Індійські народні казки - Автор неизвестен (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

Та цар розважив інакше. Коли привели жебрака й зірвали з нього ганчірку, цар одразу побачив, що жебрак поранений мечем його доньки.

Цар розгубився. «От халепа, — подумав він. — І чого ото я розгнівався на доньку та звелів привести цього волоцюгу? Адже й справді цей жалюгідний жебрак — її жених!»

Але нікуди дітися — довелось цареві готуватися до весілля…

Наказав він зліпити для молодих подалі від царських хоромів малесеньку хижку.

На весіллі жебрак удав із себе ще й німого, і це ще більше засмутило царя. Покликав він через кілька день свою доньку й мовив до неї:

— Не ганьби мого імені та честі! Щоб і ноги твого чоловіка в моєму палаці не було!

І наказав носити щодня молодим по мірці вівса, щоб годувалися.

Прийшли молоді в свою оселю, і попросила царівна чоловіка помитися та перевдягтися. Той так і зробив. Побачила царівна, який він чистий став і гарний — очам своїм не повірила.

— Ти ба, яке диво ховалося серед ганчір'я та бруду! — вигукнула вона.

А чоловік лиш усміхнувся у відповідь — таємниці своєї не розкрив. У царівни було ні мало, ні багато — семеро братів, і щодня вони вирушали на полювання. Захотілося пополювати й царевичу.

— Піди до батька, — попросив він дружину, — нехай дасть і мені коня та зброю. Чим я гірший за твоїх братів? Я теж хочу полювати.

Не хотілося царівні йти до батька, не забула вона його прикрих слів про чоловіка, але й засмучувати чоловіка не хотілося. Тож прийшла вона до царя та й каже:

— Мій чоловік теж хоче полювати. Дуже прошу, дайте йому якусь зброю і коня.

— Бачу, він зовсім знахабнів! — скипів цар. — Волоцюга, жебрак, а й собі туди ж — у мисливці! З царськими синами надумав змагатися!

Царівна мовчала, не сміючи підвести очей.

Та згодом цар трохи заспокоївся і звелів дати зятеві віслюка та нікудишнього поламаного лука.

— Який вершник, таке йому й спорядження! Ото вже нагасається, ото дичини наполює! — сміялися придворні.

Подалася царівна додому похнюплена, поламаний лук несе, віслюка за собою веде. А повз неї прогарцювали на баских конях семеро її братів-царевичів на полювання.

Узяв слуга за гріш лук, сів на віслюка та й поїхав слідом за царевичами. А ті навмисне не квапляться, хизуються та все озираються, жартують та глузують з цього. А слуга за гріш ще й кривляється, мов блазень, царевичів потішає: дивіться, мовляв, який я дурник! Тримає і лук не так, як треба, і на віслюку сидить обличчям до хвоста. Царевичі аж за животи хапаються від сміху, а слузі за гріш хоч би що.

— Бійся, всякий звіре, — глузують царевичі, — бо вийшов на полювання мисливець з мисливців! Тікай, якщо тобі життя любе!

Свищуть, галайкають царевичі, сміються… А коли натішилися, насміялися вдосталь, підострожили коней і помчали до лісу. Залишився мисливець па віслюкові один, далеко позаду. Проїхав він іще трохи, відпустив віслюка, дістав чарівну зелену волосину, простяг до сонця, і постав перед ним зелений кінь. Стоїть, гривою могутньою стріпує, землю копитом риє, смарагдовою вуздечкою подзенькує. А поруч — зелене вбрання та все спорядження мисливське. Перевдягнувся слуга, скочив на коня — і навздогін за царевичами.

А тим часом семеро царевичів вистежили звіра, помчали за ним, але де там: утік він у непролазні хащі! Цілісінький день ганялися за ним, вистежували, продиралися крізь лісові нетрі, повзли, підкрадалися, стріл не шкодували, а все марно. Не помітили, як і вечір запав; довелося їм ні з чим повертати назад. Зате слуга за гріш вполював багато чого: і оленя, і дикого кабана, і тигра, і навіть лева. А що не міг усю здобич забрати з собою, то взяв тільки ріг оленя, ікло кабана, хвіст тигра та кіготь лева й рушив додому.

А семеро царевичів повертаються сердиті, невдоволені полюванням, один одного звинувачує у невдачі. Коли раптом хтось із них радісно вигукнув:

— Стійте, бачу оленя! Цур мій!

Відразу ж інші брати закричали навперебій:

— Кабан, мені кабан попався!

— А мені тигр! Тигр!

— А ось і лев! Ура, підстрелив! Убив!

