Хочу лiтати ! (на украинском языке) - Костецкий Анатолий (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
-- Справдi проблема! -- погодився Iгор.
-- Треба пiти до сусiда, -- сказала Наталка, -- i попросити дозволу.
-- А як iз ним говорити? -- поспитав я. -- Ти ж бачила, який вiн!
-- Та чого там! -- перебив мене Борис. -- Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове мiсце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!
З Борькою ми вiдразу погодились: говорити з дорослими вiн умiв! На уроках, коли хтось чогось не знав i його могли викликати, Борис завжди виручав. Вiн умiв так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього "конька", що тi й не помiчали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались -- урок уже кiнчався.
Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусiднього будинку.
5
Подзвонили у дверi. Нiхто не вiдгукнувся. Ми оглянули будиночок i побачили: крайнє вiкно, щiльно запнуте цупкою сiрою фiранкою, вiдчинене. Отже, вдома хтось є.
-- Нащо та фiранка? -- здивувалась Наталка. -- Крiзь неї ж повiтря не проходить.
-- Дзвони, Толику, ще! -- наказав Iгор, i я вдруге натис на кнопку.
-- Чого треба? -- раптово долинуло з вiкна. -- Зачекати не можете?!
Роздратований голос пролунав так рiзко, що горобцi лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвiту, а ми розгубилися.
-- А може, ну його?.. -- поспитав обережно Борька.
У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з'явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:
-- А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку -- я ось-ось!..
Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало -- i на порозi з'явився сусiд iз широко розставленими руками.
-- Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!
Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.
-- Проходьте, гостоньки, до кухоньки, -- iшов попереду сусiд. -Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам...
Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.
-- Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!
-- Анiскiлечки не турбуєте! -- заторохтiв дiдуган. -- Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, -- купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..
Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати -- незручно...
-- I все ж пробачте, що заважаємо, -- мовив Борис. -- Ви ж, здається, робите якiсь дослiди? Ми бачили, як ви пробiрки носили.
Капiтон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосмiхався:
-- Так-так, розумничку мiй, я трiшечки хiмiєю, так би мовити, займаюся, у вiльну часинку.
-- Ой, цiкаво! -- вихопилось у Наталки. -- А що ж ви робите?
-- Та чого розказувати, -- вiдмахнувся дiдуган, -- самi згодом дiзнаєтесь! -- I якось так дивно й таємниче посмiхнувся, що менi аж мурахи по спинi забiгали...
-- Ну, викладайте свою справоньку! -- всiвся нарештi сусiд. -- Я весь такий уважненький!
Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: "дiтоньки", "пенсiонерчик", "уважненький"! Але доводилось терпiти: кожен говорить, як може!
Борис набрав у груди якомога бiльше повiтря i вiдтарабанив сусiдовi наше прохання.
-- Та хiба ж це проблемочка? -- вишкiрився дiдуган. -- Та грайтеся собi на здоров'ячко, хоч луснiть! -- I вiн знову недобре зблиснув колючими очицями.
-- Тодi спасибi вам, -- поважно подякував Борька, -- ми скористаємося з вашої люб'язностi. А тепер -- вибачайте, ми пiдемо.
Капiтон Порфирович заметушився, пiдскакував до кожного з нас, навiщось тис кожному руку.
-- Ви ж, любесенькi мої, заходьте, не полишайте на самотиночцi старесенького, кхе-кхекс, пенсiонерчика! Та грайтеся -- коли тiльки схочете. А за це менi теж дещо, кхе-кхекс!.. -- I дiдуган задоволене потер долонi.
Такий поворот дiла нас трохи здивував i насторожив.
-- А що вам потрiбно!-- обережно спитав Iгор.
-- Анiчогiсiнько! -- замахав руками сусiд. -- Згодом домовимось. Нiчого дорогесенького я не вiзьму, просто мiнятися люблю з дитинства... Ну, не буду вас бiльше затримувати, iдiть собi! -- I вiн провiв нас аж до хвiртки.
-- Щось не подобається менi цей "пенсiонерчик"! -- мовив Iгор, коли ми трохи вiдiйшли.
-- Та й менi теж, -- погодився я. -- Надто вже чемного вдає. I ще якийсь обмiн! Що вiн хоче вiд нас?
-- Чого голову сушите? -- перервав нас Борька. -- Сказала ж людина: мiнятися любить. Ну, попросить по хлiб пiти чи грядку виполоти -- от i все!
-- Ми б i так зробили, -- сказала Наталка, -- не обов'язково за щось! А от посмiшка його i справдi -- бр-ррр! -- I вона аж плечима пересмикнула, нiби вiд холоду.
-- Стривай! -- ухопив мене за руку Iгор. -- Пам'ятаєш, Корнелiй казав: "Стережiться сусiда!"? А що, коли вiн мав на увазi Капiтона Порфировича!
Я раптом подумав те ж саме.
-- От що, -- сказав я, -- треба побалакати з Корнелiєм!
6
Прибiгши додому, я вирiшив вiдразу ж розпитати про дiдугана в Корнелiя. Але спершу треба було якось пiдлеститись. Сьогоднi в нас саме були коропцi, мама купила в обiд. Я вибрав чималенького i звернувся до Корнелiя, що дрiмав на кухнi.
-- Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!
Корнелiй розтулив одне око, поглянув на мене, перевiв погляд на коропа, встав, потягся, а тодi лiниво, нiби неохоче, вийшов з-пiд батареї i лапою взяв рибу.
З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, вiн хрумав коропа й задоволено муркотiв. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, пiд батарею.
-- Корнюсю, -- звернувся я до нього. -- Давай трiшки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.
Вiн зиркнув на мене i щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортiло пiсля такого обiду поспати, а тут я зi своїми балачками.
-- Корнюсю, наш новий сусiд -- це не той чоловiк, про якого ти колись казав?
Кiт мовчки дивився на мене.
-- Його звуть Капiтон Порфирович? -- уточнив я.
Кiт мовчав. Вiн замружив очi i, здавалося, засинав.
"Ех, -- подумав я, -- дав маху! Треба було спершу поговорити, а потiм годувати його!"
Трохи засмучений, я всiвся за уроки.
Щиро кажучи, з тiєї ночi, коли ми вiдкрили для себе польоти, Корнелiй бiльше нiколи не розмовляв з нами. Тож iнколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тодi?.. Але, напевне, все було таки насправдi! Просто Корнелiй бiльше не говорив, бо не хотiв. А схоче -знов заговорить!
