Незнайко в Сонячному місті - Носов Николай Николаевич (первая книга txt) 📗
Тоді він почав дзвонити в усі інші відділення міліції міста з проханням допомогти йому розшукати Свистунчика. Усі відділення міліції палко відгукнулися на цей заклик, і невдовзі ціла сотня міліціонерів нишпорила по всьому місту, стараючись знайти Свистунчика. Міліціонер Вартунчик через кожні півгодини навідувався до нього додому. До вечора й цілу ніч він дзвонив у лікарні і набрид усім лікарям гірше від гіркої редьки.
Незважаючи на безперервні пошуки, міліціонера Свистунчика не знайшли, і вранці в усіх газетах було надруковано повідомлення про це нове таємниче зникнення. Якби міліціонер Свистунчик, прокинувшись уранці, почитав газети, то сам був би страшенно здивований тим галасом, що зчинився навколо його імені. Однак Свистунчик ніяких газет у той день не читав, а тому й не міг знати, що в них друкувалося. Прокинувшись на другий день, він глянув на годинник і побачив, що стрілка показувала одинадцяту годину. Згадавши, що годинник показував десять, коли він ліг спати, Свистунчик вирішив, що проспав лише годину, а не двадцять п'ять. Таким чином він навіть не помітив, що вже наступив другий день. Голова в нього ще поболювала, й до того ж йому страшенно хотілось їсти, що, звичайно, було не дивно, оскільки він цілу добу проспав і за цей час зовсім нічого не їв.
Зайшовши на кухню, яка мала точнісінько такий вигляд, як і в його квартирі, міліціонер Свистунчик підійшов до невеличких дверцят у стіні й почав натискувати бічні кнопки, біля яких було написано: «Суп», «Каша», «Кисіль, «Компот», «Хліб», «Пироги», «Вермішель», «Чай», «Кава» та інше. Відчинивши після цього дверцята, за якими не виявилось нічого, крім чотирикутного отвору, міліціонер Свистунчик сів на стілець і став чекати. Хвилини через дві чи три через нижню дірку піднялася невелика кабіна так званого кухонного ліфта. Ця кабіна була пофарбована білою емалевою фарбою і своїм зовнішнім виглядом скидалася на холодильник. Відчинивши дверцята кабіни, Свистунчик почав виймати з неї тарілки з супом, кашею, киселем, сковорідку з пудингом, кофейник, тарілку з пирогами й нарізаним хлібом і таке інше. Поставивши усе це перед собою на столі, він почав з апетитом снідати.
Такі кухонні ліфти були в багатьох будинках Сонячного міста. Вони доставляли сніданки, обіди й вечері прямо в квартири мешканців з розташованих унизу їдалень. Слід сказати, однак, що жителі Сонячного міста рідко користувалися можливістю їсти вдома, бо вони більше любили харчуватись у їдальнях, де було значно веселіше. Там страви подавали звичайні малюки й малючки, з котрими можна було поговорити, пожартувати, посміятися. Тут же їжа подавалася за допомогою ліфта, з яким жартувати, певна річ, не станеш. Усе ж, коли виникала потреба, кожен міг пообідати вдома, хоча без таких приємностей і вигод, як у їдальні.
Добре попоївши, міліціонер Свистунчик знову заліз у ліжко й вирішив поспати ще трішечки. Він же вважав, що до обіду поспав усього годину, а це зовсім небагато. Як би там не було, але він знову заснув і, можливо, проспав би до наступного ранку, коли б опівночі його не розбудили господарі квартири, які повернулися додому.
У цій квартирі, як виявилося згодом, мешкало двоє друзів — Жартунчик і Коржик. Жартунчик прославився тим, що дуже любив жартувати. Найулюбленіший його жарт полягав у тому, що він майже після кожного слова додавав: «Не бути мені Жартунчиком, слово честі». Щодо Коржика, то він нічим не прославився. Обидва працювали шоферами на цукерковій фабриці — розвозили цукерки по магазинах — і дуже дружили. Того дня, коли міліціонер Свистунчик помилково потрапив до їхньої квартири, Жартунчик і Коржик не ночували вдома, бо після роботи поїхали до свого приятеля Клюшки — на новосілля, святкування якого тривало цілу ніч. Вранці вони поїхали прямо на свою цукеркову фабрику, а після обіду відпросилися на новосілля до другого свого приятеля — Баклажечки. Тут святкування новосілля теж було розраховано до ранку, але наші друзі вже провели одну ніч не спавши, тому Баклажечка дозволив їм піти додому раніше, тобто годині об одинадцятій вечора.
