І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович (читать полностью книгу без регистрации TXT) 📗
Ошелешений Мохобородько не міг вимовити й слова, а його друг додав:
— Я добре розумію, чому Муфтик із такою радістю майнув од нас до вовчого кубла!
— Невже з радістю?! — вибухнув Мохобородько. — Ось так ти баляндрасиш про свого друга! Адже вовкулака затягнув його силоміць, ми ж бачили це на власні очі!
Півчеревичок промовисто усміхнувся.
— Хтозна, хтозна, — засумнівався він. — Сіроманець, можливо, впізнав у ньому свого колишнього вихованця. І Муфтик, до речі, й не опинався, бо, схоже, подумував про свіжину!
Мохобородько був обурений. Як отаке могло збрести в голову Півчеревичкові! Вовчий вихованець! Як тільки краєзнавці зронили кілька необдуманих слів, Півчеревичка наче підмінили. Неймовірно! І врешті-решт… І що б це значило, якби й справді Муфтик у дитинстві жив серед вовків? Це немає ніякого значення. Хто-хто, а вони знають його чи не найліпше. І куди там краєзнавцям або комусь іншому. І ось Мохобородько виснував:
— Якщо Муфтик і зріс поміж вовків, то це аніскілечки не вплинуло на його лагідну вдачу.
— Досі ми нічим не могли дорікнути йому, — кивнув Півчеревичок. — Та варто було йому єдиний раз стрітися з вовком, як у ньому заклекотіла вовча кров.
— Облиш, — зітхнув Мохобородько. — Ти вельми довго висів догори ногами, ось чому зараз у тебе каша в голові.
Півчеревичкове обличчя геть спохмурніло.
— Я принаймні довіряти Муфтикові більше не можу, — заявив він. — Адже невідомо, коли в ньому знов прокинуться-заграють вовчі пристрасті.
— І далі? — запитав Мохобородько. — Що в тебе ще?
Півчеревичок мав що сказати:
— Я був битим дурнем, коли дозволив Муфтикові заманити себе до лісу. Ох, мені паморочиться в голові. Я чудово проживу й без Муфтика. На мене чекає море. Мені пора вирушати.
Мохобородько був остаточно прибитий. Яка несправедливість! Хіба ж Муфтик заманив їх до лісу? Зовсім ні. Саме вони хотіли їхати через ліс, а Муфтик віддавав перевагу шосе. І в чому, власне, Муфтик винен? Ні в чому. А Півчеревичок…
— Я зараз же йду, — сказав Півчеревичок. — У мене дві ноги, і я рушаю. Це чудернацьке Муфтикове авто мені більше не потрібне!
— Ти з глузду з’їхав! — вигукнув Мохобородько.
— Я зараз же піду, — повторив Півчеревичок. — Ти підеш зі мною чи ні?
— Ні, — відповів Мохобородько.
Як він міг полишити Муфтика напризволяще? Хіба Муфтик повівся б отак? Ніколи! А Півчеревичок…
— На все добре, — кинув Півчеревичок.
— Отямся! — порадив Мохобородько. Але Півчеревичок уже пішов. Вирушив і все. Що це в нього закралося? Що це все має означати? Буцімто кошмарний сон…
— Півчеревичку! — крикнув Мохобородько. Той не відповів.
— Півчеревичку! — заволав Мохобородько удруге. — Повернись!
Але у відповідь лише дзвеніла тиша.
Мохобородько підступив до багаття і заходився гасити. Оці дивакуваті краєзнавці так необачно полишили вогнище. Мохобородько затоптував жарини, а сам позирав у той бік, куди попрошкував Півчеревичок. Багаття вже давно примерхло, а маленький чоловічок усе ще тупцював по містинці, де палав вогонь. Він не йняв віри, що Півчеревичок так просто полишив його. Та зрештою Мохобородько повірив у це. І тоді, скрушно зітхнувши, пішов під лісові шати.
ЩО СТАЛОСЯ З МУФТИКОМ?
Що ж таки сталося з Муфтиком?
Після того як краєзнавці запхнули його в рюкзак, кумедний чоловічок одразу намагався заснути. Він був змучений до краю і потребував гарного відпочинку, проте сон усе не приходив. Муфтик не міг зручно розташуватися. Йому було задушливо. І його думки снували, снували…
Отже, знов у заплічнику… Як і раніше, він у полоні краєзнавців.
Хіба й справді ніяк не можна порятуватися з рюкзака?
Із намету чулося похропування краєзнавців, так що звідтіля небезпека не загрожувала. У нього була можливість діяти. А як?
— Комірчику! — приглухувато гукнув Муфтик.
