І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович (читать полностью книгу без регистрации TXT) 📗
І Мохобородько відчув, як у нього слабнуть руки й ноги. Голод і спрага терзали його, як і раніше, а тепер ось накинулись і душевні муки. Чи варто було про все розповідати Муфтикові? Можливо, повинен би все-таки промовчати? Але ж правда мимоволі вислизнула з його уст. Перед лицем смерті… Невже і в цей час він повинен був приховувати правду? Мохобородько не міг дати собі ради. Та що вдієш — правду вже сказано і поліпшити становище було ніяк. Він підійшов і влігся поруч Муфтика. Його друг схлипував, і, коли Мохобородько почув плач, його серце болюче стиснулось. Він зірвав з бороди останні брусничини й простягнув Муфтикові:
— Візьми, будь ласка.
Нічого іншого запропонувати нещасному другові він не міг. Тепер в його бороді не лишилося жодної ягідки.
— Дякую, — сказав Муфтик, засовуючи ягоди до рота, проте все ще схлипуючи.
Мохобородько лежав і думав: скільки ж це триватиме? Скільки ж отак триватиме?
І раптом: «Тук-тук-тук!»
Муфтик перестав схлипувати.
І знову: «Тук-тук-тук!»
«Ось нарешті прибула й стара з косою, — подумав Мохобородько. — Стукає у вікно. Зараз увійде…»
Він заплющив очі й став напружено чекати.
ПІВЧЕРЕВИЧКОВІ БЛУКАННЯ
Коли Півчеревичок розпрощався з Мохобородьком і пішов геть од намету краєзнавців, він був сповнений рішучості розпочати нове, самостійне життя.
«Врешті-решт я все-таки особистість, — думав він. — Чому я повинен увесь час плентатися за кимось хвостиком? Я і сам почуватимуся чудово, принаймні набагато ліпше, ніж разом з оцими так званими кумедними чоловічками».
— Півчеревичку! — долинув до нього тривожний вигук Мохобородька, одначе Півчеревичкове серце озлобилося, і він, не зупиняючись, крокував далі.
Якщо Мохобородько бажає неодмінно провести своє життя з вихованцем вовків, то, будь ласка, він аніскілечки не перечитиме. Адже в Мохобородька якісь вельми чудернацькі захоплення. Його приваблюють змії, вовчі вихованці тощо. А він, Півчеревичок, не хотів до кінця життя пов’язувати себе з таким товариством. Він обере іншу, свою самостійну дорогу…
— Півчеревичку! — знову гукнув Мохобородько.
Але той не відповів. Півчеревичок зробив свій вибір. Завдяки краєзнавцям, його очі відкрито, завдяки їм він побачив Муфтика наскрізь. Вихованець вовків, саме так. Усе-таки краєзнавці розбираються в такій справі. Нині, коли збігло чимало часу, Півчеревичку було дивно, що він одразу не збагнув якого роду-племені Муфтик. Хтозна, з якої шкури пошито його муфту…
«Ні і ще раз ні, — міркував розгніваний Півчеревичок. — Йому, Півчеревичку, Муфтик не потрібен. Ні Муфтик, ні Мохобородько. Він і самотою почуватиметься добре. Він-бо не якийсь там Муфтик, який через свою самоту ллє сльози. Не знаю, звідки взагалі причепився до Муфтика страх самотності? Напевне, звідтіля ж… із вовчого кубла. Напевне, в нього, так би мовити, стадний інстинкт у крові, не інакше. Якщо тебе постійно батожить стадний інстинкт, зрозуміло, не побажаєш жити осібно…» Досі Півчеревичок ступав навмання. Та і ось зупинився, щоб визначити напрямок. Де ж море? Очевидячки, десь попереду. Саме до моря він і вирушить. Купить пару пляшок смачного пінистого лимонаду, зариється в пісок і час од часу відпиватиме по ковточку або по два. Розчудесно! Лимонад бульбашить, а море шумить. Справжній відпочинок. Такий відпочинок він давно заслужив. Сонце, повітря, пісок, вода й лимонад! Що ти ще жадаєш, душо?!
Півчеревичок продовжував мандрувати далі.
Йому почав дошкуляти голод. Біля моря можна б, звичайно, спіймати риби. Безумовно, було б вельми непогано поласувати на березі смаженою рибкою. А втім, до моря, напевне, ще далеченько, а в лісі ж риба не клює. У лісі треба задовольнятися його дарами. Подумавши про це, Півчеревичок кинув погляд на землю, щоб нагледіти лісові дари, і тієї ж миті скрикнув. Змія! Отрутна змія, звиваючись, повзала просто перед його ногами. Ще крок-другий і наступив би на гадюку! Всього єдиний крок, і тоді… Тоді змія неодмінно впилася б отруйним зубом у його босі ноги! І що після цього сталося б із ним? Сам у лісі, уражений змією… Жахливо!
