Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
– Ласкаво просимо до Краю Жувачів, шляхетна чарівнице! Ми надзвичайно вдячні тобі за те, що ти вбила Злу Чаклунку Сходу і звільнила жувачів від рабства!
Коли Дороті почула ці слова, то дуже здивувалася. Чому це старенька назвала її шляхетною чарівницею? І взагалі, як вона могла вбити Злу Чаклунку Сходу? Дороті була твердо впевнена в тому, що вона – просто маленька дівчинка із Канзасу, занесена смерчем хтозна-куди, і що вона нікого не вбивала.
Бабуся чекала на відповідь, і тому Дороті сказала невпевнено:
– Ви дуже люб'язні, але, певно, це якась помилка. Я нікого не вбивала.
– Ти, може, й не вбивала, – посміхнулася старенька, – але це зробив твій будиночок. А загалом це одне і те саме. Дивися, – сказала вона, вказуючи рукою на ріг будинку, – он стирчать її ноги.
Дороті поглянула туди, куди вказувала бабуся, і злякано скрикнула. Справді, з-під будиночка виглядали дві ноги у срібних черевичках із загнутими носаками.
– Ой! – вигукнула Дороті, сплеснувши в долоні. – Виходить, будинок розчавив її, коли приземлився. Що ж тепер робити?
– Нічого вже не поробиш, – спокійно відгукнулася старенька.
– А кого розчавив будиночок? – поцікавилася До роті.
– Я вже казала: Злу Чаклунку Сходу. Багато років вона тримала в рабстві жувачів, примушувала їх трудитися на неї вдень і вночі. Але тепер вони отримали свободу й дуже вдячні тобі за це.
– Хто такі жувачі? – далі розпитувала Дороті.
– Це народ, який мешкає на сході цієї країни – там, де правила Зла Чаклунка.
– Ви теж із Краю Жувачів? – поцікавилася Дороті.
– Ні, я живу на Півночі, але товаришую з ними. Коли вони побачили, що їхня володарка загинула, то послали до мене гінця, і я одразу ж прибула до них. Я Чарівниця Півночі.
– Чарівниця? – вигукнула Дороті. – Справжня?
– Справжнісінька, – запевнила бабуся. – Але я добра чарівниця, і народ мене любить. На жаль, мої вміння не настільки великі, як були у Чаклунки Сходу, бо інакше я давно вже звільнила б жувачів.
– Я думала, всі чарівниці злі, – зізналася Дороті.
– І дарма! У Країні Оз усього чотири чарівниці, і дві з них – чарівниця Півночі та чарівниця Півдня – добрі. Ти мусиш узяти мої слова на віру бо я – чарівниця Півночі й не можу помилятися.
Але чаклунки Заходу й Сходу справді злі-презлі. Одну ти знищила, і тепер у всій Країні Оз лишилася тільки одна зла чаклунка – та, яка мешкає на Заході.
– Але тітонька Ем казала мені, що всі чаклуни й чарівниці померли у давнину, – заперечила Дороті.
– Хто така тітонька Ем? – поцікавилася бабуся.
– Моя тітка. Вона живе в Канзасі, там само, де і я.
Чарівниця Півночі задумано схилила голову, опустила погляд додолу. Потім підняла очі на Дороті й промовила:
– Я не знаю, де цей Канзас. Уперше доводиться чути про таку країну. Скажи мені, це цивілізована країна?
– Звісно!
– Тоді все зрозуміло. У цивілізованих країнах немає ані чаклунів, ані магів, ані чарівниць, але ми ще не маємо цивілізації, бо наші краї відрізані від решти світу. Саме тому в нас досі лишилися і чаклуни, і чарівниці.
– А хто вони?
– Наймогутніший чарівник – це Оз, – зашепотіла старенька. – Він має силу більшу, аніж усі інші чаклуни й чарівниці разом. А мешкає він у Смарагдовому Місті.
Дороті хотіла запитати ще щось, але цієї миті жувачі, які досі стояли мовчки, голосно закричали й почали показувати на ріг будинку, де лежала Зла Чаклунка.
– Що сталося? – стурбовано запитала в товариства Чарівниця Півночі, а коли подивилася сама, то розсміялася. Під будинком лишилися самі тільки срібні черевички, а ноги зникли невідомо куди.
– Чаклунка Сходу була така стара, – пояснила всім Чарівниця Півночі, – що швидко висохла на сонці. Тепер їй і справді кінець. А ці срібні черевички віднині належать тобі, юна чарівнице, можеш носити їх.
На цих словах вона нахилилася, підняла черевички, обтрусила з них пилюку і подала Дороті.