Собача дзявкнуло у відповідь, але допомогти своєму господареві не могло. Мотуззя рюкзака зав’язано тугим вузлом, і, зрозуміло, Комірцю, щоб зарадити в цьому, бракувало розуму й сили. Адже він лише був звичайнісінькою твариною. Єдине, що він міг зараз, — сидіти біля свого хазяїна й пильнувати.
Муфтик почав обмацувати руками навколо себе в заплічнику. Рюкзак було пошито з цупкої брезентової тканини. Ох, як би згодився зараз ніж, бо такого міцного матеріалу голіруч не пропороти. Одначе Муфтик ні ножа, ні якогось іншого предмета не мав. Що ж робити? У такій тканині й зубами дірку не прогризти; із цим би не впорався навіть істинний вовчий вихованець, зуби якого вигострювались-гартувались під час полювання на здобич. Певна річ, сидітимеш сиднем у рюкзаку, то й не втечеш нікуди. А може, все-таки?
«Варто спробувати всі можливості», — вирішив Муфтик і став дибки. Ну!
І диво дивне, йому пощастило пересунутися на кілька кроків уперед. Але все одно було ясно, що таким чином далеко не відійти. Напевне, до ранку сягнув би лісу, і тоді настав би кінець. Тому що там аніхто його не знайшов би і крику про допомогу ніхто не почув би. Як би там не було, а він залишиться в лісі.
Раптом Муфтик відчув, що йому стало набагато тепліше, ніж досі. Ага — вогнище! Рухаючись наосліп у мішку, він наблизився до багаття. Обережніше, не варто гарячкувати. Інакше, дивись, так можна й підсмажитися разом із рюкзаком.
І тут Муфтика осяяла думка. Що коли своїм спільником зробити вогонь? Якщо спробувати жариною пропалити дірку в рюкзаку? Це був небезпечний намір, але нічого кращого кумедний чоловічок намислити не міг.
Муфтик просувався все ближче до багаття і ось йому стало зовсім жарко. Та іншого способу звільнитися не було, тож мусив терпіти спекоту. Ще кілька кроків…
Що за незвичайний запах? Без сумніву, запах горілого.
Ага-а, справа просувається. Ох, тільки б раптово не спалахнути! Тільки б самому не згоріти разом із рюкзаком!
У Муфтика почався напад кашлю. Допоможи, Боже! Ой леле, дим огидно проникав у легені, з очей котилися сльози. Кумедний чоловічок дуже добре знав, що від диму можна навіть задихнутися. А тим часом ставало все спекотніше, нестерпніше. Витримати! Вистояти за будь-яку ціну!
І нарешті — жарини виправдали Муфтикове сподівання! У рюкзаку утворилася дірка з тліючими краями. Муфтик відчув, що дихати стало вільніше. Отвір збільшувався щомиті, проте кумедний чоловічок ще не міг вилізти на поверхню.
Що за голоси? Вірогідно, Комірець! Собача, повискуючи, дрібцювало навколо багаття. Воно хвилювалося, бо вельми переживало за Муфтика.
— Не бійся, Комірчику! — пересилюючи кашель, Муфтик намагався заспокоїти собача. — Зараз усе буде гаразд!
І по хвилі заплічник було пропалено настільки, що Муфтикові вдалося нарешті звільнитися.
Вільний! Живий, здоровий і вільний!
Муфтик хотів горлати з радощів, але боявся збудити краєзнавців. І окрім цього, з’ясувалося, що все-таки вигукувати ще рано — Муфтикова муфта зайнялася в кількох місцях.
Треба води! Але води не було.
Ох, яке нещастя! Нібито Муфтикова муфта замало постраждала від вовчих іклів! І так її добряче шматували й роздирали,, і тепер ось ще й облизували язики багаття.
Жаховисько! Муфтик раптово відчув, що повинен скинути свою муфту, проте несподівано якийсь потаємний голос прошепотів йому на вухо: «Лягай!»
Правильно! І Муфтик упав долі. Хвилину-другу він качався по землі, і омахи вогню пригасали, нібито їх збивала чаклунська сила. Муфтикову муфту було врятовано. Навіть і після вогненного виру Муфтикові пощастило залишитися самим собою. Він зостався справжнім Муфтиком, який і в безвиході не відмовиться від своєї муфти.
Знесилений кумедний чоловічок нерухомо лежав на землі. До нього причеберяв Комірець, метляючи хвостиком і турботливо облизав із його обличчя кіптяву.
Ну, суще тобі раювання… Як хороше було б зараз бодай трішечки спочити, бодай на кілька хвилин закрити очі й заснути… Заснути на цій же місцині — на голій землі.. Саме так, як Мохобородько… Та все ж Муфтик знайшов у собі стільки сил, щоб одігнати від себе згубні бажання. Він має якомога швидше тікати від намету, в цьому він аніскілечки не сумнівався.
