Небесний народ - Бонзельс Вальдемар (книги регистрация онлайн .TXT) 📗
— Якщо в твоїх словах істина, — відповів йому лис, — то я так собі думаю: коли настануть такі часи, значить, більше не буде на землі ані лисиць, ані качок, не буде хижого звіра і невинної його здобичі. Або ж, як ми вже раніше казали: всі їстимуть ожину. Та чомусь на таке пристати аж ніяк не можу. Вельми вдячний за обіцяне царство злагоди й спокою, у якому тільки й роботи для мене, що тішитися своїм вегетаріанством.
Ельф знову засміявся своїм дивним сміхом, а Райнер подумав: «Загадковий цей ельф, він сміється з мене, а я не чую себе ображеним, він знає більше ніж я, а цінить мене високо, він ніби розсудливий і все ж — дитина…» Проте добрий дух зацікавив співрозмовника; що не кажи, а лис все-таки найрозумніший серед інших тварин. От він і втямив, що хоче збагнути ельфа. Так, правильно: правда очі коле, але ж ту саму правду можна сказати й так, що вона не завдасть болю нікому. Відомо ж — ранить не правда, напівправда.
— На світі багато людей, — продовжував тим часом ельф, — що уявляють собі рай так само, як і ти. Там ходять у білих одежах, творять самі лише добрі справи, а ще славлять веселим співом Господа, який сидить на своєму троні та радіє з цих гарних пісень. Однак таке царство гармонії та спокою лише в наших мріях, надто — коли страждаємо від несправедливостей земного буття. Насправді рай не десь там, він з нами, в наших душах. І не залежить, хто ми — тварини чи люди, чи навіть маленька травичка, по якій ступаєш. Щойно я замилувався твоєю зовнішністю, метким розумом, ясним поглядом і з якою вправністю за одним лише звуком визначаєш, що то за тварина. Оце все хороше в тобі стане колись довершеним: сьогодні розумієш незначне, а прийде час на розуміння всього, сьогодні веселий норов у гарячій крові, а тоді стане вічна радість. Доки ти живеш, утішаючись внутрішньою свободою, доти живе у тобі рушійна сила прагнути гармонії. Твої цінності є твоїм раєм, а райські блага нескінченні, отож і ти належиш до світу, якого прагне моє серце.
— Гарно сказано, — погодився з ельфом лис, — звідки ти це знаєш?
Видалося, що питання застало доброго духа зненацька.
— Я мало знаю, — невпевнено промовив він. — Ти не думай, що я володію істиною, — просто по-іншому думати не можу. Я люблю все живе, і моїми устами говорить любов. А твердить вона ось що: з часом добрим стане те, що сьогодні красиве.
— Усе, що кажеш, мені надзвичайно сподобалося, — резюмував лис. Він відірвав погляд від ельфа і прислухався. — Вибач, тут така невеличка справа, — попросив Райнер пробачення. — Бачиш он там мохом оброслий пеньок? Він давно вже привертає мою увагу, та ніяк не можу розгадати його таємницю. Дозволь перервати нашу розмову: гляну туди, бо чую дуже привабливий запах.
Лис задріботів мохом поміж стовбурами дерев. Він пересувався так беззвучно, що навіть метелик, який сидів на квітті ожини, не сполохався. Ельф полетів услід, коливаючись білим цвітом у червонястому від надвечірнього сонця присмерку.
Добрий дух бачив, як Райнер тихенько обійшов пеньок, його мордочка виражала напруження та занепокоєння. Несподівано рудий прищулив вуха, які до того стояли сторчма, і загрозливо принишк. Тепер скидалося на те, що він не стежив за здобиччю, а очікував нападу ворога. Лис оглянувся на ельфа, ніби хотів щось сказати, але завагався і промовчав. На противагу всій хижій поставі, його чорний ніс невпинно ворушився, раз за разом втягуючи повітря. Лисячі очі кровожерно зблиснули, і звір низько припав до землі та поповз. Тепер він здавався наполовину меншим, ніж досі.
Під двома грубезними коренями стало видно вхід до нори, яка через пустотілий пеньок вела, здавалося, глибоко під землю. Рудий хитрун старанно перевірив обидва виходи з кубла: один вів нагору, інший був виявлений раніше — боковий. Крім того, лис обнюхав все навколо. У мохові явно виднілася стежка, що ховалася в лісовій гущавині. Тепер Райнер взявся слухати. Він скосив голову і підняв передню лапу.
