Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗

Згадав я це діло, й мене немов осяло: гармату, звичайно, з підтяжок не зробиш, а рогатку — чому б ні? Й ось я хапаю шість пар тугих резинових підтяжок і влаштовую на палубі отаку рогатку збільшених розмірів.

Ну, а далі зрозуміле: заряджаю її невеличким якорем, потім ми разом із Фуксом лебідкою натягуємо її якнайтугіше. Я командую:

— Увага!

Потім обрубую кінець, і якір здіймається, несучи з собою тонкий, але міцний канат. І бачу — порядок! Якір узяв.

А через півгодини ми вже були на березі, й наші сокири дзвеніли, порушуючії урочисту тишу незайманого лісу.

Звичайно, важкенько довелось удвох, але справилися. Добре справилися.

Тайфун пошкодив нас неабияк, довелося, знаєте, заново проконопатити борти, просмолити всю яхту, а головне — поставити новий рангоут і такелаж. Довелося попрацювати на славу. Але зате все полагодили. А з щоглою просто чудово в нас уладналося: вибрали невеличку струнку пальмочку, викопали разом з корінням, та так і поставили всю. Зверху закріпили, як належить, вантами, а внизу, в трюмі, замість баласту насипали землі, полили й, знаєте, прийнялася наша щогла.

Ну, потім викроїли паруси, зшили, підняли й пішли.

Керувати судном з таким оснащенням, зрозуміло, трохи незвично, зате є й вигоди: листя над головою шумить, зелень радує око… Потім плоди на пальмі дозріли, й так це приємно, знаєте: стоїш на вахті, спека, мучить спрага, але досить вам трошки піднятись по щоглі, й у руці у вас молодий кокосовий горіх, повний свіжого молока. Просто не яхта, а плавуча плантація…

Йдемо так, поправляємось на фруктовій дієті, держимо курс до місця можливої посадки Лома. День ідемо, два йдемо. Й от на третій день по носу в нас відкрилася земля. В бінокль видно: порт, вхідні знаки, місто на березі… Зайти б, звичайно, непогано, але я, знаєте, утримався, не пішов. Там взагалі-то іноземців не дуже привітно тоді приймали, а в мене, тим більше, особисті рахунки з паном Кусакі. Ну його до біса.

РОЗДІЛ XVIII

От я й пішов стороною. Іду. День пройшов — нічого, а вночі опустився туман. Такий туман — нічого не видно, хоч око виколи. З усіх боків сигнали, гудки, сирени виють, дзвонять дзвони… Тривожно, але зате, знаєте, весело. Та тільки не довго тривала ця веселість. Чую, летить на нас бистрохідне судно. Придивився, бачу — міноносець на повному ходу. Я — право на борт. Дивлюсь, і він право на борт. Я вліво, й він вліво…

І от, розумієте, страшенний удар, борти затріщали, вода хлинула на палубу, й «Біда», розсічена пополам, почала повільно занурюватися в безодню.

Ну, бачу, кінець!

— Фукс, — кажу, — беріть рятувальний круг і пливіть прямо на вест. Тут недалеко.

— А ви? — питає Фукс.

— А мені, — кажу, — ніколи. Ось запис треба зробити в журналі, з судном попрощатися, а головне, мені туди не по дорозі…

— І мені, Христофоре Боніфатійовичу, теж не по дорозі. Не тягне мене туди.

— Даремно, Фукс, — відказую, — там усе-таки берег, різні красоти, священна гора Фузіяма…

— Та що красоти! — відмахнувся Фукс. — Там з голоду ноги витягнеш. Роботи не знайдеш, а за старим фахом, по картярській лінії, ми в порівнянні з ними нічого не варті. Облуплять живцем, старцями пустять. Я вже краще з вами.

І так мене зворушила ця вірність, що я відчув приплив сил. «Ех, — думаю, — рано панахиду правити!» Оглянув розміри пошкоджень, дістав сокиру.

— Аврал! — командую. — Всі наверх! Снасті геть, рубати щоглу!

Фукс радий старатися. Таку енергію проявив, що я просто здивувався. Та й то сказати: ламати — не будувати, душа не болить.

