Все - як насправдi (на украинском языке) - Костецкий Анатолий (книга регистрации .txt) 📗
I Вiтка простягла отетерiлому Сергiю якусь поiржавiлу залiзяку.
-- Що це? -- здивувався Кудлик.
-- А хто його зна! -- хихикнула Вiтка. -- Я у дворi знайшла. А ти бери, як дають. Головне -- увага, а не подарунок, нечемо!
Сергiй неохоче взяв iз рук Вiтки "подарунок" i запросив її до кiмнати. Вiн, як ви знаєте, був дуже вихованим хлопчиком i не мiг лишити гостя на порозi, ким би той не був!
-- О, дружечок-пирiжечок уже тут! -- пирснула Вiтка на Олега, заходячи в кiмнату. -- Моє вiтаннячко!..
Птурська клацнула пальцями перед Олеговим носом i гордо посунула до крiсла, де мовчки сидiв Дiма. Як ви вже, напевне, здогадалися, Вiтка його не бачила!
Вона хотiла вже гепнутись у крiсло, та Олег одним стрибком пiдскочив до неї i вiдштовхнув геть.
-- Не сiдай! -- скрикнув вiн. -- Крiсло поламане!
-- Подумаєш! -- скривила губи Вiтка. -- Я взагалi не збираюся з вами сидiти, моя мiсiя закiнчена! -- посмiхнулась вона й докинула: -Ти думаєш, чого я зайшла? Дружечка твого поздоровити? Дулю з маком! Я зайшла настрiй йому зiпсувати! Отак!
Вона показала сторопiлому Олеговi язика, крутнулася на мiсцi й, задерши носа, попрямувала до дверей.
-- Чао, iменинничку, чемпiончик iз плавання, -- кинула вона Сергiєвi i, вже вийшовши на схiдцi, додала: -- Попий за моє здоров'ячко кефiрчику, дурникам дуже корисно! -- I її сандалi зацокотiли по сходинках.
-- Ну й дiвчисько! -- пробурмотiв Дiма, який мовчки спостерiгав за всiєю сценою. -- Та начхай ти на неї, чого носа повiсив?
-- Неприємно все-таки, -- з досадою зiтхнув Сергiй.
Тут у кiмнату знов заглянула бабуся:
-- То ви передумали обiдати?
-- Нi в якому разi! -- заметушився Дiма, мабуть, боячись зостатися без обiду. -- Ми вже йдемо!
Що й казати -- обiд був знаменитий! На столi парувала тушкована капуста з м'ясом, лоскотав нiздрi духмяний запах борщу, свiтилася тонко нарiзана шинка, смажена качка так i танула в ротi, а пирiжки з картоплею були наче пух! Всi пили лимонад, виголошували тости на честь iменинника й багато смiялися. I все було так чудово, що Сергiй i думати забув про вреднючу Вiтку.
А пiсля обiду всi, трохи розморенi, перейшли в Сергiєву кiмнату. Сергiй вручив Олеговi марки з батькiвської посилки й показав кокосовi горiхи. Олег вiд щастя не знав навiть, на що спершу дивитися: на марки чи на горiхи! I тут Дiма запропонував усiм прочитати роздiл з його мемуарiв. Звичайно, всi з радiстю погодились, повмощувалися де хто, а Дiма полiз на крiсло й... раптом пiдскочив, немов ужалений!
-- Де?! -- несамовито зойкнув вiн, обмацуючи себе й своє крiсло. -- Де _вони_?! Куди вони подiлися?
-- Хто? -- не зрозумiв Олег.
-- Мої мемуари! Я поклав їх отут, -- Дiма ляснув по крiслу, -- а тепер їх нема! Ой, горенько! Ой, нещасний я!
-- Не бiдкайтесь так, -- спробувала заспокоїти його бабуся. -Давайте пошукаємо. Може, вони десь в iншому мiсцi?
I всi заходились нишпорити по кутках i закутках.
Але мемуарiв нiде не було! Мов корова язиком злизала.
-- Здається, я здогадуюсь, де вони! -- раптом ляснув себе по лобi Дiма. -- їх поцупило оте руде дiвчисько!
-- Точно! -- пiдтримав Дiму Олег. -- Вона така...
