Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
– Ох, якби ж я швидше могла вирости високою та дорослою! Немає нічого гіршого на світі, ніж бути маленькою.
Восени, як зазвичай, прийшли лісоруби і зрізали кілька найвищих дерев. Молода ялинка вже підросла і тепер здригалась, коли бачила, як величні дерева падали на землю. Коли на них обтинали гілки, стовбури виглядали такими голими, що їх заледве можна було впізнати. Потім стовбури вантажили на вози й кіньми тягнули з лісу. «Куди їх забрали? Що з ними буде потім?» – молодій ялинці страшенно кортіло знати відповіді на ці запитання. Тож навесні, коли з вирію повернулись ластівки й журавлі, вона запитала в них:
– Чи не знаєте ви, куди забрали ті дерева? Чи не стрічали ви їх, бува?
Ластівки нічого не знали, але журавель трошки поміркував, а тоді кивнув головою і сказав:
– Думаю, я знаю. Коли я летів до Єгипту, то зустрів кілька кораблів. Їхні новенькі щогли пахли хвоєю. Я думаю, що це могли бути ці дерева, – вони виглядали дуже, дуже статечно.
– Як би я хотіла вирости такою високою, щоб мене забрали в море! – зізналась ялинка. – А що таке – море? На що воно схоже?
– Треба занадто багато часу, щоб це пояснити, – сказав журавель і заспішив кудись.
– Насолоджуйся своєю юністю, – промовив сонячний промінь. – Насолоджуйся молодим буянням і життям.
І вітер поцілував деревце, а роса скропила її слізьми. Проте ялинка не звертала на них уваги.
Надійшли різдвяні свята, і люди зрубали багато молодих деревець – навіть нижчих і молодших, ніж ялинка. Вона сумувала вдома, у своєму лісі, й не цінувала ні відпочинку, ані спокою. А молоді деревця повантажили на сани й повезли.
– Куди вони мандрують? – запитувала ялинка. – Вони не вищі за мене. Як по правді, одне навіть нижче. І чому їм не обрізали гілки? Куди ж їх забрали?
– Ми знаємо, ми знаємо, – цвірінькали горобці. – Ми зазирали у вікна будинків, що стоять у місті, й тепер ми знаємо, що з ними роблять. Їх ошатно прикрашають найчарівнішими прикрасами. Ми бачили, як вони стоять посеред теплих кімнат, оздоблені різними гарними речами: медовими пряниками, позолоченими яблуками, іграшками і сотнями воскових свічок.
– А далі, – запитувала ялинка, й від хвилювання тремтіли всі її гілочки, – що відбувається далі?
– Далі ми не бачили, – відповіли горобці. – Та нам і цього досить.
«Хотіла б я знати, чи станеться колись щось таке прекрасне зі мною? – думала ялинка. – Певно, це навіть краще, ніж плавати морями. Я цього прагну всією душею! Ох! Коли вже знову буде Різдво? Зараз я така ж висока й пишна, як ті ялинки, котрі забрали минулого року. Якби ж то я зараз лежала на санях, або стояла у теплій кімнаті, прикрашена всіма цими блискітками й гарними речами! А потім? Певно, щось навіть краще й прекрасніше, інакше для чого ялинку прикрашали б? Звісно, далі має статись якесь диво! Але яке? Я просто знемагаю від очікування. Навіть не знаю, що зі мною».
– Тішся разом з нами, – промовляли до ялинки вітерець і сонячні промені. – Насолоджуйся життям на свіжому повітрі.
Але дерево досі не вміло радіти життю, хоч і росло щодня. Аж випадкові перехожі почали казати:
– Яка гарна ялинка!
Наближалось Різдво. Невдоволену ялинку зрубали першою. Коли сокира відітнула стовбур, ялинка застогнала і впала на землю. Вона миттю забула всі свої передчуття щастя й відчула сум за домівкою в лісі, яку доводиться покидати. Вона знала, що більше ніколи не побачить рідних старих побратимів-дерев, так само як і низеньких кущів й різнобарвних квітів, що росли поруч. Може, їй не доведеться більше бачити навіть птахів. Та й подорож виявилася не надто приємною. Ялинка прийшла до тями тоді, коли її вивантажили на внутрішньому дворі якогось будинку разом із кількома іншими деревами. Вона почула чоловічий голос:
– Нам потрібна тільки одна. Ось ця – найгарніша.
