісіньке. Нічого казкового чи фантастичного в цьому нема.
— Ви б не казали так, якби знали, що це значить дня нас, бідняків! — мовив коротулька. — Я ось… ми ось… — заговорив він хвилюючись. — Ми ось усім селом склалися: хочемо сприяти цьому великому ділу, тобто теж, значить, хочемо бути акціонерами. Ми всією громадою зібрали ось гроші… Кожний дав скільки міг…
Він всунув за пазуху руку й дістав носовичок, у якому були зав'язані вузликом гроші.
— Скільки ж ви хочете придбати акцій? — спитав Незнайко.
— Одну, голубчику! Тільки одну. Нам вдалося зібрати всього один фертинг, та й то по наших прибутках це велика сума.
— Але на одну акцію припаде дуже мало насіння. Його ж не вистачить на все ваше село, — сказав Козлик.
— Голубчику, та ви дайте нам хоч одне зернятко! Хай у нас виросте хоч один гігантський огірок. Хіба ми будемо їсти його? Ми його залишимо на насіння. І другий урожай, якщо треба буде, залишимо, і третій… Ми згодні чекати й рік, і два, й три, й чотири. Хай тільки буде у нас надія, що колись ми виб'ємося із злиднів. З надією, голубчику, жити легше.
В цей час у контору вернулися Мига й Жуліо. Козлик тихенько смикнув Мигу за рукав і шепнув на вухо:
— Покупець прийшов! Акцію хоче купити.
Мига одразу підійшов до покупця, потиснув йому руку й спитав, як його звуть.
— Мене звуть Сивеньким, — сказав відвідувач. — У селі в нас мене всі звуть Сивеньким.
— Дозвольте поздоровити вас, пане Сивенький, — сказав велично Мига. — Кращого застосування для своїх капіталів ви не могли й придумати. Це найпевніше і найприбутковіше діло, яке будь-коли існувало на світі. Би перший, хто побажав придбати наші акції, а тому дозвольте сфотографувати вас. Завтра ж ваш портрет буде вміщений у газеті.
Мига одразу підійшов до телефону й викликав фотографа. Відвідувач тим часом розв'язав вузлик і виклав на стіл цілу купу мідяків. Жуліо звелів Незнайкові й Козлику перелічити гроші. Незнайко й Козлик заходилися рахувати, але ніяк не могли впоратися з цим ділом. Всі мідяки були дрібні: по сантику, та по два, та півсантика, тільки одна крупна монетка була трисантикова.
Нарешті гроші порахували, й Жуліо звелів Незнайкові видати покупцеві акцію. Обережно взявши акцію в руки, Сивенький з цікавістю почав розглядати її. З одного боку акції зображено величезного кавуна і крихітних коротульок. Деякі коротульки, приставивши до кавуна дерев'яну драбину, намагалися видертися на нього. П'ятеро — вже залізли на верхівку кавуна й танцювали там, узявшись за руки. Поряд на грядці дозрівали гігантські огірки. Кожен огірок завбільшки з коротульку. Позаду виднілися крихітні сільські будиночки, над якими, ніби будівельний ліс, височіло колосся гігантської земної пшениці. На зворотному боці акції були зображені космічна ракета і Незнайко в скафандрі. Тут же надруковано повідомлення про те, задля чого створено акціонерне товариство. Вгорі написано красивими різноколірними літерами: «Акціонерне товариство гігантських рослин — шлях до багатства і розквіту. Ціна 1 фертинг». Поки Сивенький розглядав акцію і, здавалося, забув про все на світі, Мига пошептався про щось із Жуліо, а потім відрахував десять акцій і, подаючи їх Сивенькому, сказав:
— Ми вирішили видати першому нашому покупцеві премію в розмірі десяти акцій. Просимо прийняти від нас цей подарунок. Тепер ви наш акціонер і теж повинні сприяти якнайшвидшому поширенню акцій. Умовляйте всіх своїх знайомих і незнайомих купувати наші акції, кажіть, що кожен, хто придбає нашу акцію, у найкоротший строк стане багачем.
Сивенький з вдячністю прийняв акції, акуратно загорнув їх у хустинку і сховав за пазуху. В цей час з'явився фотограф із своїм апаратом. Він звелів Сивенькому сісти в крісло, закинувши ногу за ногу.
— Таким чином латочка на одному коліні у вас буде закрита, — пояснив фотограф, а на другу латочку я попрошу вас покласти вашого бриля… Тільки не так, а ось так, щоб дірочку на брилі не було видно…
— А ось цього якраз і не треба, — втрутився в розмову Мига. — Сфотографувати треба так, щоб усі латки й дірки добре вийшли на знімку. Хай усі бачать, до чого у нас доводять злидні коротульок. Як тільки всі побачать, що навіть ось такі бідняки купують наші акції, то одразу кинуться в нашу контору, наче голодні вовки… А вам, голубе, нічого соромитись своїх латок, — сказав Мига Сивенькому. — Хай соромляться ті, хто вас зробив злидарем. Багачі хай соромляться! Це вони обідрали вас, як козел липку. Все своє життя ви працювали на них і не змогли навіть заробити на пристойний одяг.
Поки Мига виголошував промову, фотограф зробив знімок, і Сивенький зібрався йти.
— Скажіть, — спитав його на прощання Мига, — як ви дізналися про наше товариство? Що наштовхнуло вас на думку купити акцію?
— А що наштовхнуло? — відповів, подумавши, Сивенький. — Наштовхнув, можна сказати, випадок. Цей клапоть газети, який ви бачите в моїх руках, попав до мене зовсім випадково. У нашому ж селі самі бідняки живуть. Газет ніхто не передплачує, книжок ніхто не купує. На це ні в кого грошей нема. Але почитати газетку нам іноді вдається. Це трапляється, коли кому-небудь у магазині загорнуть у клапоть старої газети покупку. Кожний з нас такі клапті газет збирає; сам читає й іншим дає почитати. Саме так і цього разу вийшло. Один наш односелець купив у магазині сиру, а сир йому загорнули в цей клапоть газети. От і стали ми всім селом про це казкове насіння читати, а потім вирішили скластися разом і купити хоч одну акцію. Надто вже привабливе діло! Земельки у кожного з нас мало. Свого врожаю не вистачає, щоб прогодуватися. А в багачів землі багато. От і йдеш, значить, до багача працювати. Він виділить тобі ділянку землі. Ти на цій ділянці виростиш пшеничку, ріпку, скажімо, чи картоплю. Половину врожаю собі візьмеш, а другу половину мусиш віддати багачеві, тому що дозволив на своїй землі попрацювати. Багачеві це вигідно. Він поділить свою землю на ділянки: одну ділянку мені віддасть, другу тобі, третю йому… Ми всі, значить, працюємо, і кожний половину свого врожаю багачеві несе. А багач же, виходить, і не працює, а врожаю у нього найбільше збирається. От і виходить: у одних грошей хоч греблю гати, а другі з голоду пухнуть…