-- Що ж, -- кинув Дiма з погрозою в голосi, -- коли так -- я вiдправлю її у країну Навпакинiю!
-- Куди?! -- вихопилося в Сергiя.
-- У країну Навпакинiю, от куди! -- повторив Дiма сердито й пояснив: -- Є така країна, де все-все навпаки. А ми, Дiми, засилаємо туди найвреднючих дiтей. Я не так давно кiлькох послав, тому потрiбнi чарiвнi слова ще добре пам'ятаю.
Бабуся, Олег та Сергiй з недовiрою дивилися на Дiму.
-- Не вiрите? -- ображено кинув той. -- I не треба...
I раптом Дiма почав зникати.
Вiн прозорiшав просто на очах -- нiби танув у повiтрi.
-- Ой, -- перелякався Сергiй, -- що з вами?!
-- Нiчого, -- буркнув Дiма. -- Просто для тих, хто менi не вiрить, я зникаю -- назавжди!
-- Ми вiримо вам! -- вигукнули всi хором. -- Вiримо! Тiльки не зникайте, будь ласка!
-- Тодi iнша рiч, -- посмiхнувся задоволене Дiма i вiдразу ж набув попереднього вигляду. -- А тепер приступимо!
Дiма приставив до рота долонi, наче рупор, i вигукнув у стелю:
Гей, країно, краща в свiтi,
Забирай-но Птурську Вiту!
Кара-мара-бара-блюмс!
Та iще -- маленький плюмс!..
-- Все, вона -- там! -- упевнено сказав Дiма. -- Тепер i вiдпочити можна. -- I вiн полегшено плюхнувся у крiсло.
-- Ой, що це?! -- у ту ж мить вигукнув дiдок i... витяг зi щiлини мiж спинкою та сидiнням крiсла загальний зошит у пошарпанiй жовтiй обкладинцi.
-- Мемуари! -- здивувався Сергiй.
-- Вони, рiднесенькi! -- зрадiв Дiма й притиснув зошит до серця. -- Що ж, давайте тодi почитаю, я ж обiцяв.
-- А як же Птурська? -- перебив його раптом Сергiй. -- Виходить, ви її даремно в Навпакинiю вирядили?
-- Нiчого не даремно, -- буркнув Дiма. -- Вона й так заслужила.
-- Але ж батьки збожеволiють! -- сплеснула руками бабуся. -- Треба її негайно повернути!
-- Нiчого з батьками не станеться! -- пхикнув Дiма. -- Я зробив так, нiби вона до своєї бабусi ночувати поїхала. Хай трохи побiдкається, а завтра вранцi поверну її. Ну, слухайте! -- Дiма розкрив зошита, прокашлявся й урочисто почав: -- Роздiл перший. Я i закон всесвiтнього тяжiння. Одного серпневого дня я прогулювався яблуневим садом в Англiї. Сонечко припiкало добряче, й менi закортiло пити. Води поблизу не було, тож я здерся на першу-лiпшу яблуню й заходився смакувати соковитими, рум'яними яблуками. Раптом пiд моє дерево прийшов якийсь чоловiк i вмостився пiд ним. Я його вiдразу впiзнав: це був вiдомий фiзик, астроном i математик Iсаак Ньютон. Вiн сидiв i паличкою писав щось на землi. Потiм зламав її, пожбурив у траву, а все написане витер ногою. У цю мить менi страшенно залоскотало в носi, я не втримався й так голосно чхнув, що з дерева, на якому я сидiв, посипались яблука, й одне, найбiльше, щосили буцнуло фiзика по макiвцi. Раптом вiн зiрвався з мiсця i стрiмголов кинувся геть... Лиш через двадцять рокiв я дiзнався, що це моє яблуко допомогло Ньютоновi вiдкрити закон всесвiтнього тяжiння!.. Звичайно, моя природжена скромнiсть не дозволила менi на той час розповiсти вченому свiтовi про свою роль у цьому вiдкриттi... Але нащадки мене згадають!
На цьому Дiма закiнчив i гордо глянув на всiх: ну як, мовляв, сподобалось?!
-- Неймовiрно! -- вигукнула захоплено бабуся. -- Тепер я знатиму, хто допомiг Ньютоновi. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англiї?