Ну, й не встигли ми озирнутись, пальма наша вже за бортом. Фукс зіскочив туди, я йому передав деякі цінності. Кинув рятувальний круг, компас разом з нактоузом, пару весел, анкерок води, з гардероба дещо…

А сам все на палубі, на «Біді». Й от відчуваю, настає остання хвилина: корма здибилась, корпус занурюється, зараз порине…

В мене сльози бризнули з очей… І тут, знаєте, я хапаю сокиру й власною рукою вирубую кормову дошку з літерами…

Ну, а потім у воду й — до Фукса на пальму. Сідаю верхи й спостерігаю, як океан поглинає залишки мого багатостраждального судна.

Й Фукс спостерігає. І бачу — в нього теж сльози на очах.

Я простяг йому руку.

— Нічого, — кажу, — не сумуйте, ми ще з вами поплаваєм. Чи таке ще буває…

Так. Ну, знаєте, подивилися ще на те місце, де хвилі зімкнулись над судном, і почали влаштовуватись. І, уявіть, улаштувалися не без комфорту.

Звичайно, після яхти трохи бракує комфорту, але все ж найнеобхідніше було в нас. Установили компас, сяк-так зробили невеличкий парус із старої тільняшки, рятувальний круг на гілку повісили, а кормову дошку я замість письмового стола пристосував.

Загалом, усе добре, от тільки ногам мокро.

Й ось одного дня бачимо — ззаду, за кормою, димок. Я вже думав — знову той міноносець, але виявилося, що то просто «купець», бродячий пароплав під англійським прапором. Я не хотів просити допомоги: як-небудь, думаю, сам доберусь. Але тут таке вийшло.

Я, коли помітив судно, одразу ж дістав письмове приладдя і став робити відповідний запис у вахтовому журналі. А капітан цього пароплава, з свого боку, помітивши нас, узяв підзорну трубу й, розуміється, виявив не зовсім блискучий стан нашого судна, якщо можна назвати судном таке спорудження.

Але він усе ж вагався, чи йти нам на допомогу, оскільки ми не виявляли ознак паніки й не подавали відповідних сигналів…

Ось тут-то, розумієте, обставини й склалися так, що він несподівано змінив своє рішення.

Я, бачите, якраз у цей час закінчив запис і поставив свій тимчасовий стіл, так би мовити стійма. Й ось літери блиснули. Капітан побачив слово «Біда» й прийняв його за заклик на допомогу або за сигнал біди, чи що. Ну, повернув до нас, а через півгодини нас уже підняли на борт, і ми з капітаном за чаркою рому обговорювали цей забавний випадок…

Так. Пальму я йому подарував, він її в салоні наказав поставити, весла, компас теж віддав, а собі залишив круг і кормовий напис. Все-таки, знаєте, згадка.

Ну, посиділи. Він розповів, що йде в Канаду по ліс, потім про новини поговорили, потім він пішов, а я залишився ще почитати свіжі новини.

Сиджу, перегортаю газети. Ну, що там в газетах! Здебільшого реклами, комікси, вигадки, всяка дезінформація… І раптом — заголовок на всю сторінку:

Я зацікавився, зрозуміло. Читаю і бачу — весь цей галас через Лома. Він, виявляється, на своєму змієві знизився біля самої Фузіями. Тут, звичайно, зібрався натовп, змія розірвали на шматки, розібрали на пам'ять.

А змій той був з газет! Ну й взялася за цю справу поліція. Обвинуватили Лома в незаконному провозі забороненої літератури. Я не знаю, чим би це скінчилося, але тут, на щастя, небо заволокло хмарами, пролунали глухі підземні удари… Натовп охопила паніка, й всі розбіглися, нажахані.

На схилі священної гори тільки й залишились мій старший помічник і чини японської поліції.

Стоять, дивляться одне на одного. Земля під ними коливається… Це, розуміється, незвичний стан для поверхні нашої планети, й у багатьох він викликає різні прояви страху. Але Лом — він, знаєте, все життя на борту, звик до качки… Ну й не зумів належно оцінити грізну силу цієї події, пішов не поспішаючи вверх по схилу гори. А тут, розумієте, як то кажуть, «Земля розверзлася», й широка тріщина пролягла між утікачем і погонею. А потім все покрилося сажею і темрявою невідомості»