Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович (первая книга .TXT) 📗

Валерій Медведєв

БАРАНКІН, БУДЬ ЛЮДИНОЮ!

_{Малюнки АМБРОЗА ЖУКОВСЬКОГО}

_{Перекладено за виданням: Валерий Медведев, Баранкин, будь человеком! Издательство «Детская литература». Москва, 1967.}

Частина перша

БАРАНКІН, ДО ДОШКИ!

ПОДІЯ ПЕРША

Ганьба на всю школу!

Коли б я і Кость Малинін не примудрились схопити двійки з геометрії на самому початку учбового року, то, можливо, нічого такого неймовірного і фантастичного в нашому житті не приключилося б, але двійки ми схопили, а тому наступного дня з нами сталося щось неймовірне, фантастичне і, можна сказати, надприродне!..

На перерві, одразу ж після цієї прикрої події, Зінка Фокіна, староста нашого класу, підійшла до нас і сказала: «Ой Баранкін і Малинін! Ой, яка ганьба! На всю школу ганьба!» Потім вона зібрала круг себе дівчат і почала з ними, судячи з усього, готувати проти нас з Костем якусь змову. Нарада точилася впродовж усієї перерви, поки продзвонив дзвоник на урок.

Тим часом Алик Новиков, спеціальний кореспондент нашої стіннівки, сфотографував нас з Костем і зі словами: «Двійка скаче! Двійка мчить!» — приліпив наші фізіономії на газету, у розділ «Гумор і сатира».

Після того Ера Кузякіна, головний редактор стіннівки, кинула на нас свій нищівний погляд і просичала: «Ех, ви! Таку гарну газету зіпсували!»

Стіннівка, яку, за словами Кузякіної, зіпсували ми з Костем, мала справді дуже гарний вигляд. Вона була вся розмальована кольоровими фарбами, а на самому видному місці від краю до краю виведено яскравими літерами гасло: «Вчитися тільки на «добре» і «відмінно»!»

Чесно кажучи, наші похмурі. фізіономії типових двієчників таки не пасували до її святкового вигляду. Я навіть не витримав і послав Ерці записку: «Кузякіна! Пропоную зняти наші карточки, щоб газета стала знову гарною! Або, в крайньому випадку, закреслити гасло!»

Слово «гарною» я підкреслив двома жирними лініями, а «закреслити гасло» — трьома, проте Ерка лише стенула плечима й навіть не подивилася в мій бік… Подумаєш!..

ПОДІЯ ДРУГА

Не дають навіть опам'ятатися…

Тільки-но продзвонив дзвоник з останнього уроку, хлопці гуртом рвонули до дверей. Я вже збирався штовхнути двері плечем, але Ерка Кузякіна якимось чином встигла стати на моєму шляху.

— Не розходитися! Не розходитися! Будуть загальні збори! — закричала вона і єхидно додала: — Присвячені Баранкіну й Малиніну!

— І ніякі не збори, — крикнула Зінка Фокіна, — а розмова! Дуже серйозна розмова!.. Сідайте на місце!..

Що тут зчинилося! Всі хлопці почали обурюватись, грюкати партами, лаяти нас з Костем і кричати, що вони нізащо не залишаться. Ми з Костем репетували, звичайно, більше за всіх. Що це за порядки? Не встигли, можна сказати, отримати двійки, і маєш одразу ж загальні збори, ну, не збори, так «серйозна розмова»… Ще не відомо, що гірше. В минулому учбовому році такого не було. Тобто двійки у нас з Костем і в минулому році були, проте ніхто не влаштовував із цього ніякої пожежі. Проробляли, звичайно, але не так, не одразу… Давали, як кажуть, опам'ятатися. Поки такі думки роїлися в мене в голові, староста нашого класу Фокіна і головний редактор стіннівки Кузякіна встигли «придушити бунт» і примусили всіх хлопців сісти на свої місця. Коли гамір потроху ущух і в класі настала відносна тиша, Зінка Фокіна одразу ж почала збори, тобто «серйозну розмову», присвячену мені і моєму найкращому другові.

