Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗

— Зажди, Мочіто! — гукнув позаду хлопчик.

Стеля нависла так низько, що дряпала йому спину, Висота печери тут була футів [7] зо два, не більше. Цуценя не вгавало.

— Я тут, Мочіто, — сказав хлопчик.

Руки й ноги у нього були в глині, але він таки домігся свого. Коли цуценя побачило його поруч, то перестало гавкати, лиш гарчало,

— Побачимо, що тут, Мочіто.

Хлопчик не взяв з собою ліхтарика, тому діяти доводилося наосліп. Він почав обережно обмацувати долівку навколо себе. Нічого не знайшовши, вирішив трошки просунутись уперед і ще пошарити рукою.

Кінець кінцем щось таки знайшов. Його права рука потрапила в порожнечу. Це був отвір. Досить широкий, щоб пролізти людині. Пако підсунувся ближче. Простяг руку, але дна не дістав. Тоді знайшов камінець і кинув його вниз. Камінець упав десь близько внизу. Мочіта загарчала.

«Неглибоко», — зміркував хлопчик.

Він присунувся до отвору і спустив туди ноги. Почав сповзати, аж поки завис на руках.

«Тут можна впасти, — подумав він. — А як же потім вилізти нагору?»

Хлопчик вибрався назад і примостився, коло отвору перепочити.

Раптом він насторожився, та й Мочіта почала гавкати. Чути було якийсь дивний звук, і часом щось неначе шуміло. Пако прислухався. Цей звук йому щось нагадував. Що ж це таке? І тут він зрозумів.

«Який я дурний, — сказав Пако сам до себе, — Це ж море. Море б’ється об скелі».

Але відразу ж заперечив собі. Як море? Море під землею?

Мочіта гавкала далі. Хлопчик зрозумів, що більше нічого не може вдіяти.

«Найкраще вертати назад, — вирішив він. — Але я ще прийду. Візьму ліхтарик та мотузок і повернусь. Треба з’ясувати, чому знизу долинає шум моря».

Через півгодини Маркос у таборі розповідав близнятам новини:

— Хасінто подався на берег, сів у човен і ловить рибу у відкритому морі.

Аліна, яка вже розказала про бачене в хатині, була в цей час разом із Селестіно на березі. Пепе та археологам не пощастило в пошуках. Що ж до відкриття Пако, то всі погодились, що туди треба сходити з мотузком і ліхтариком.

— Цей старий дуже худий і кудлатий, — розповідав Маркос далі.— І не схоже, щоб він розмовляв сам із собою, бо коли я йшов за ним назирці, він не розкрив рота.

У цю хвилину в таборі з’явилась Аліна. Пако, що саме дивився в її бік, скам’янів — лише в кількох метрах за дівчинкою, яка ні про що не здогадувалася, йшов чоловік. То був Хасінто.

— А де тато? — спитав її Маркос і аж тоді помітив старого.

Миттю хлопчик кинувся до Аліни, відтрутив її І став поміж Хасінто й своїми друзями.

— Що ви хочете? — суворо звернувся він до старого.

— Я… — почав чоловік і затнувся. Здавалося, йому важко було говорити. — Я тільки хотів подивитись… — Він дістав з кишені сорочки маленьке фото й показав його Аліні.— Вона схожа на мою доньку.

Тут нагодився Селестіно.

— Що сталось? — спитав він, але, побачивши Хасінто, замовк.

Двоє чоловіків дивилися одне на одного. Маркос, що уважно розглядав непроханого гостя, помітив, як збентеження старого поступово зникало і обличчя його прояснилось.

— Добридень! Ти, бува, не Селестіно? — спитав, на превеликий подив дітей, чоловік.

— Так, Хасінто. А це мої діти — Маркос і Аліна.

— Аліна… — повторив з ніжністю Хасінто. — Аліна. Як вона схожа на…

— На Росіту? — докінчив Селестіно за нього.

— Так. Ти пам’ятаєш? Це було тоді, коли американці зайняли наші землі й жандарми примусили нас піти з них. Ти був ще тоді малий, але й тобі перепало. Пригадуєш? Мені з Росітою довелося сховатись у печерах, і вона там занедужала. Ніяке зілля не могло зарадити… А все ті печери. Вони забирають здоров’я.

— Це правда. Але жити самотньо ще гірше. Чому ти не перебираєшся до нового селища?

Хасінто зніяковів. Дітям здалося, що він вагається.

— Бачиш, на узбережжі не все гаразд. Іноді я чую вночі дивні звуки й голоси…

У Маркоса відразу ж промайнув спогад.

