Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке) - Костецкий Анатолий (читать полную версию книги txt) 📗
-- Не скарб, а черв'якiв, -- викрутився Васько. -- По лящiв завтра пiдемо. А тобi що?
-- Ти поварнякай менi! -- розiзлився Бевзь. -- Я тобi таких лящiв надаю, що й черв'яки не знадобляться! -- I, радий своєму дотепу, дав Христофоровi по носi щигля й перескочив через паркан на вулицю.
Тюлькiн мовчки почухав носа, а Васько сердито сказав:
-- От уже Бевзь, так Бевзь! Ну, постривай, скоро ти в нас iншої заспiваєш! -- I вiн гордо помацав свої поки що досить слабенькi м'язи.
Друзi поставили заступ на мiсце, схопили портфелi, ще раз глянули на купу бадилиння, пiд якою ховалася канiстра, й помчали до школи.
Дорогою Васько знову спробував розпитати у друга про таємницю, але той лиш вiдмахнувся:
-- Пiсля урокiв розповiм, почекай!
Васько погодився -- бiльше чекав! -- i вже не" чiплявся до Христофора.
А пiсля урокiв Христофор, як i обiцяв, розкрив нарештi друговi таємницю свого генiального винаходу.
-- Ну, ти даєш! -- захоплено вигукнув Васько, дослухавши Тюлькiна. -- То давай скорiше експериментувати! -- Вiн, щиро кажучи, в глибинi душi дещо сумнiвався в необмежених можливостях суперклею, тож хотiв на власнi очi пересвiдчитися, що Тюлькiн не помиляється.
За кiлька хвилин хлопцi вже були в садку у Васька. Вони хутко розкидали бадилиння й заходились просто руками розгрiбати пухку землю. Вони гребли та гребли, але з кожною пригорщею землi їхнi обличчя видовжувались i видовжувались.
-- Здається, нема... -- ледь вичавив iз себе Христофор, коли яма була їм уже по лiктi. -- Ми так глибоко не закопували.
-- Може, ми помилилися? -- не вiрив очам своїм Васько. -- Може, вона там? -- непевно показав на другу купу бадилиння, крокiв за десять вiд першої, хоча й вiн сам, i Христофор чудово пам'ятали, що закопували клей саме тут.
-- Давай перевiримо, -- погодився Христофор, аби не стояти на мiсцi.
Певна рiч, пошуки нiчого не дали. I коли Тюлькiн уже от-от мав заплакати, Васько раптом вигукнув:
-- Та це ж, мабуть, Бевзь поцупив!
-- Точно! -- так i пiдскочив Христофор i раптом жахнувся: -Негайно бiжiмо! Треба його розшукати, щоб не сталося бiди! Адже коли вiн спробує скуштувати клею або намастить ним руку й прикладе до чогось -- йому кiнець!
Васько аж сiпнувся з переляку, побачивши стривожене обличчя свого друга. Хлопцi стрiмголов вискочили на вулицю.
Роздiл шостий
"ВАШ ПЛЕМIННИЧОК ЖЕНЯ..."
В цей час у тринадцятому номерi мiстечкового привокзального готелю сидiв за столом огрядний сивовусий та сивобородий чоловiк рокiв п'ятдесяти i щось старанно виводив на маленькому аркушику тонкого паперу.
Нарештi вiн поставив крапку, гигикнув, задоволено потер руки й перечитав написане, виправляючи граматичнi помилки:
Люба тiтонько!
Племiнничкiв поки що я не бачив. Але скоро ми зустрiнемося i приїдемо до вас погостювати.
Обнiмаю та цiлую.
Ваш племiнничок Женя.
Радiсно мугикаючи, сивовусий поклав папiрець на стiл, пiдiйшов до дверей, перевiрив, чи замкненi вони, i зник у ваннiй кiмнатi.
