Чарiвнi окуляри - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— Я б тих рекетирів! — стиснув кулаки Ромка.
— Ти маєш когось конкретного на увазі? — спитав я.
— Про конкретних тато нічого не казав.
— Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?
— Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.
Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри і його вже не зупиниш. І я сказав:
— Ну, гаразд, ходімо в міліцію. Тільки я свої окуляри залишу вдома.
— Боїшся, що в міліції їх одберуть?
— Нічого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати дві пари...
— Може, й правда, — не став сперечатися Ромка. Йому головне було свої випробувати.
І ми пішли... Перед райвідділом на стендах висіли фотографії злочинців, яких шукала міліція.
— О! Бачиш! — вигукнув Ромка. — Можна навіть і не питати, а просто подивитися на них крізь чарівні окуляри і починати власний розшук.
— Навіть не думай! — сказав я. — Вони всі вже давно втекли за межі Києва, а то й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди.
— Ну, ти й фрукт! — розсердився Ромка. — Замість того, щоб допомагати, тільки розхолоджуєш!
До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в міліції, і, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в міліцію і що ми скажемо? «Хочемо допомогти вам шукати злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри». Безглуздя! Нам скажуть: «А покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо». І все! Гавкнуться окуляри!
Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:
— Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він каже: «Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз, відшукати буде неможливо!» Я просто у відчаї!..
— Гайда за ним! Здається, те, що треба! — тихо сказав Ромка.
І ми назирці подибали за дядечком. Той говорив далі:
— Але, здається, сонечко, мені все-таки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний... Думаю, я його вмовлю...
Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля «зебри», тобто біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного здивування, і він вигукнув:
— О! Безумство!.. Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!
Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:
— Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!
— Куди?! — перезирнулися ми з Ромкою.
— До мене в майстерню. Заробите по п'ять гривень. Як мінімум!
— А що треба буде робити у майстерні? Що майструвати? — спитав Ромка.
— Може, ми й не зуміємо... — сказав я.
— Зумієте-зумієте! — зареготав дядечко. — Не треба вам буде нічого майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.
— І за це по п'ятірці?! — здивувалися ми.
— Натурникам усі художники платять, аякже! — сказав дядечко.
— А ви художник? — спитав я.
— Художник. Георгій Васильович. Ілюструю зараз для видавництва нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Один чорнявий, другий рудий. А як, до речі, вас звати?
Ми сказали.
— Сам Бог послав мені вас, дорогі Васю й Ромко! — вигукнув художник. — Я вже стількох хлопців передивився, у школи спеціально ходив. Та все марно. А тут ви мені на вулиці трапились!.. Я беру приклад з народного художника України Анатолія Дмитровича Базилевича — без натури не працюю. «Енеїду» Котляревського бачили з малюнками Базилевича?
— О! У нас якраз є! Супер! — вигукнув я. — Дідусь колись купив.
— От-от! Правильно! Супер!
Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною — якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах — козацька люлька.
— О! А це що?! — вигукнув Ромка.
— Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.
— А нащо він? — спитав Ромка.
— Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.
— А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? — не вгавав Ромка.
— Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.
В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.
— А це що за тьотя? — спитав Ромка.
— Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.
— Еталон, а без рук! — гигикнув Ромка.
— Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!
Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на стілець і напружено завмер.
— Не дуже напружуйся і завмирай! — усміхнувся художник. — Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.
Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з'являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:
— Розпрягайте, хлопці, коні
Та й лягайте спочивать,
А я піду у майстерню-у
Рому й Васю ма-алюва-ать!..
— Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.
Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки — і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп'яні баранці, якісь химери, полив'яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин Литвиненко», «Георгій Малахов», «Музей українського мистецтва», «Імпресіоністи»... Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:
— Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?
— Авжеж! Нема питань!
— Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.
— Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона, як кажуть, намолена — перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз...
А Чарівні окуляри...
Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа... Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг... ікону!
— Це не вона? — спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:
— Де... де ти її взяв?!
— Отам... на полиці... за книжками!..
— Як... як ти... як?! — вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей. — Ну... безумство! Фантастика!
— Ну... ви ж казали — енергетика! Я й відчув ту енергетику...
— Ну... ти... ти... екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружині! — Він вихопив з кишені мобільник: — Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потім... Потім все розкажу!.. За книжками... Це ж три дні тому ми тут святкували... і хтось з хлопців «приколовся». Цілую!
Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що його чарівні окуляри діють... Георгій Васильович хотів одвалити нам по четвертаку, але ми гордо відмовились:
