Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Тiтка нарештi збагнула, що вона не в бальному платтi, а в нiчнiй сорочцi, i не варто в такому виглядi знайомитися з новими сусiдами. Сказавши нам: «Iдiть, я зараз одчиню», — вона зникла.

Пiднiмаючись по сходах, ми дуже добре розумiли, що ото вiдчувають воїни, здаючись у полон Найбiльше бентежило те, що ми зараз говоритимемо тiтцi, як пояснювагиме-мо свою дивну поведiнку. Говорити правду пiсля всього пережиюго не було нi сил, нi енергiї — дуже багато довелося б говорити. Але тiтка ж не вiдчепиться, сказати щось треба.

— Яво, одмiнiмо до ранку шалабани, я тебе прошу, — безсило сказав я. — Вранцi я на все готовий.

— Гаразд, — сказав Ява.

Часу було обмаль. Видуманi щось треба було негайно. Голови нашi працювали, мов кiбернетичнi машини, — мiльйон операцiй за секунду. Але придумали ми лиш примiтивну брехню — буцiмто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по вiрьовцi на балкон. А чому вночi? Бо вдень нiхто б не дозволив.

I коли тiтка (уже в халатi) вiдчинила нам дверi, ми ду. же щиро виклали їй цю брехню. Тiтка була мужня, рiшуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жiнка i любила мене дуже (може, тому, що своїх дiтей у неї не було). I вона повiрила нам. Компот нам у цьому навiть допомiг. Тiтка не помiтила, який мокрий i жалюгiдний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Явi поляпати компотом свої штани i сорочку, нiби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобi зачепило! Вся порцiя менi дiсталася.

Тiтка почувала себе страшенно винною перед нами i дуже вибачалася. А наприкiнцi сказала:

— Такий компот був! На три днi варила. Я ж думала, що злодiї. От жалко…

I незрозумiле було, чого їй жалко — нас чи компоту.

— Тьотю, ви дядьковi поки що… не кажiть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мi-фа-солiв i боячись, щоб вiн не прокинувся. Дядько був запальний i пiд гарячу руку мiг посадити нас на поїзд i вiдправити «к чортовiй матерi додому».

— Гаразд уже, не скажу… А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночi свiжим повiтрям дихати виходила на балкон. Тiльки щоб ви менi бiльше коникiв не викидали! Ну, роздягайтесь i — у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новiшу. Гайда!

Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тiтка не побачила) зняв з руки годинника (я його надiвав перед тим, як лiзти) i поклав пiд подушку.

Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залiзли у ванну. Наче то не хлопцi милися, а двi каструлi з-пiд компоту.

I от ми вже у постелi. I вже провалюємося-провалюємося у сон.

Ху-у… Нарештi закiнчилися нашi нiчнi пригоди. Нарештi закiнчилися… Наре… Хр… Хр… Хр-у-у-у…

Снилася менi якась страшна химерiя. Оте мокре могильне пiдземелля… Я повзу по ньому. Сам один. Без лiхтарика. Але все бачу. I склепiння, на якому висять кажани. I мокрi стiни, по яких збiгає вода. I низ, де течуть якiсь бруднi помиї. А попiд стiнами сидять огиднi банькатi жаби, i в головi у мене думка: «Та я ж, виявляється, умiю бачити о темрявi. От не знав! Виявляється, менi нiякого лiхтарика не треба… Бачити у темрявi — це менi, як дурному з гори бiгти!..» I я повзу, i менi не страшно, i все тому, що я умiю бачити в темрявi…

Раптом я бачу — нiша в стiнi… I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни:

— А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?

Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:

— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.

— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi… I то я… I це я… I менi не дивно, що нас — двоє. «Закон парностi!» — думаю я спокiйно.

Аж тут я чую голос свого дядька:

— А що це за тiла лежать? Чиї тiла?

Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй… нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).

— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година… То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, — суворо говорить дядько i читає: «Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври…» Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, — вiн кивнув на тiтку, — не вiрю!

Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб'ята! — говорив її погляд. — I невже ж ви мене, стару, обдурили?»

Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:

— Бий! Не менше шести!

Ява теж сiв на лiжку i сказав:

— I ти менi… Обидва заробили… Порiвну…

I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:

— Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!

I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.

Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.

— А тепер розказуйте, — наказав дядько.

— Та пождiть… Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається — синхронно.