«Треба б трохи перевести подих», — подумав Півчеревичок. Від переляку в нього заслабли ноги, а серце мало не вистрибувало з грудей. Він озирнувся і трохи віддалік поміж розкішної пухівки помітив, гладесенький пеньок. Чудово! Він сидітиме на ньому, спочине й набереться сил і намітить, куди йти далі.
Але діставшись до пенька, Півчеревичок мало не закричав. Знову змія! Звернулася клубком на пеньку й гріється на осонні. Півчеревичка мов обсипало жаром. Що це йому, який майже босоніж, увесь час трапляються, змії?! Краще б вони вже шукали Мохобородька. Адже він — неабиякий друг усілякого гаддя. Невідомо, що він робить зараз. Чи знайшов Муфтика? Та що йому, Півчеревичку, до цього. У нього тепер свої турботи.
Півчеревичок не хотів більше спочивати. Змії на кожному кроці, де ж тут одпочинеш. Ох, як хочеться їсти!
Кумедний чоловічок попрямував далі й несподівано зауважив, що земля під ногами буцімто хитається. «Здається, що я змучений голодом, — подумав він. — Схоже, голова йде обертом. Конче треба щось під’їсти…»
І начебто на замовлення, Півчеревичок попереду помітив такі перестиглі ягоди — аж слинки потекли. Подібних ще ніколи не бачив. Яке щастя, що ягоди не подзьобало птаство! Вони як ожина, тільки жовті. Чоловічок нахилився, зірвав одну й поклав до рота. Вона розтавала на язиці, наче мед. Ура-а-а! Отже, питання про голод знято!
Він їв і їв. Чудово! Півчеревичок просто занурювався в блаженство. І з кожною з’їденою ягодою його настрій поліпшувався. Які ягоди! Які солодкі й соковиті! Як хороше! Погано, правда, що ні Мохобородько, ні Муфтик не можуть покуштувати цих ягід. Що як назбирати для Мохобородька й Муфтика?
Але ж він сам полишив Мохобородька й Муфтика? Невже це сталося? Як він міг утнути таку неймовірну дурницю? Таку тупу штуку!
Півчеревичок остаточно потамував голод. А що далі? Поміркувавши якусь хвилину, кумедний чоловічок майстерно зробив із лопухового листка кульок і почав збирати туди ягоди. Невеличкий запас, безумовно, завжди стане в пригоді.
Отже, Муфтик, як не крути, а може-таки, вовчий вихованець! Ну то й що? Нехай чий завгодно вихованець, головне, що він — Муфтик. А те, що Муфтик — це Муфтик — у цьому немає ні найменшого сумніву й бути не може. До речі, і він, Півчеревичок, у дитинстві не виховувався ангелами. Саме навпаки. Він поціляв із рогатки куди заманеться. І якщо помізкувати, якщо бути до останку щирим, то із Муфтика, оцього вовчого вихованця, вийшла б навіть більш сердечніша особа, ніж із нього самого.
І раптом Півчеревичкові спало на думку — він повинен якомога швидше знайти Муфтика й Мохобородька.
Вовчий вихованець?! Хіба ж отака дрібниця може когось збентежити? Аніскілечки! Адже всі вони, кумедні чоловічки, зі своїми дивацтвами й витребеньками!
Кульок наповнився до вінця. Ці неабиякі ягоди треба б неодмінно запропонувати Муфтикові й Мохобородьку. Варто лише, щоб сам через свою неуважність не з’їв усе з кулька до бубки!
Але дивно, що земля буцімто пливе під ногами. Адже він уже не голодний. Чому ж тоді голова йде обертом? Дивна пригода…
І знагла Півчеревичок зрозумів — земля справді коливається. З кожним його кроком земля ледь-ледь погойдувалась. Овва! Він же потрапив на болото!
Ну, звичайно, вода проступає між пальців. Болото є болото. І змії. Де ж іще плазувати гаддю, як не в мочарах. І ці на диво смачні ягоди… Чи це не морошка, про яку розповідав Мохобородько, коли вони вивчали карту перед тим, як в’їхати до лісу? Безумовно, це були ягоди морошки. З розмов Мохобородька морошка зростає переважно на болоті…
Тепер Півчеревичкові згадалося ще дещо. Муфтик говорив, що в лісі з одного боку — хлюпоче море, а з другого — простирається болото. Отже… Ти диви, що за чортовиння! Півчеревичок зрозумів, що він переплутав напрямок і замість того, щоб дістатися до моря, опинився в болоті. Добре, що вчасно це збагнув, інакше… Хтозна, що могло б статися, якби він ще далі забрів на болото. У будь-якому болоті завжди є трясовини, бездонні трясовини, які з невідворотною силою затягують свої жертви.
