Індійські народні казки - Автор неизвестен (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
«Нічого, — подумав крокодил, — поспішати мені немає куди, почекаю. Тепер шакаленя нікуди від мене не дінеться. Рано чи пізно, а додому воно таки прийде!»
Чекати довелося недовго: шакаленя, сите й веселе, поверталося додому, мугикаючи якусь пісеньку — йому пощастило знайти цілий кетяг запашних і смачних бананів. Воно підійшло до своєї нори — коли зненацька помітило якісь дивні сліди. Таких йому в джунглях бачити ще не доводилось.
«Чиї це сліди? Чи не заліз часом у мою нору якийсь невідомий звір?» — подумало шакаленя й вирішило перевірити свою підозру.
— Добридень тобі, моя затишна хатко! — загукало шакаленя. — Чого це ти сьогодні зустрічаєш мене мовчанкою? Може, не впізнала мене? Адже досі ти щоразу подавала голос, коли я підходило до тебе! Чи не сталося часом якоїсь біди, якогось лиха?
— Добридень тобі, мій славний господарю! — загорлав у відповідь крокодил. — Ніякого лиха не сталося, я впізнала тебе! Тож сміло залазь у свою затишну, привітну хатинку!
Шакаленя відразу впізнало крокодилячий голос, проте, ніби нічого не сталося, мовило:
— Та зараз, хатонько люба, зачекай! От тільки назбираю хмизу, щоб зварити собі обід!
І воно почало хутенько збирати хмиз та зносити його до нори. А коли назносило вдосталь, обклало тим хмизом нору й підпалило.
Крокодил, що сидів у норі та ласо облизувався, мріючи, як смачно пообідає шакаленям, як пригадає йому всі його знущання та насмішки, схаменувся лише тоді, як їдкий дим заповнив нору. Крокодилові стало нічим дихати.
Кинувся крокодил до виходу, але де там — палає жаркий вогонь, дим їсть очі й забиває подих. Ніяк вибратися з нори!
Заплющив крокодил очі, та ще гірше стало: не видно, ні в який бік повзти, ні в який бік тікати.
Бачить крокодил, що настає кінець йому. Зібрався він на силах і кинувся крізь вогонь та дим.
Ледве живий, вибрався він з чужої нори, дивиться — а хвоста наче й не було! Обгорів та й відпав!..
Соромно було повертатися крокодилові в свою річку без хвоста, бо ж засміють — а ганьби та сорому йому й так вистачало. Отож заповз він у найдальше, найглухіше болото і став там жити, кленучи того, хто довів його до такого життя.
А мале шакаленя відтоді сміливо ходило до річки, знаходило добру поживу й завжди поверталося в свою затишну нору сите та веселе.
ЗРАДЛИВИЙ ТОВАРИШ
Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:
— Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!
— А чого ж! — зрадів верблюд. — Сідай мерщій мені на спину.
Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.
Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.
Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, він прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати.
Шакалове гавкання почули в селі, що було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.
Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:
— Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.
— Що час, то час! — скрушно зітхнув верблюд.
— То я сідаю тобі на спину?
— Та сідай уже!
Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:
— А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?
— І сам не знаю, — відповів шакал. — Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на всю пельку.
— Он воно що! — мовив верблюд. — То ти таки не винен. Звичка є звичка!
Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:
— А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.
— Що ти, що ти! — злякано заскиглив шакал. — Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?
— І сам не знаю — закортіло, та й край! — відповів верблюд. — Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!
З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було — він захлинувся й потонув.
І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.
ПОЛОХЛИВА ДУША
Несла якось ворона у дзьобі мишеня, яке спіймала на полюванні. Коли вона пролітала над лісом, ненароком випустила свою здобич. А в лісі тому жив один чоловік, що вмів робити всякі дива, — чарівник. І мишеня впало якраз йому до ніг.
Чарівник підняв мишеня з землі, приніс у свою хатину.
Чимало днів прожило мишеня в тій хатині. Чарівник годував його й напував, і мишеня горя не знало, жило спокійним, безтурботним життям.
Якось вибігло мишеня з хатини й несподівано побачило величезного гладкого кота, що вигрівався на сонці. Мишеня метнулось назад у хатину, забилося в найтемніший куток, трусячись зі страху. Чарівник помітив це й спитав:
— Що з тобою, мишенятко? Чого ти так тремтиш?
— Ой! Як я злякалося! — пропищало мишеня. — Біля нашої хатини я побачило страховисько — кота. Ще й досі не можу оговтатися.
Чарівник замислено подивився на мишеня, а тоді мовив:
— Я зроблю так, що відтепер ти не боятимешся котів. Лягай спати; вранці ти прокинешся вже не мишеням, а котом.
Так і сталося, як обіцяв чарівник. Вранці мишеня прокинулося, та було воно вже котом.
— Тепер тобі нічого боятися котів, бо ти й сам кіт! — мовив чарівник. — Біжи на вулицю й гуляй!
Мишеня-кіт, радісне й щасливе, вибігло з хатини. Воно хотіло лягти й поніжитись на сонечку, аж бачить — кіт! Той самий, що й учора, здоровенний та гладкий… Бідолашне мишеня-кіт ураз забуло, що воно вже не мишеня, а кіт, прожогом метнулося в хатину.
— Що з тобою? — спитав чарівник. — Кого це ти знову так злякалося?
Мишеняті соромно було признатися, що воно злякалося кота. Отож воно й прибрехало:
— Та я зустріло в лісі здоровенного пса! Ледве пощастило врятуватися, коли він кинувся на мене!
— Ну, лягай спати, — каже чарівник. — А завтра вранці прокинешся псом! Тоді вже не будеш боятися ні котів, ні собак!
Вранці мишеня й справді прокинулося псом. Голосно й радісно гавкаючи, воно подалося в ліс. Та враз зупинилося як укопане — побачило вже так добре знайомого йому кота.
А кіт, побачивши пса, подумав, що той зараз кинеться на нього. Він наїжачився, засичав, погрозливо підняв лапу й несамовито занявкав. Не тямлячи себе від жаху, мишеня-пес кулею влетіло в хатину й забилося в найдальший та найтемніший куток.
— Хто ж цього разу налякав тебе? — спитав чарівник. — Чого ти так злякалося?
Й знову мишеняті було соромно признатися, що злякалося того ж таки кота. Знову вдалося воно до вигадки:
— Ой, не питайте! Довкола нашої хатини никають кровожерні тигри! Й досі не збагну, як мені вдалося врятуватися від їхніх гострих пазурів та ікол!
— Заспокойся, лягай-но краще спати, а я зроблю так, що ти вже нікого не боятимешся: ні котів, ні собак, ні тигрів, — сказав чарівник. — Завтра ти прокинешся справжнім тигром!
