Пригоди Незнайка і його товаришів - Носов Николай Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
— Оце і є наша лікарня, — сказала Синьоочка.
Розділ п'ятнадцятий
У ЛІКАРНІ
Сніжинка зупинилась біля дверей і смикнула за шворку дзвоника. Пролунав дзвінок: дзінь-дзінь! Двері відчинились. На порозі з'явилась нянечка в білому халаті й хусточці, з-під якої вибивалися золотаві кучерики.
— Ой, лелечко! — скрикнула вона й злякано сплеснула долонями. — Іще одного хворого привели! Вже нема де класти, слово честі! І де ви їх берете? Цілий рік лікарня стояла порожня, ніхто не хотів лікуватись, а сьогодні вже п'ятнадцятий хворий.
— Цей малюк зовсім не хворий, — відповіла Сніжинка. — Він прийшов провідати товаришів.
— А, тоді заходьте.
Малючки й Незнайко ввійшли до кабінету лікаря. Медуниця сиділа за столом і щось писала. Перед нею лежала купа лікарняних карток, в які записують хвороби хворих. Побачивши Сніжинку й Синьоочку, вона сказала:
— Ви, напевно, прийшли на хворих подивитись? Не можна, не можна! Ви забуваєте, що хворим потрібен спокій. А ви, Синьоочко, вже з пластирем на лобі? Поздоровляю! Я це передбачала. Хто-хто, а я вже знаю, що як тільки в домі заведеться хоч один малюк, то так і жди синяків і гуль.
— Ми зовсім не хочемо на хворих дивитися, — відповіла Сніжинка. — Хворих хоче провідати цей малюк, їхній товариш.
— Цьому малюкові я наказала лежати в ліжку, а він устав без дозволу лікаря і, як бачу, вже почав битися. Я не можу його впустити. Лікарня — не місце для бійки.
— Я зовсім не буду битись, — відповів Незнайко.
— Ні, ні! — строго сказала Медуниця і постукала своєю дерев'яною трубочкою по столу. — Малюки завжди кажуть: «Не буду», а потім все одно б'ються.
На цьому розмову з Незнайком було закінчено, і Медуниця повернулась до Синьоочки.
— А покажіть-но вашого лоба, любонько.
Вона відклеїла пластир і оглянула лоба Синьоочки.
— Пластир вам більше не потрібний, — сказала Медуниця. — Ходімте зі мною, любонько, ми погріємо вам лоба синім світлом, і синяка не буде.
Медуниця з Синьоочкою вийшли з кімнати. Незнайко побачив на вішалці білий халат і ковпак. Не довго думаючи, він одягнувся у цей халат, натягнув на голову ковпак, потім почепив на носа окуляри, що їх Медуниця залишила на столі, взяв дерев'яну трубочку, яка теж лежала на столі, і вийшов з кімнати. Сніжинка з захопленням дивилась на Незнайка, чудуючись з його кмітливості і винахідливості.
Пройшовши по коридору, Незнайко відчинив двері і опинився у палаті, де лежали його друзі-коротульки. Він підійшов до першої койки і побачив, що на ній лежить Бурчун. Лице в Бурчуна було насуплене й сердите.
— Як ви себе почуваєте, хворий? — запитав Незнайко, намагаючись змінити свій голос.
— Чудово, — відповів Бурчун і скорчив таку гримасу, наче збирався ось-ось умерти.
— Встаньте, хворий, — наказав Незнайко.
Бурчун нехотя підвівся й сів на койці, тупо дивлячись поперед себе. Незнайко приклав до його грудей дерев'яну трубочку й сказав:
— Дихайте!
— Ну, що це таке! — пробурчав Бурчун. — То встаньте, то ляжте, то дихайте, то не дихайте!
Незнайко постукав його по голові трубочкою і сказав:
— Ти, Бурчуне, зовсім не змінився. Бурчиш, як завжди.
Бурчун здивовано глянув на нього:
— Незнайко!
— Тихше, — зашикав на нього Незнайко.
— Слухай, Незнайку, виручи мене звідси, — шепнув Бурчун. — Я зовсім здоровий, слово честі. Я вдарився коліном, воно вже не болить, а мене тримають у ліжку, одежі не віддають. Уже сили більше немає! Я гуляти хочу! Розумієш?
Бурчун учепився за рукав Незнайка й не хотів його відпустити.
— Гаразд, — відповів Незнайко. — Потерпи трохи, я щось вигадаю. Тільки дай слово, що тепер слухатимешся мене, а якщо малючки питатимуть, хто придумав повітряну кулю, кажи, що — я.