Одинадцята година вечора — теж час не ранній, до того ж наші приятелі не зразу прийшли додому, а спочатку потрапили у відділення міліції, де черговий міліціонер вичитував Коржикові двадцятихвилинну нотацію за те, що він порушив правила вуличного руху. Одне слово, додому вони прийшли, коли була пізня ніч.
І все ж і той, і другий були задоволені досягнутими наслідками, і Жартунчик сказав:
— От ми й додому дісталися, не бути мені Жартунчиком, слово честі. Тепер треба повечеряти та швидше спати.
— Що правда, то правда, — згодився, позіхаючи на весь рот, Коржик. — У гостях скільки не їси, а вдома попоїсти не завадить.
Друзі пішли прямо на кухню і стали натискувати кнопки біля дверцят кухонного ліфта. За кілька хвилин вони вже сиділи за столом і вечеряли. Щелепи їхні рухались ліниво, ніби з обов'язку, очі самі собою злипались, та все ж вони обидва без угаву про щось базікали неслухняними язиками. Нарешті Жартунчик наївся і, не промовивши більше ні слова, підвівся з-за столу й пішов спати. Зайшовши до кімнати, він погасив електрику, після чого роздягся і ліг у постіль. Слідом за ним прийшов Коржик. Побачивши, що Жартунчик уже погасив світло, він дістався у темряві до свого ліжка, роздягнувся і вже хотів лягти, але, простягнувши руку, відчув, що на постелі хтось лежить. Коржик подумав, що це Жартунчик ліг помилково на його ліжко, і сміючись сказав:
— Що за жарти! Ти чого заліз у моє ліжко?
— Що ти там кажеш, не бути мені Жартунчиком, — одізвався з свого ліжка Жартунчик.
— Як — що? — здивувався Коржик. — Де ти?
— Тут я, не бути мені Жартунчиком. Де ж я ще маю бути?
Почувши, що Жартунчик озвався із зовсім іншого боку, Коржик знову простягнув у темряві руку й помацав груди Свистунчика, який лежав на ліжку й спав так міцно, що навіть не ворухнувся.
— Ти знаєш, а в мене тут уже хтось лежить, — сказав Коржик.
— Хто там? — здивувався Жартунчик.
Коржик обмацав у темряві шию сонного Свистунчика, потім обличчя, ніс, лоб, волосся…
— А хто його знає! Чиясь голова з волоссям… — сказав він, здивовано розвівши руками.
— Ось тобі й маєш! — засміявся Жартунчик.
Треба сказати, що Жартунчик і Коржик не дуже злякались, виявивши в себе вдома чужого коротульку. Можна навіть сказати, що вони зовсім не злякалися. Справа в тому, що в Сонячному місті вже давно не було ніяких випадків крадіжок чи хуліганства. Всі коротульки жили між собою дуже мирно, і нікому й на думку не спадало залізти до чужої квартири з яким-небудь недобрим наміром.
— Слово честі, не бути мені Жартунчиком, тут просто сталося якесь непорозуміння! — сказав, сміючись, Жартунчик.
— Знаєш, напевно, хто-небудь із наших приятелів зайшов, коли нас не було. Ждав, ждав, потім йому набридло ждати, він і заснув випадково, — висловив здогад Коржик.
— Правильно! — зрадів Жартунчик. — Ану засвіти світло. Коржик увімкнув електрику. Друзі підійшли до ліжка
й стали розглядати Свистунчика, який спокійнісінько собі спав.
— Хто ж це? Ти його знаєш? — запитав Коржик.
— Уперше бачу, не бути мені Жартунчиком!
— Тьху! — плюнув з досадою Коржик. — Я теж уперше бачу. Головне, спить, як у себе вдома!
— Це щось підозріле, Коржику, слово честі! Не бути мені Жартунчиком, якщо ми з тобою не залізли помилково до чужої квартири. Треба тікати швидше, поки він не прокинувся.
Коржик уже хотів тікати, але, роздивившись, сказав:
— Ні, по-моєму, це наша квартира. Треба розбудити його й запитати, як він сюди потрапив.
Жартунчик почав трясти за плече Свистунчика. Нарешті Свистунчик прокинувся.
— Як ви сюди потрапили? — запитав він, здивовано дивлячись на Жартунчика й Коржика, які стояли перед ним у самій спідній білизні.
— Ми? — розгубився Жартунчик. — Чуєш, Коржику, це як це… тобто так, не бути мені Жартунчиком. Він запитує нас, як ми сюди потрапили! Ні, це ми вас хотіли запитати, як ви сюди потрапили?
— Я? Як завжди, — знизав плечима Свистунчик.
