Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:

— Спасибi вам, дорогi друзi, за допомогу. Молодцi! Створили дуже переконливi образи революцiйне настроєних дiтей бiднякiв перiоду 1905 року. Якщо доведеться перезнiмати, ми вас запросимо. До побачення!

I вiн кожному з нас потис руку. Цi режисеровi потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрiй у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.

Бiля пам'ятника Пушкiну Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксi, i ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тiльки «до шiстнадцяти не…», а мабуть, i «до вiсiмнадцяти не…» — ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горi над Хрещатиком, на найвищiй, як кажуть, точцi Киева, — в ресторан «Москва». I через усi шiстнадцять поверхiв пiднялися швидкiсним лiфтом на самiсiнький дах.

Весь Київ лежав пiд нашими ногами, iграшковi машини i тролейбуси сновнiалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. I видно було так далеко, що, здається, ще трохи — i побачиш рiдну Васюкiвку…

Ми сiли за столик, i до нас одразу пiдбiгла молоденька офiцiантка, ще здалеку всмiхаючись i вiтаючись з нами, а певнiше — з Олегом Iвановичем i з Максимом Валер'яновичем. Так вiтаються тiльки з тими, кого добре знають, поважають i люблять.

Олег Iванович почав замовляти всiлякi страви. Довгб замовляв — офiцiантка двi сторiнки у блокнотi списала.

Повз нас пробiг якийсь дядечко-офiцiант i теж дуже лагiдно привiтався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Iвановичу. Офiцiант держав на руцi велику тацю з тарiлками, iдо парували i дуже смачно пахли.

— Що це так пахне? — тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нiчого не їли — навiть про бутерброди свої забули).

Офiцiантка почула i повернула до Яви свою усмiшку:

— Це шнiцель. Хочете?

Ява почервонiв як мак. Вийшло, що вiн напросився на той шнiцель.

— Аякже, аякже… Всiм шнiцелi неодмiнно. Ми ж голоднi, як вовки! Цiлий день знiмалися… — голосно на весь ресторан сказав Олег Iванович.

Тут уже ми всi четверо почервонiли — вiд задоволення i гордощiв.

Офiцiантка кудись побiгла i почала носити на наш стiл рiзнi пляшки й тарiлки.

Ми бенкетували в ресторанi, як справжнi дорослi артисти. Ми їли численнi закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, iкру, краби… їли шнiцель… їли тiстечка, цукерки й морозиво…

Максим Валер'янович i Олег Iванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, вiд якого на нас тiльки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Iванович:

— Дозвольте випити за вашi успiхи, юнi друзi! За вашi першi кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають i великi муки, великi страждання… i велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!

Ми дозволили.

Ми сидiли i нищечком озиралися навсiбiч. Якiсь вусатенькi молодики i фарбованi дiвчата, що сидiли за сусiднiми столами, перешiптувалися, позираючи на нас…

Це була слава.

Та слава, про яку ми так давно мрiяли.

Так от вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочцi, весь Київ пiд ногами, галан-тиц, шнiцель, шампанське i гикавка… Хорошо!

Випивши за нашi успiхи й за наше щастя, Олег Iванович iа Максим Валер'янович дали нам спокiй i завелися за якогось Степана Степановича, який «нi бiса не тямить, вибачте, в мистецтвi i тiльки заважає створювати справжнi художнi фiльми».

Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловiком, але ми вiдчували до нього вдячнiсть, бо через ньою ми могли нарештi вiдпочити вiд свого щастя i придiлити належну увагу тiстечкам, цукеркам i всiм тим ласощам, що стояли на столi. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три днi потiм болiли животи…

…А через три днi, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої першi в життi заробленi на мистецтвi троячки. Ми протринькували їх i колективно (разом з Будкою i Валькою), i iндивiдуально (удвох з Явою).

Ми з Явою немов переродилися пiсля того «зйомочного дня». Ми ходили замрiянi, меланхолiйнi, задуманi, наче соннi.

Нас не тiшили нi захопливi iгри у густих чагарниках попiд лаврою (Будка ввiв нас у свою компанiю, яка виявилася зовсiм не злочинною i щодня грала у щось цiкаве). Нас не манили тихi прогулянки з Валькою i її подругами.

Нас не тiшили всi численнi радощi «мiстечка розваг», куди широку дорогу одкривали нам нашi троячки. Iншого, зовсiм iншого ждали серця нашi. Лаштунки, декорацiї, грими, приклеєнi вуса й брови, вогнi рампи, прожектори, кiнозйомочнi апарати i… аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кiнозйомках не аплодують), — от чого хотiлося нам нестримно, шалено, до болю…

Ми ходили на дорогу i дивилися, чи не їде по нас асистент з кiностудiї. Але асистент не їхав. На студiю нас бiльше не запрошували. Нi зйомки, нi перезйомки для нас не було.

Тодi ми йшли i довго ходили по мiсту, зупиняючись бiля театрiв, дивлячись на яскравi афiшi i зiтхаючи.

А потiм iшли i з горя пропивали свої троячки на газованiй водi з сиропом.

I от одного разу, сидячи у павiльйонi «Соки-води» на бульварi Дружби народiв за склянкою доброго лимонаду, ми… Ну, звичайно, це була Явина iдея. Як все генiальне, вона була дуже проста, i дивне, що вона не народилась у нас ранiше. Створити театрi… Свiй власний театр у Васюкiвцi! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потiм розпадається. Нi? Театрi Справжнiй постiйний театр з багатим репертуаром… З емблемою (у МХАТI чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробi (дiд Салимон отака кандидатура для цього?), з бiлетами вiд карбованця — перший ряд, до двадцяти копiйок — гальорка (обов'язково! Безплатно тiльки паршивi драмгуртки виступають)… Словом, справжнiй художнiй театр. А що? Сiльська «Третьяковка» може бути, а сiльський МХАТ — нi?

Бiльше в Києвi робити нам не було чого. I хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домiвкою, вмовили тiтку взяти квитки i почали збиратися.

Великi дiла чекали на нас у рiднiй Васюкiвцi.

I от ми лежимо горiлиць на травi, дивимося у небо, де глузливо пiдморгують нам зiрки, i страждаємо. На весь космос, на весь Всесвiт страждаємо. I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!