– Між іншим, Чаклунка Сходу надзвичайно пишалася цими черевичками, – повідомив один із жувачів. – Подейкують, вони не прості, а чарівні. Правда, ми не знаємо, що в них незвичайного…
– Мені треба хутенько повертатися додому, бо дядько Генрі й тітонька Ем, напевно, вже хвилюються, – сказала Дороті. – Чи не підкажете ви мені, в якому напрямку Канзас?
Жувачі й Чарівниця Півночі перезирнулися, потім подивилися на Дороті й похитали головами.
– На схід звідси, недалеко, – промовив один жувач, – простягнулася велетенська пустеля, й нікому не під силу її перейти.
– І те самісіньке на півдні, – долучився до розмови другий жувач. – Я був там і бачив її на власні очі. Південніше звідси лежить Край Ковтачів.
– А мені розповідали, – і собі додав третій жувач, – що і на Заході є велика пустеля. Там мешкають моргуни і править ними зла чаклунка. Усі мандрівники, які ризикнуть туди податися, стають її рабами.
– Я живу на Півночі, – сказала старенька чарівниця, – і моя країна теж межує із безкрайньою пустелею. Вона, як пастка, оточує всю Країну Оз. Боюся, дівчинко, тобі не лишається нічого, крім як зостатись у нас.
Коли Дороті почула це, вона гірко заплакала, бо їй було якось тривожно далеко від рідних, серед чужих і дивних людей. її сльози дуже засмутили добрих жувачів, ті дістали носові хустинки й собі заридали. А старенька чарівниця зняла свій капелюх, поставила його гострим кінцем собі на носа, промовила: «Один! Два! Три!» – і миттю капелюх перекинувся на грифельну дошку. А там з'явився чималий напис:
«НЕХАЙ ДОРОТІ ПРЯМУЄ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА».
Старенька зняла з носа грифельну дошку, прочитала, що там написано, й поцікавилася:
– Це тебе звати Дороті, люба дівчинко?
– Так, – підтвердила вона, далі схлипуючи й витираючи сльози.
– Тоді це тобі треба вирушати до Смарагдового Міста. Чарівник Оз тобі обов'язково допоможе.
– А де це Смарагдове Місто?
– У центрі нашої країни. Там править той самий могутній Оз, про якого я тобі казала.
– Він хороша людина? – перепитала Дороті з підозрою.
– Він хороший чарівник. А яка він людина і чи людина взагалі, сказати не можу, бо ніколи його не бачила.
– І як мені потрапити до Смарагдового Міста? – розпитувала Дороті.
– Тобі доведеться йти туди пішки. Це буде довга мандрівка, інколи приємна, інколи не дуже. Але я використаю всі свої чари, аби тільки вберегти тебе від лиха.
– Невже ви не підете зі мною? – у голосі Дороті вчувалася слабка надія, адже дівчинка розуміла, що старенька – поки що єдиний її друг у цій країні.
– Ні, цього я зробити не можу, зате поцілую тебе на прощання. Ніхто не посміє образити того, кого поцілувала Чарівниця Півночі.
Вона підійшла до Дороті й ніжно поцілувала її в чоло. Як з'ясувалося вже пізніше, після поцілунку залишився легкий ясно-червоний слід.
– Дорога до Смарагдового Міста викладена жовтою цеглою, – сказала чарівниця, – і знайти її нескладно. Коли побачиш Оза, не лякайся, а розкажи йому, що з тобою сталося, і попроси про допомогу. А тепер до побачення, люба дівчинко.
Троє жувачів низенько вклонилися Дороті, побажали їй щасливої дороги й подалися у своїх справах. Чарівниця ласкаво кивнула Дороті, потім тричі повернулася на лівому каблуку й, на превеликий подив Тото, зникла, наче й не було. Песик чимдуж загавкав, і явно із задоволенням – доки поруч стояла чарівниця, йому лячно було бодай загарчати.
Та Дороті антрішечки не здивувалася. Вона знала, що чарівниці саме так і повинні зникати.
3. Як Дороті врятувала Страшила
Коли дівчинка зосталася сама, то відчула, що зголодніла. Вона дістала із буфета хліб, порізала його, помастила маслом, і заходилася жувати бутерброди – звісно, не забула пригостити й Тото. Потім узяла відро, збігала до струмочка й набрала чистої води. Песик у цей час бігав поміж дерев і гавкав на пташок. Дороті побігла, щоб його вгамувати, й помітила, що гілля на одному з дерев ледь не ламається під щедрим урожаєм груш. Вона зрозуміла, що саме цього бракувало їй для чудового сніданку, й зірвала кілька найспіліших і найсоковитіших плодів.
