Незнайко на Місяці - Носов Николай Николаевич (книги бесплатно полные версии .txt) 📗
Пооббивавши об двері кулаки й п'яти, Пончик вирішив повернутися до Незнайка й категорично зажадати, щоб той випустив його з ракети. Це рішення він, однак, не міг здійснити, бо забув, на якому поверсі лишив Незнайка. Довелося йому їздити по всіх поверхах, лазити по всіх кабінах, каютах, відсіках. Час був пізній. Пончик дуже втомився і до того ж страшенно захотів спати. Можна було б сказати, що Пончик падав від утоми з ніг, коли б він взагалі міг стояти на ногах. Через стан невагомості Пончик просто не мав змоги стояти на ногах, а плавав, як той карась у банці, раз у раз стукаючись головою об стіни й перевертаючись у повітрі. Зрештою він перестав будь-що розуміти. В голові в нього запаморочилось, очі самі почали заплющуватись, вибившись з останніх сил, він заснув саме в ту мить, коли піднімався в кабіні ліфта.
Незнайко тим часом спокійнісінько спав у харчовому відсіку й навіть не відчував, що космічний політ почався. Серед ночі, однак, прокинувся і ніяк не міг зрозуміти, чому він тут, а не вдома в ліжку. Потім він таки згадав, що навмисне заліз у ракету. Відчувши невагомість і звернувши увагу на рівномірний шум реактивного двигуна, Незнайко зрозумів, що космічний корабель перебував в польоті.
«Отже, поки я спав, Знайко й інші коротульки повантажились на корабель і вирушили на Місяць. Все вийшло точно, як я розрахував!» — подумав Незнайко.
Обличчя його розпливлося в щасливій усмішці, а всередині щось ніби затріпотіло від радості. Він уже хотів вилізти із своєї схованки, розшукати Знайка й признатися йому, що без дозволу заліз у ракету. Подумавши трохи, він вирішив усе-таки почекати, поки ракета відлетить далі від Землі.
«Сказати Знайкові завжди встигну. З цим ділом можна й не поспішати», — подумав Незнайко.
В цей час він згадав про Пончика і, оглянувшись довкола, сказав:
— Дозвольте, дорогі друзі, а де ж Пончик? Ми ж разом з ним залізли у відсік!
Раптом Незнайко помітив, що двері відсіку розчинені навстіж.
«Ага! Виходить, Пончик уже прокинувся й виліз, — догадався Незнайко. — Ну що ж, якщо так, то й мені нема рації тут самому сидіти».
Незнайко виліз з відсіку й, відчинивши двері ліфта, побачив у кабіні Пончика.
— А, ось ти куди забрався! — вигукнув Незнайко. — Відчуваєш? Уже летимо!
— Що? — спитав, прокидаючись, Пончик і позіхнув на весь рот.
— Летимо! — радісно закричав Незнайко.
— Куди летимо? — спитав Пончик і почав протирати кулаками очі.
— На Місяць! Куди ж іще?
— На який Місяць?
— Ну, на який… Не знаєш, який Місяць буває!
Тільки тоді Пончик почав розуміти, що сталося. Деякий час він очманіло дивився на Незнайка, а потім як закричить страшним голосом:
— На Місяць?
— На Місяць! — весело підтвердив Незнайко.
— Летимо?
— Летимо, в тім-то й річ! — закричав Незнайко і, не в силі стримати свою радість, кинувся обнімати Пончика.
Від страху в Пончика перехопило дух, нижня щелепа у нього одвисла, очі округлились, і він дивився на Незнайка переляканим нерухомим поглядом.
— А де ж усі інші? Ти не бачив їх? — спитав Незнайко, не помічаючи дивного стану Пончика.
— Я-я-к-і ін-ш-ші? — спитав, заїкаючись від хвилювання, Пончик.
— Ну, де всі коротульки? Де Знайко?
— А вони хі-хі-ба тут?
— А як же? Чому ж ми летимо, по-твоєму? Поки ми з тобою спали в відсіку, всі прийшли й вирушили в політ. Зрозумів? Зараз ми з тобою піднімемося вгору й знайдемо всіх у каютах.
Незнайко натиснув кнопку, й ліфт підняв їх поверхом вище.
— От здивуються, коли побачать нас! — сказав Незнайко, зупиняючись біля дверей однієї з кают. — Зараз ми ввійдемо й скажемо: «Здоровенькі були! От і ми!» Ха-ха-ха!
Тремтячи від сміху, Незнайко відчинив двері в каюту і, побачивши, що там нікого немає, сказав:
— Тут чомусь нікого нема!
Він зараз же заглянув у другу каюту:
— І тут чомусь нікого нема!