За кiлька хвилин там задзюрчала вода i почулося хекання. Та ось вода перестала бiгти, по пiдлозi зашльопали босi ноги, дверi ванної прочинились, i на порозi з'явився рудий, кирпатий чолов'яга без жодної волосини на обличчi i в трусах з яскравими соняхами. Тiльки зростом вiн був такий же, як сивовусий.
Вiн прочалапав до стiнної шафи, дiстав чемодан i, розгорнувши рушника, якого тримав у руцi, видобув з нього... борiдку й вуса! Потiм старанно струсив з них краплi води, вiдкрив чемодан i засунув усе те причандалля на саме денце. Тодi витяг з-пiд подушки невеличку пластмасову коробочку i знову сiв за стiл. Зробивши зi свого папiрця малесеньку кульку, вiн розкрив коробочку. Звiдти вiдразу ж випурхнув горобець, стрибнув на стiл, спритно дзьобнув паперову кульку, голосно цвiрiнькнув -- i вилетiв крiзь кватирку за вiкно.
Напевне, треба було б упiймати нахабного горобця -- адже той проковтнув листа тiтоньцi! Та рудий i вухом не повiв, а лише весело реготнув i коротко кинув:
-- Технiка!
I коли б хто почув його, певне, не зрозумiв би, що вiн мав на увазi. А рудий мав на увазi горобця, бо той був нiякий не справжнiй, а -- електронний!..
Тут, мабуть, час уже пояснити, хто ж вiн насправдi -- цей рудий чолов'яга. А був вiн надсекретним агентом iноземної розвiдки! Справжнього iменi вiн не мав, лише код -- "агент Z-003". Цей код помiж агентами його країни вважався одним iз найпочеснiших. Лiтера "Z" означала повну довiру начальства, гарантувала щомiсячну надбавку до основного заробiтку й давала право мрiяти раз на тиждень без усякого контролю. А таке право в його країнi мали навiть не всi мiнiстри. Адже коли людина почне мрiяти безконтрольно, вона неодмiнно намрiє щось дуже й дуже хороше, потiм захоче це хороше втiлити в життя -- а тут уже один крок до революцiї! Цього ж слова у тiй країнi боялися гiрше вiд вогню, тому й тримали величезний штат рiзноманiтних агентiв i не дозволяли нiкому мрiяти.
Звичайно, надсекретнi агенти класу Z були винятком: за них нiхто не боявся, бо вони мрiяли тiльки про найстрашнiшi й найогиднiшi речi.
Цифра 3 означала, що цей суперагент був не звичайний, а потомственний, третiй в роду, тобто шпигунством заробляли на хлiб i його батько та дiд. Два нулi перед цифрою свiдчили, що цей агент усе бачить i помiчає, бо дивиться завжди тiльки в обидва ока.
Z-003, який за своє шпигунське життя викрав три тисячi сто п'ятдесят сiм секретних документiв, поцупив у агентiв-конкурентiв сiмсот тридцять одну таємницю, засадив до в'язницi сто сiмдесят вiсiм безневинних людей, котрi дозволили собi помрiяти без дозволу верховної влади, й власноручно влаштував дев'яносто дев'ять державних переворотiв у далеких пiвденних країнах, зараз повертався додому пiсля здiйснення ювiлейного, сотого перевороту i радiсно очiкував на пiдвищення.
Ви, любi читачi, напевне, дивуєтесь: а яким чином цей суперагент опинився в нашому райцентрi? Що ж, послухайте!
Колись давним-давно, ще до революцiї, у мiстечку мешкав дiд агента -- помiщик i ледар. Вiн тiльки те й робив, що спав, їв та обдирав бiднякiв. Тож коли вибухнула революцiя, вiн вiдразу второпав: йому не простять його здирства. Не встигнувши навiть скласти валiзу, дiдуган чкурнув за кордон. А там, аби якось прохарчуватися -- працювати ж вiн не вмiв! -- i подався в шпигуни, тим самим започаткувавши родинну професiю. Коли ж помирав, то розказав онуковi, що, тiкаючи, закопав у саду свого маєтку скарб: золотi прикраси, дiаманти й чимало iнших коштовностей.