— Добре, добре, — закивав головою Бурчун. — Тільки ти постарайся!
— Можеш не турбуватися, — заспокоїв його Незнайко.
Він підійшов до койки, на якій лежав лікар Пілюлька.
— Любий, виручай! — прошепотів Пілюлька. — Розумієш, як мені терпіти! Сам усе життя лікував інших, а тепер мене лікують!
— А хіба ти теж не хворий?
— Та який там хворий! На плечі маленький синяк, та під носом трохи подряпано. Зовсім мені не треба в лікарні лежати.
— Навіщо ж тебе тут тримають?
— Ну, розумієш, у них лікарня порожня, лікувати нікого, а їм хочеться доглядати хоч яких-небудь хворих. Це ж тобі малючки! А як лікують! Тьху! Зовні ставлять медові пластирі і пити дають мед. Це неправильно. Мазати треба йодом, а пити касторку. Я не згодний з таким лікуванням.
— Я теж не згодний, — подав голос із сусідньої койки Якосьбудько. — Ходити не дозволяють, бігати не дозволяють, грати в квача не дозволяють. Навіть співати не дозволяють. Одежу позабирали, всім дали по носовичку. Лежи та сякайся, от тобі і всі розваги.
— А навіщо ви пішли в лікарню?
— А вчора ми повипадали з кошика за містом і полягали спати. На світанку нас розбудили малючки і кажуть: «Звідки ви, малюки?» — «Ми, — кажемо, — летіли на повітряній кулі й розбилися». — «Ой, ви розбилися! Ой, вас лікувати треба! Ой, підемо в лікарню». Ми й пішли.
— І ніхто не хворий? — спитав Незнайко.
— Ні, один тільки Кулька хворий.
Незнайко підійшов до Кульки:
— Що тобі?
— Ногу вивихнув. Зовсім не можу ходити. Але не це мене тривожить. У мене, розумієш, Булька пропав. Будь другом, зроби добре діло, пошукай Бульку. Він, напевно, десь тут. Я ж же можу з місця встати.
— Гаразд, — сказав Незнайко. — Я знайду твого Бульку, а ти кажи всім, що я кулю придумав.
Незнайко обійшов усіх малюків і попередив, щоб казали, наче це він кулю придумав. Нарешті він повернувся до кабінету лікаря.
Сніжинка з нетерпінням ждала його.
— Ну, як почувають себе хворі? — спитала вона.
— Які вони хворі! — махнув Незнайко рукою. — Один тільки Кулька трошки хворий.
— Ой, то їх скоро випишуть? — зраділа Сніжинка. — Знаєте, що я думаю? Ми влаштуємо з нагоди видужання хворих бал. От весело буде!
— Не схоже на те, що їх збираються виписувати! — відповів Незнайко.
В цей час повернулись Медуниця і Синьоочка.
— Ви навіщо одягли халат? Що за самоуправство? — накинулась Медуниця на Незнайка.
— Ніякого самоуправства нема, — відповів Незнайко. — Просто я робив обстеження.
— Що ж показало ваше обстеження? — глузливо спитала Медуниця.
— Обстеження показало, що всі хворі, крім одного, здорові, і їх уже можна виписувати.
— Ні, ні! — злякалась Медуниця. — Ви уявляєте собі, що буде, коли ми випишемо одразу чотирнадцять малюків? Вони перевернуть місто догори дном! Жодної цілої шибки не залишиться, в усіх будуть синяки й гулі. Щоб запобігти захворюванню на синяки та гулі, ми мусимо залишити малюків у лікарні.
— А може, виписувати потрошки? — сказала Синьоочка. — Ну, хоч по одному малюкові на день.
— По одному — це мало, хоч би по два, — сказала Сніжинка. — Ми хочемо швидше влаштувати бал.
— Ну, гаразд, — погодилась Медуниця. — Ми складемо список і з завтрашнього дня почнемо виписувати по одному малюкові.
Сніжинка заплескала в долоні і кинулась обіймати Медуницю:
— Ні, по два, любонько! По два! Мені так хочеться, щоб вони швидше виписались. Та й вам хочеться піти на бал. Ви так чудово танцюєте!
— Ну, гаразд, по два, — змилостивилась Медуниця. — Почнемо виписувати найсмирніших. Ви повинні допомогти нам, — звернулась вона до Незнайка. — Хто з них найсмирніший?
— Та вони всі смирні! — вигукнув Незнайко.
— Оцьому я вже ніяк не повірю. Смирних малюків не буває. Для них неодмінно треба вигадати якесь діло, щоб вони забули про свої витівки.