Ці слова він повторював кожного разу, коли заглядав у порожню каюту. Нарешті сказав:
— Знаю! Вони в салоні. Мабуть, там зараз відбувається якась важлива нарада, от усі й пішли туди.
Спустившись у салон, друзі пересвідчилися, що й там було порожньо.
— Та тут взагалі нікого нема! — вигукнув Незнайко. — Схоже, що ми в ракеті самі.
— Як — самі? — злякався Пончик.
— Так, самі, — розвів руками Незнайко.
— Хто ж тоді запустив ракету?
— Не знаю.
— Не могла ж ракета запуститися сама!
— Не могла, — погодився Незнайко.
— Отже, її хтось запустив, — сказав Пончик.
— Хто ж її міг запустити?
— Ну, не знаю.
Незнайко підозріло зиркнув на Пончика і спитав:
— Можливо, це ти її запустив?
— Я? — здивувався Пончик.
— Авжеж, ти!
— Як же я міг її запустити? — знизав Пончик плечима. — Я й не знаю, як її запускати.
— А чого ж ти виліз із відсіку? — спитав Незнайко. — Чому ж, коли я прокинувся, тебе в відсіку не було? Ти куди ходив, признавайся?
— Та я, розумієш, уночі передумав летіти й хотів піти додому, та, розумієш, заблукав у ракеті, а потім не міг відчинити дверей, от і передумав іти й зостався, — белькотів розгублено Пончик.
— А ти не натискував ніде кнопки? Адже щоб запустити ракету, досить натиснути всього одну кнопку. Зрозумів?
— Чесне слово, я ніде нічого не натискував. Я тільки попав ненароком у якусь маленьку кабіночку й натиснув там одну зовсім-зовсім маленьку кнопочку на столі…
— А-а-а! — страшним голосом закричав Незнайко і, схопивши Пончика за комір, потягнув у кнопкову кабіну. — Ану, признавайся, ти в цій кабінці був?
— 3-з-да-єть-ся, в цій, — роззявляючи рота, наче витягнута з води рибина, промимрив Пончик.
— Оцю кнопочку натискував?
— 3-з-да-а-єть-ся, цю, — признався Пончик.
— Ну так і є! — вигукнув Незнайко. — Отже, це ти запустив ракету! Що тепер робити?
— А чи не можна я-я-як-небудь зу-у-пинити ра-а-а-аке-ту?
— Як же її зупиниш?
— Ну, натиснути ще яку-небудь к-к-но-п-о-чку.
— Я тобі як дам кнопочку! Ти натиснеш кнопочку, ракета зупиниться, і ми з тобою застрянемо серед світового простору! Ні, вже краще полетимо на Місяць.
— Але ж на Місяці, кажуть, нічого їсти, — мовив Пончик.
— Нічого, тобі це корисно, схуднеш трошки, — сердито відповів Незнайко. — Іншим разом знатимеш, як без дозволу кпопочки чіпати!
Варто було Пончикові згадати про їжу, як його думки різко змінилися. Йому раптом страшенно захотілося їсти. Тепер він уже ні про що не міг думати, окрім їжі! Тому він сказав:
— Послухай, Незнайку, а чи не можна нам чогось поїсти? Адже я з учорашнього дня нічого не їв.
— Поїсти, що ж… Поїсти, мабуть, можна, хоча ти цього й не заслужив, — буркотливо відповів Незнайко.
Повернувшись у харчовий відсік, друзі відкрили термостат, у якому зберігалися гарячі космічні котлети, космічний кисіль, космічне картопляне пюре та інші космічні страви. Всі ці страви називалися космічними тому, що зберігались у довгих целофанових трубочках, на зразок ліверної ковбаси. Приставивши кінець такої трубочки до рота і здавлюючи її руками, можна було домогтися, щоб їжа попадала з трубочки прямо в рот, а це було дуже зручно в умовах невагомості. Знищивши по кілька таких трубочок, друзі закусили космічним морозивом, яке було напрочуд смачне. Це космічне морозиво мало тільки один недолік: від нього страшенно мерзли руки, бо ж весь час доводилося стискати холодну целофанову трубочку руками — інакше морозиво не могло попасти в рот.
Як тільки Пончик наситився, настрій у нього одразу поліпшився.
— Що ж, виявляється, і в ракеті можна добре попоїсти! — сказав він.
І йому вже здавалося, що нічого страшного не сталось і що ракета зовсім не летить, а стоїть собі на землі.
— Слухай, Незнайку, чому ти думаєш, що ми кудись летимо? По-моєму, нікуди ми не летимо, — мовив Пончик.
— А звідки ж, по-твоєму, стан невагомості? — відповів Незнайко.
— А пам'ятаєш, коли ми були вдома, я вдарився носом об стіл. Тоді ми теж нікуди не летіли, а невагомість була.