А потім — ніби забув обережність. Здавалося, що якась внутрішня лють переповнювала його. Отже, не звертаючи уваги на те, що діється довкола, лис вишкірився, зблиснув гострими зубами і хижо загарчав.
У цьому гарчанні було стільки ненависті, стільки прагнення кинутися в бій, стільки люті, що ельф зіщулився і затремтів. «Зараз відбудеться страшна сутичка, — продовжуючи тремтіти усім тілом, подумав він. — Чиє ж це може бути лігво?»
Добрий дух саме розпачливо та стурбовано думав про те, чи не варто попросити лиса відмовитися від небезпечної задумки, коли з глибини нори почувся тонкий і такий пронизливий голос, що можна було подумати, нібито сичить кішка:
— Іди звідси геть! Інакше ніколи й нікуди більше вже не підеш!
— Райнере, — попросив ельф лиса, — йдемо звідси, будь ласка!
Проте рудому було не до ельфа, його очі запалали, і він вигнувся та напружився до бою, ставши подібним до натягнутого лука. Потім відповів невидимому противнику з нори, і, на диво, його голос звучав надзвичайно спокійно:
— Такі погрози хіба що для зайців, дурню, ти від страху зовсім з глузду з'їхав. Вилазь і помри гідно, інакше — я зійду до тебе в нору і задушу, як жалюгідну мишу.
Відповіді не було, і запала мовчанка. Лис зайняв таке положення, що успішно контролював обидва виходи з кубла. Він був напоготові, і нічого не могло пройти непоміченим мимо його очей чи шелеснути повз його вуха.
Ельф зрозумів, що заперечувати, протестувати — марна справа, бо це був сплеск люті. На свободу вирвалася ненависть, давня, як цей світ, як життя. Нестримна, немов гроза, немов весняна повінь: коли не маєш сили боротися за своє життя, мусиш загинути.
Добрий дух заціпенів від жаху, що його охопив. Загіпнотизований побаченим, він не міг і слова промовити. Ельф став свідком жахливого двобою, котрого ще в своєму житті ніколи не бачив. Він бо знав, що це мало статися, приготувався до такого, передбачав, що події розвиватимуться швидко, проте не сподівався на таку дику сутичку, на майже невловиму миттєвість початку смертельного поєдинку. До цього моменту добрий дух навіть уявити не міг, що все може відбуватися так блискавично.
З темної глибини нори вгору метнулася якась невелика тінь, і лише тоді, як лис та його противник зчепилися, вдарившись один об одного, можна було повірити, що це була істота з плоті та крові. Довший час протиборці качалися по листю клубком, таким щільним, що не розрізнити ні лап, ні голів, — спостерігалося одне ціле та неподільне сум’яття переплетених тіл. І от вороги на мить зупинилися, відскочили один від одного, щоб перевести дух та знову люто кинутися до бою. Ось тоді ельф побачив, що супротивник Райнера — куниця. Це її лис розбудив до смертельного поєдинку. У порівнянні з рудим куниця виглядала набагато меншою і тендітною. Проте, будучи загнаною в кут, становила неабияку загрозу, адже всі добре знають її надгострі зуби, що нагадують пилку, спритність та реакцію. Крім того, хижість та кровожерливість куниці не поступаються лисячим, і вона, цілком можливо, не менше від нього підступна та безжалісна.
Так, звичайно, лис важчий і сильніший, та й укус в нього потужніший, проте в даний момент готова до стрибка куниця своїм войовничим виглядом переважала нібито сумирного Райнера.
Ельф не міг відірвати очей від хижачки. Він розумів пекучу ненависть, яка завжди охоплювала обох, де б вони не зустрілися. Так само усвідомлював, що спроба помирити їх — дитяча затія, оскільки цих два хижаки були вічними заклятими ворогами.
— Один з вас мусить померти, — бурмотів добрий дух і трусився від жаху.
Лис непорушно застиг, як з каменю витесаний, і лише шерсть на спині настовбурчилася та очі спалахували такою люттю, що, здавалося, заглянути в них страшно. Але на куницю цей погляд враження не справляв. Її бистрі жовті оченята дивилися не менш грізно, вловлюючи бодай найменший порух супротивника. Отож вороги на якусь хвилю закам’яніли, прораховуючи наступні дії одне одного. Збоку це виглядало на спокій, але він був оманливим. Це був спокій найвищого напруження. Кожному з тих, що завмерли, такий стан, фактично, аж завдавав болю: і той, і той відчували, як шалено гупали молотами їхні серця, немов готуючи тіло до кидка.