— Це непевне місце. Дарма ви сюди прийшли. А я звик. Не можу піти звідси. Тут… моє життя, — сказав старий, похиливши голову. Потім підвів очі й поглянув на дівчинку. — Прощавай, Аліно. — І зник у соснах.

Діти не промовили й слова, приголомшені такою несподіванкою.

— Нумо збиратись, — сказав Селестіно і заходився лаштуватись у дорогу. — Час додому.

Діти взялися до роботи. Кожен щось робив. Аліна першою порушила мовчанку, бо її розбирала цікавість:

— Тату, а що було далі — після того, як вас вигнали з цих земель?

— Мій батько, Мануель і я переховувались тут недалеко, поки старий помер. Потім ми вдвох подалися до Сьєрри [8] партизанити. Після перемоги революції землю в американців відібрали й віддали селянам. Ось відтоді Белісаріо й має садибу.

— А Хасінто не дали землі? — спитав Пако, згортаючи намет.

— Чому ж? Давали. Але він відмовився. Попросив тільки чомусь, щоб йому дозволили жити на узбережжі.

Аліна подумала, що Хасінто після знегод і страждань, мабуть, трохи схибнувся і, знайшовши скарб, не здав, а десь переховав його. Тому він і залякує їх вигаданими історіями про таємничі випадки та нічні голоси на узбережжі. Вона майже не мала сумніву: скарб у Хасінто.

— Гаразд, ходімте, — сказав Селестіно, коли все було зібрано.

Кожен узяв свою ношу, і вони потихеньку рушили порослим схилом до Берегової Брами. Дійшовши до ущелини, діти озирнулися.

— До побачення, сосни й печери! — сказав Пако, якому страшенно не хотілося йти звідси. — Ми повернемось.

Але це було не так просто. Зовсім не просто.

Розділ XII

БАБУСЯ ЗНОВУ РОЗПОВІДАЄ ПРО СКАРБ

Коли вони повернулись додому, Хосефа мала для них добру звістку: у них два-три дні поживе бабуся, бо Мануель переїздить у селище, а переїзд — це завжди колотнеча.

Після обіду близнята подалися до невеликої селищної бібліотеки, щоб знайти для Пепе якусь книжку з археології, а вся родина, окрім бабусі, сиділа перед телевізором.

Бабуся казала, що телевізор — то дурна вигадка і все нині йде шкереберть. Тож Маркосу довелося завести її до великої кімнати.

Але невдовзі він зазирнув до вітальні.

— Аліно, — покликав хлопчик. — Іди сюди.

— Дайте бабусі спокій, — зауважив Селестіно.

— Та що ти, тату. Ти ж знаєш, як вона любить побалакати з нами, — сказала Аліна, підводячись.

Коли брат і сестра зайшли до кімнати, Маркос причинив двері.

— Я приніс їй кави з молоком, а вона завела мову про скарб, — пояснив хлопчик. — Тому я тебе й покликав.

Старенька з чашкою в руках погойдувалась у кріслі. Маркос та Аліна посідали коло неї.

— То що ти казала про скарб, бабусю? — лагідно спитав хлопчик.

— Я? Я нічого не казала.

Діти мовчки перезирнулись, і Маркос зробив ще одну спробу:

— Але, бабусю! Про скрині, що їх несли…

— Та я майже нічого не пам’ятаю. Я тоді була зовсім мала.

Діти добре знали, що в часи піратів бабусі ще й на світі не було, але водночас розуміли, що стара могла знати перекази, які переходили від батьків до дітей і в яких могли бути зернята правди.

— Вони привозили з мандрів великі скрині до цих берегів, — несподівано почала вона. — Дехто каже, що це не так, — підвищила вона голос, зиркнувши на свою правнучку, — і що пірати ховали свою здобич на острові Пінос або на Ямайці. Але я знаю, що тут вони теж бували.

Діти були в захваті від почутого. Бо після того, як вони побували в печерах і переночували на узбережжі, ці території сприймалися зовсім інакше, ніж перед тим.

— Це недалеко, — показала бабуся десь понад своєю головою. — Саме там заховано скарб.

— У бухті, бабусю? На скелі Корсара? — жадібно допитувалась Аліна.

— Це був великий корабель, — незворушно провадила далі стара, — а на передній частині його напис. Як же він називався? Хай воно сказиться! Ще вчора та назва стояла в мене перед очима. Ми з дідом Бернардіно багато говорили про це. Він називався… Вже стільки років минуло, як я його бачила…