Мені, звісно, дуже неприємно згадувати, що говорили про нас з Костем Зінка Фокіна і решта наших товаришів на тих зборах, але попри все це, я розкажу все, як було насправді, не перекручуючи жодного слова й нічого не додаючи від себе…

ПОДІЯ ТРЕТЯ

Як в опері, виходить…

Коли всі повсідалися і в класі настало тимчасове затишшя, Зінка Фокіна почала:

— Ой люди! Це просто якесь лихо! Новий учбовий рік тільки-но розпочався, а Баранкін і Малинін уже встигли отримати по двійці!..

У класі знову зчинився страшенний галас, але окремі вигуки, звичайно, можна було розібрати.

— У таких умовах я відмовляюсь бути головним редактором стінної газети! (Це сказала Ерка Кузякіна.)

— А ще слово давали, що виправляться! (Мишко Яковлєв.)

— Трутні нещасні! Торік з ними панькалися, і знову все спочатку! (Алик Новиков.)

— Вирішили всі вчитися на «добре» і «відмінно» і от вам, маєте! (Елла Синицина.)

— Викликати батьків! (Ніна Семенова.)

— Тільки клас наш ганьблять! (Ірка Пухова.)

— Ганьба Баранкіну й Малиніну!! (Нінка і Ірка разом.)

— Та вигнати їх із нашої школи, і край!!! (Ерка Кузякіна.) «Гаразд, Ерко, я тобі пригадаю цю фразу».

Після цих слів усі заверещали в один голос, та так, що нам з Костею годі було добрати, хто й що про нас думає, хоча із окремих слів можна було вловити, що ми з Костем Малиніним — бовдури, тунеядці, трутні! Ще раз трутні, бовдури, телепні, егоїсти! І таке далі! І таке інше!..

Мене й Костя понад усе розгнівило, що голосніше від усіх горлав Венька Смирнов. Уже чия б корова, як кажуть, мукала, а його б мовчала. У цього Веньки успішність у минулому році була ще гіршою, ніж у нас з Костем. Тому я не втримався і теж закричав.

— Рудий, — гримнув я на Веньку Смирнова, — а ти чого репетуєш голосніше за всіх? Коли б першим викликали тебе до дошки, то ти б не двійку, а одиницю схопив! Тож помовч!

— Ех ти, Баранкін, — загорлав на мене Венька Смирнов, — я ж не проти тебе, я за тебе кричу! Я що хочу сказати!.. Я кажу: не можна після канікул одразу викликати до дошки. Треба, щоб ми спочатку оклигали після канікул…

— Смирнов! — гримнула на Веньку Зінка Фокіна.

— І взагалі, — кричав далі на весь клас Венька, — пропоную, щоб протягом першого місяця нікому не ставили ніяких запитань і взагалі не викликали до дошки!..

— То ти ці слова кричи окремо, — порадив я Смирнову, — а не з усіма вкупі!..

Тут знову всі заверещали в один голос, так, що вже не можна було дібрати жодного слова і взагалі не було змоги зрозуміти, хто з Веньчиною пропозицією згоден, а хто ні.

— Ой, тихіше, хлопці, — сказала Фокіна, — замовкніть! Хай скаже Баранкін!

— А що казати? Ми з Костем не винні, що Михайло Михайлович у цьому навчальному році викликав нас до дошки першими. Спитав би когось із відмінників, наприклад, Мишка Яковлєва, і все почалося б з п'ятірки…

Всі почали галасувати і сміятись, а Фокіна сказала:

— Ти, Баранкін, краще облишив би дотепи і брав приклад з Яковлєва.

— Ач, який прем'єр-міністр! — сказав я не дуже голосно, але так, щоб усі чули.

Хлопці знову засміялися. Зінка Фокіна зойкнула, а Ерка похитала головою, як доросла, і сказала:

— Баранкін! Ти краще скажи, коли ви з Малиніним виправите свої двійки?

— Малинін, — сказав я Костю. — Поясни…

— От причепилися! — сказав Малинін. — Та виправимо ми ваші двійки… тобто наші двійки…

— Коли?

— Юрко, коли ми виправимо двійки? — спитав мене Кость.

— А ти, Малинін, своєї голови на плечах не маєш? — закричала Кузякіна.