А то семеро братів наткнулися на здобич, що її залишив царевич-слуга. Накинулися на неї, розхапали, хто що міг, і рушили додому, раді-радісінькі, пишаючись своєю мисливською спритністю та хоробрістю. Подалися прямісінько до царя, показують здобич, розповідають, аж захлинаються, як то вони вміло та спритно вполювали її. А цар і собі радіє, не напишається синами, вихваляє їх на всі лади.

А слуга за гріш тим часом потрюхикав на віслюкові до своєї хижки, зайшов та й мовить дружині:

— Вдалося полювання твоїм братам, з багатою здобиччю повернулися! А я хоча б дрібноту яку вполював! Піди до них, може, дадуть хоч трішки м'ясця, бо дуже вже хочеться поласувати свіжиною!

Не хотіла царівна, а таки пішла до царського палацу, стала просити дружин своїх братів:

— Вділіть і нам дещицю зі своєї здобичі, зробіть таку ласку!

— А більше нічого не хочеш? Посоромилася б жебрати! — накинулися ті на царівну. — Іди жуй свій овес, а до чужої таці рук не тягни! Краще розкажи нам, що там твій дурник уполював, яку здобич приніс? Певно, всього надбав — адже на віслюкові на полювання їздив!

Царівна мовчки слухала їх, але не йшла.

— То ти довго ще нам очі мулятимеш? — знову напустилися на неї дружини братів. — Довго ще стовбичити тут будеш? У нас і без тебе клопоту вистачає — он яка купа м'яса, і все треба зварити та посмажити!

Царівна із слізьми на очах пішла додому.

— Нізащо вже не піду до них! — заявила вона чоловікові. — Не хочу принижуватись перед ними!

Якось царівна з чоловіком гуляли в лісі. Коли бачать — стоїть у глушині хатина. Зайшли вони в неї перепочити. Царівна взялася готувати обід. А поблизу якраз полювали семеро царевичів. Потомилися, ледве не падають, та ще спрага мучить. Аж раптом помітили хатину, а над нею димок в'ється. Зраділи, сил їм відразу додалося, кинулися до неї, щоб скоріше води напитися, — а на порозі вже стоїть слуга за гріш.

— Води, скоріше нам води, бо помираємо від спраги! — ще здалеку закричали царевичі.

— Заходьте ж, заходьте в хату, гостоньки дорогі, відпочиньте з дороги!

— Ой, дай нам тільки водиці! Більше нічого не хочемо!

— Та що ви, що ви! Як можна пісною водою таких гостей пригощати? Ні, вам треба й підобідати! Тож заходьте, влаштовуйтесь зручніше, от-от і обід поспіє!

Нічого діяти, зайшли брати в хатину, розсілися, чекають обіду. Невдовзі господар приніс всіляких наїдків. Пообідали брати, хоч і не дуже шматок у горло йшов — так пити хотілося. А від гострих присмак іще дужче стала дошкуляти спрага.

Вніс нарешті господар величезний глек і мовив:

— Приніс я для вас, спраглих, повний глек холодної джерельної водиці. Але напитися дам тільки за однієї умови: якщо кожен з вас дасть мені поставити вам тавро на голові! Тоді пийте, скільки кому влізе!

Мусили царевичі погодитися. Слуга за гріш розжарив на вогні грошову монетку й кожному з братів поставив на голові тавро. А потім пріли вони холодну, чисту, запашну воду, забувши про все. Ледве відірвалися від глека, а тоді рушили додому.

Слуга за гріш і його дружина теж повернулися в свою хижку. Минув день, потім другий, а на третій пішов слуга за гріш до царя.

— Пресвітлий царю, — винувато мовив він, — ваші сини тяжко скривдили мене, а я покарав їх за це, може, й надто жорстоко! Ваші сини пограбували мене, і я їх покарав!

— Як? — сторопів цар, не збагнувши, про що йдеться. — Пограбували? Хто? Кого? Мої сини? Що ти зробив з царевичами, негіднику? Та як ти смієш наговорювати на них? Де таке видано, щоб царевичі оббирали жебрака?

— А виходить, що обібрали! — спокійно мовив слуга за гріш. — Ваші сини вкрали здобич, що я її вполював! А за це я їх затаврував.

— Хапайте його! Він із глузду з'їхав! — зарепетував цар. — Смердючий жебраче, як тільки язик у тебе повертається таке казати?

Тоді слуга за гріш мовчки розв'язав вузлика, в якому були ріг оленя, ікло кабана, хвіст тигра та кіготь лева.