Потім прийшло двоє служників у чудових лівреях і віднесли ялинку до великої зали. На стінах висіли картини, біля великого каміну стояла чимала китайська ваза, розмальована левами. А ще там були крісла-гойдалки, диванчики, оббиті шовком, і великі столи, де лежали картинки, книжки й іграшки, що коштували купу грошей, – принаймні так казали діти. Потім ялинку поставили у велику бочку, наповнену піском. Як вона тремтіла! «Що зі мною станеться далі?» – думала вона. Прийшло кілька молодих панночок і разом зі слугами заходились прикрашати дерево. На одну гілку вони повісили маленькі кошички, вирізані з кольорового паперу, і кожен кошичок був наповнений льодяниками. З інших гілок звисали позолочені яблука й волоські горіхи – здавалось, ніби вони тут і ростуть. А зверху по колу розмістили сотні червоних, блакитних, білих свічечок – їх міцно закріпили на гілках. Ляльок, дуже схожих на справжніх дітей, посадили під зелену хвою – ялинці ще ніколи не доводилось бачити таких речей, – а на самісіньку верхівку примостили блискучу зірку, зроблену з блискіток. Ох, як це було гарно!
– Сьогодні увечері, – вигукнули панночки, які прикрашали деревце, – наша ялинка буде неперевершена!
«Швидше вже прийшов би той вечір, – думала сама ялинка, – щоб нарешті запалали свічки! Тоді я нарешті дізнаюсь, що ще має статись. Чи прийдуть дерева з лісу, щоб побачити мене? Цікаво, може, повз вікна пролітатимуть горобці й поглядатимуть на мене? І чи буду я далі рости тут, з усіма цими прикрасами і влітку, й взимку?» Але від здогадів було мало користі. Від думок у ялинки розболілась кора, а це для струнких дерев так неприємно, як для нас головний біль.
Зрештою запалили свічки, і ялинка аж сяяла. Вона так тремтіла з утіхи всіма своїми гілочками, що одна зі свічок упала поміж зеленої хвої й підпалила гілля.
– Допоможіть, допоможіть! – вигукували панночки.
Але небезпеки не було – вогонь дуже швидко погасили. Після цього ялинка намагалась не тремтіли, бо вогонь дуже її налякав. Вона дуже дбала про те, щоб не зачепити якусь із прикрас, навіть якщо їхнє сяйво засліплювало її.
Незабаром двері широко відчинилось, до кімнати забігли діти. Здавалося, вони повалять ялинку на своєму шляху. За ними спокійно увійшли дорослі. Діти на мить завмерли – вони аж замовкли з подиву, але потім вони знову закричали від радості й весело затанцювали довкруж ялинки, один за одним знімаючи з неї подарунки.
«Що вони роблять? І що буде далі?» – думала ялинка. Зрештою свічки догоріли, і їх зняли. Дітям дозволили розібрати все, чим була прикрашена ялинка.
Дітлахи юрмою накинулись на деревце, аж гілки затріщали. І якби ялинка не була прикріплена блискучою зіркою до стелі, вона просто впала б на долівку. Потім діти танцювали зі своїми гарними іграшками, і ніхто більше не звертав уваги на ялинку. Тільки няня підійшла ближче й почала зазирати поміж гілля, щоб подивитись, чи не забули там випадково яблуко чи горішок.
– Казку, казку! – закричали діти, тягнучи за собою до дерева невисокого гладкого чоловіка.
– Тепер ми будемо у зеленому затінку, наче в лісі, – сказав чоловік і сів під ялинкою. – Деревце послухає казку разом з нами. Але я розкажу лише одну історію. Про кого ви хочете послухати? Про Іведе-Аведе, чи про Шалама-Балама, який упав зі сходів, але мерщій підвівся і зрештою одружився з принцесою.
– Іведе-Аведе! – кричали одні.
– Шалам-Балам! – кричали другі.
Здійнявся неабиякий галас. І тільки ялинка мовчала і думала про себе: «Не уявляю, що мені робити», – проте вона вже розважила дітей так, як вони того бажали. Тоді старий чоловік розповів малим слухачам казку про Шалама-Балама: як він упав зі сходів, як підвівся і як одружився з принцесою. Діти заплескали в долоні й закричали:
– Розказуй ще! Розказуй ще! – вони хотіли почути ще й казку про Іведе-Аведе.
Незабаром свято скінчилось, усе стихло. Ялинка поринула у думки. Ще ніколи пташки в лісі не розказували їй таких казок, як «Шалам-Балам», що примудрився впасти зі сходів, але все одно одружитись із принцесою.
«Ох! Що ж, таке в житті трапляється», – думала ялинка. Вона вірила кожному слову, бо ж казку розповідав такий приємний чоловік! «Втім, – міркувала ялинка далі, – хто знає? Може, я теж упаду, а потім вийду заміж за принца?»
